Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Він сипав прокляттями, лайкою і мало не кинувся з кулаками на селянина. Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за настовбурченого рудого вуса.
Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо:
— Ну, й чим же скінчилася та сумна історія?
— А чим, — розважно відповів Квочка, — віддубасили ми пана як слід, натягли штани і посадили на коня…
— Як же він сів?
— А він не сів — ліг животом на сідло й так поїхав, прошу пана.
— Холера ясна! Варто було б побачити таку картину… Ну, а та малжонка, пане Квочка, хто вона? Ви бачили її? Чи то не пані Зося, дружина пана Ястржембського, з Залісся?
— Ні, пане Мартине…
— Ти знаєш, як мене звати? — здивувався Спихальський. — Сконд? Звідки?
— Аякже! Я й досі пам’ятаю все кодло пана гетьмана…
— Но, но, не забувай, з ким говориш! — знову набундючився пан Спихальський. — Відповідай на питання!
— Я й відповідаю: ні, пане Мартине! До пані Зосі — це всім було відомо — вчащали ви.
— Кгм… кгм… — закашлявся пан Мартин.
— А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина…
— Цо?
Пан Спихальський підскочив, ніби його вбрикнув кінь. Навіть при тьмяному світлі свічки було видно, як побуряковіло його обличчя, а очі мало не вилізли на лоба. Очманілим поглядом він обвів підземелля. Незважаючи на страшний, майже трагічний його вигляд, невільники не могли утриматися від гучного реготу.
— Що ти сказав? — розгублено перепитав пан Спихальський. — Невже пані Вандзя…
— Про це теж усі знали, крім пана.
Пан Спихальський стиснув кулаки.
— Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то є правда?
— Як перед Богом!
— Прокляття! — вигукнув нещасний пан Спихальський і вдарив закованими руками в кам’яну стіну. — Прокляття! На кого ж вона мене проміняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманіжену здохлятину! На холодного бридкого змія!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який він добрий і ласкавий завжди був до мене! Тепер мені зрозуміло — чому. О Єзус, допоможи мені вирватися з цієї землі агарянської, і ти здригнешся від помсти, яку придумає пан Мартин!..
Він раптом замовк і сів на підлогу. Безтямним поглядом втупився в куток, не звертаючи уваги на гармидер і сміх, що лунали навколо.
— Досить вам зуби скалити! — гримнув на сміхунів Арсен. — Гаси свічку! Спати пора. І ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощів…
Спихальський глянув на козака, але не відповів нічого. Сидів мовчки, мов закам’янів. Поволі в підземеллі стих гамір. Новоприбулі невільники трохи потіснилися, щоб дати місце старожилам, які з оханням і лайкою вмощували свої стомлені цілоденною працею тіла на тухлу смердючу солому. Хтось дмухнув на свічку, і враз настала непроглядна темрява.
3
Вранці наглядачі вигнали всіх надвір. Було холодно й туманно. Невільники відкочували коміри, куталися в своє дрантя, а новачки — в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.
Їх вишикували в один ряд під стіною. Навпроти стояв сам хазяїн — Гамід. Позаду нього — кілька турків–наглядачів. «Поженуть на роботу», — подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його.
Коли наглядачі Осман і Кемаль зачинили двері льоху і стали один з одного кінця строю, а другий — з другого, Гамід підійшов ближче, оглянув невільників і сказав:
— За втечу — смерть! За непослух — канчуки! За лінощі — теж канчуки. Зрозуміли?
Стрій мовчав.
Гамід презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув по нахмурених рабах.
— Ось ти і ти, — Гамід ткнув пальцем в напрямі Яцька і Многогрішного, — вийдіть сюди. Станьте окремо отам під деревом.
Яцько і Многогрішний відійшли вбік.
— А ти, запорозька собако, вийди теж, — звернувся він до Арсена. — З тобою у мене окрема розмова.
Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед.
— Той, хто навіть помислить зробити замах на господаря чи наглядача, вмре лютою смертю. Так, як оцей козак… Але перш ніж умерти, він вип’є гірку чашу… Османе, кинь його вниз, у в’язницю!
Осман штурхонув козака піхвою шаблі.
— Йди, гяуре!
Арсен оглянувся на товаришів, на Яцька, що злякано, мов звірок, щулився під горіхом, з острахом чекаючи вирішення своєї долі. Чи побачить він ще коли–небудь їх, цих товаришів по нещастю? Чи, може, у Гамідовій домашній в’язниці знайде свою смерть?
Осман перевів його через двір і попереду спустився по крутих сходах у глибоке підземелля. Важким ключем відімкнув обковані залізом двері.
— Заходь! — І штовхнув у спину.
Арсен опинився у вузькій похмурій печері. Важка задуха від нечистот і спертого повітря вдарила в ніс і перехопила віддих. Поки Осман не зачинив дверей, встиг побачити прикованого до стіни чоловіка. Важко було визначити його вік: скуйовджені сиві патли закривали обличчя. Мабуть, не один місяць, а може, й рік провів цей нещасний тут, куди не проникав жодний промінь світла, жодний людський голос, крім голосу наглядачів.
По спині поповзли холодні мурашки: ось яку кару вигадав для нього Гамід!
Двері зачинилися. Могильний морок і могильна тиша окутали оторопілого козака. Якусь хвилину панувало мовчання. Потім брязнули ланцюги, почувся тихий хрипкуватий голос:
— Ти хто, друже? — Питання було вимовлене по–турецькому.
— Невільник.
— Болгарин? Чи, може, козак? Урус? — раптом запитав той по–болгарськи.
— Козак, — відповів Арсен. Він зрадів, що почув болгарську мову, яку знав і яка нагадувала йому рідну. — А ти хто, чоловіче добрий? За віщо тебе прикували в цій могилі?
— Підійди ближче — я хочу відчути, що поряд зі мною є жива людина… Я хочу слухати твій голос, голос людський… Бо караюся вже тут багато років… Ти не уявляєш, як це страшно бути самотнім, не бачити сонця і неба над головою, не чути щебету пташок, шуму гірських потоків, співу весняного вітру?.. Дай мені твою руку. О, яка вона міцна і гаряча! Це рука воїна, тверда і чесна… Слава Аллаху, що почув мої благання і послав мені супутника мого тернистого шляху. Ми поділимо наше горе на двох — і воно здаватиметься нам наполовину легшим… Що це скоїлося, що Гамід вирішив тебе посадити до мене?
Питання було несподіване, і Арсен не знав, що відповісти.
— Може, він кинув тебе на кілька днів, щоб потім я ще з більшою силою відчув самотність? — роздумував в’язень. — Він здатний на таку вигадку…
— Може, й так, — погодився Арсен, згадавши погрози Гаміда. — Думаю, що я тут довго не затримаюсь…
— Але він помиляється, якщо гадає мене ще більше вразити. Я вже до всього звик. Ти от питаєш, хто я такий… Я мандрівний дервіш–меддах [22]… По–вашому — кобзар. За багато років я обходив усю Османську імперію — від Євфрату до Дунаю і від Кримських гір до могутньої і славної ріки Ніл. Всюди мене радо зустрічали, бо я приносив людям пісню і веселий жарт або розповідав про давніх героїв чи далекі країни, де мені пощастило побувати. Тільки ось потрапив до рук Гаміда…
— За що ж це він тебе?
— Це давня історія. Я розповім її тобі… Щоб вона не вмерла разом зі мною… Та й легше буде на серці, коли виллю комусь своє горе. Однак попереду поснідаємо. Я чую кроки наглядача.
Хтось відмикав замок. Через хвилину блиснув тьмяний промінь вранішнього світла і старий наглядач вніс два невеликі коржі і відро води. Мовчки поставив посеред льоху і вийшов, щось белькочучи.
— Глухонімий, бідолаха, — пояснив меддах, кусаючи твердий корж і запиваючи водою. — Оце єдина людина, крім Гаміда, яку я бачу протягом цих років, але один одного ми не розуміємо. Ну, а з Гамідом у нас були гарячі розмови на перших порах… Та тепер і він не показується.
— Ти хотів розповісти мені про нього і про себе, — нагадав Арсен.
— Я не забув, козаче… Я обов’язково розповім тобі ту давню історію, яка трапилася зі мною в болгарській Старій Планині, бо вона пече мене ось уже багато–багато років… Сідай і слухай.
