Сонячний вітер - Положий Виктор Иванович (книги полностью TXT) 📗

Одне вікно світилося вночі,

Тільки одне світилось в тіні Сонця.

Воно жило із полум’я свічі,

Свіча з Землею мчали світом сонним.

Вона жовтіла, плавилась, потім

На віражах здригалася од вітру.

І горобини коливалась тінь,

В нас на стіні окреслюючи віти.

Моя рука — ом’язнений важіль -

В твоїх плечах знайшла опору палко.

І яблука, порвавши дріт тяжінь,

В кутку осіннім листом свіжо пахли.

Вони б уже розбіглися усі, Коли підлогу палубко хилило — їх Час тримав-годинник на руці Відцокував споріднення хвилини.

Саме тоді він остаточно впевнився, що при Паустовському не соромно торкатися великого і малого, була б тільки щирість і чесність. І все було просто. Не задумувався, чого Паустовський покликав його з собою, чому письменник здогадався, що випадковий незнайомець може читати вірші. Знав, що розуміння цього прийде пізніше, а зараз, як не гірко, не міг перескочити через власну голову.

Він цокотів до відстаней і мір,

Він відзначав, що ми йдемо від світу.

І наші тіні сходили до зір

Зі швидкістю навіженою світла.

І десь у безкінечній глибині

Одне вікно світилось в тіні Сонця.

І там оце летіла — наша — ніч,

Й ми починали мчати світом сонним.

Ми починали жити кожну мить,

У люстро простору уписані навічно

й туманностей замежних сизий вир

Незмигно придивлявся нам у вічі.

Паустовський і на хвилю не припиняв роботи. Коротким ножем він чітко й акуратно продовжував чистити рибу.

І він заздрив оцьому вмінню жити водночас і миттю і вічністю.

Все далі й далі… В русі без кінця

Обрамлена у віти горобини,

Назавжди залишалася оця

Височина, яку ми народили.

О неба плесо, від зірок рябе!

Поміж сузір’їв загубилась свічка.

Коли і де знайдемо корабель,

Аби звитяжити шалену швидкість світла?

Аби тоді залишити з нічим

Тяжіння силу, нерозривне коло,

й догнать вікно, що світиться вночі,

І знов з Землею мчати світом сонним.

Він ліг спати в сусідній кімнаті, крізь нещільно прочинені двері проникала вузька смужка світла. Паустовський ходив по кімнаті, і старі соснові дошки скрипіли. Від тихого скрипу смужка світла сріблішала.

Він лежав і намагався пригадати, як починається’ “Повість про ліси”. Був там старий будинок, скрипіли’ сухі дошки підлоги, і Чайковський намагався ходити безшумно. А потім брав ноту на роялі і прислухався, як резонує від того будинок. Не міг скласти рядки, як це було у ПаустовськОго. Було тільки співпереживання.

І ще було розуміння, чому Паустовський вибрав музичний будиночок. Паустовський переживав те, що і його герої. Жив їхнім життям. Присутність його була в усьому. І навряд чи обручка є символом втрат.

Йому здавалося з тих пір, що глухий голос Костянтина Георгійовича живе в травах, соснах, небі, в зустрічних незнайомих. То був голос доброти й сердечності.

Він знав: якщо доживе до часу, коли зможе “перестрибнути через власну голову”, напише повість “Золота обручка”.

За сніданком Паустовський розпитав про його життя і наміри. Попросив залишитися на кілька днів.

— Я пообіцяв своїм домашнім, що сам нікуди далеко не заходитиму, — говорив Костянтин Георгійович. — А тут є озеро в лісі, кілометрів за тридцять. Мабуть, ми й махнемо туди днів на два-три, так?

І тепер вони сиділи з вудками над зеленою водою лісового озера, зрідка перекидаючись словами. Таких зосереджених рибалок, як Паустовський, він ще не бачив. То була особлива зосередженість: як для Бальзака кава або для Олексія Толстого люлька. Він заглиблювався в себе, а вудка, як антена, приймала найтонші позивні всесвіту.

Тільки коли риба переставала клювати, Паустовський повільно виходив із стану задуми, закопував у землю гірку недопалків і говорив переважно про дрібниці: вчив його, як добувати каву з дикого цикорію чи як варити справжню юшку, — і це були вже готові глави з “Золотої обручки”.

Цього дня вони спостерігали дивну картину. Після теплих безгрозових дощів уродили опеньки. Траплялися ділянки, де нікуди було поставити ногу. Опеньки брала кооперація. По них їхали возами, дехто сім’ями. Совковими лопатами навантажували вози. І поки господар повертався, діти встигали підготувати другу купу. Вперше вони бачили, що гриби можна збирати лопатами, підважуючи одразу цілий шар.

Він чекав, хцо зараз Паустовський буде говорити про це.

— Ніколи, юначе, не намагайтесь відповісти на всі питання. Вірніше, відповівши на поставлені питання, не думайте, що досягли бажаного. Якось у Африці збунтувалися слони. Табуни тварин витоптували посіви, трощили культурні насадження, вщент розносили села. І нічого не можна було вдіяти. Навалу слонів зупинила артилерія. Гори м’яса розкладалися на рівнинах. Проти снарядів слони були безсилі. А потім виявилося, що тварини просто хотіли пити; жарке літо висушило ручаї, озера…

Це єдине, чого б я вас хотів навчити. Може, навіть, ви це й знаєте, пробачте, що ще раз нагадав: не думайте, що відповіли на всі питання. У ваші роки терзає одне: для чого живе людина. Нам конче хочеться знати відповідь, щоб вибрати правильний шлях. А виявляється, чим більше ми розкриваємо невідоме, тим більше постає питань. Візьміть за дороговказ довіру до прогресу. Немає нічого сталого, немає тієї межі, досягнувши якої скажеш: от тепер я щасливий! Терзання і дерзання — це і є життя. І щастя, і душевний спокій, мабуть, тільки в тому, щоб залишитись людиною. Ось такий зв’язок між одним і всіма.

І ще: не бійтеся часу. Миті йдуть одна за одною, не можна перескочити з п’ятого на десяте, можна тільки прожити кожну, і треба прожити, щоб перейти до наступної. І це стосується і вас, і мене окремо, і всіх нас разом. І ще буває так, притому в більшості випадків, що від того, як ми, кожен з нас, проживає свою мить, залежить продовження життя всіх.

Дивно було йому слухати Паустовського, того Паустовського, що рідко, майже ніколи не вдавався до абстракцій у своїх книгах— там життя відчувалося зором, слухом, на запах, на дотик…

Після короткої чи довгої паузи — він утратив лік — Паустовський без будь-якого зв’язку з попередньою думкою раптом сказав спокійно і просто:

— Знаєте, я скоро помру.

Нічого не змінилося, він тільки пильніше придивився до письменника: до тіла, що міцно опиралося об сосну, до очей, де світилися разом і багаття, і зоряне плесо озер, до його голосу, що, вийшовши з хворих грудей, вібрував у кожній травинці, — і не втримався, щоб лукаво і задерикувато не підморгнути, навіть не відзвітувавши собі, чому саме так робить.

І обидва правильно зрозуміли той жест, вільно й тихо засміялися, і сміх довго переливався у верховіттях дерев, полохаючи нічних птахів.

До голубої зірки, Джанетто,

Летіти дванадцять років,

Якщо почати зі швидкістю світла.

До білої зірки, Джанетто,

Летіти сорок років,

До якої ж зірки

Ми полетимо, люба, -

До голубої зірки,

Чи до білої зірки?