Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— Обернися, господи, ласков своиов на мир християнський! — долiтали до Бенедя важкi молитви селян майже з кождого обiйстя. А небо глядiло на них аж полове, сонце пекло, мов нанято, а хмари, худi, бiлявi та прозiрчастi, лiниво волоклися в заходу.
Прикро i нудно зробилось Бенедьовi iти самому серед тої мiзерiї. Вiв прилучився до одної громадки рiпникiв.
— А куди бог провадить? — питали вони Бенедя по звичайних привiтаннях.
— Туди, куди й вас, — вiдповiв Бенедьо.
— Ну, але ви не до ям?
— Та нi, я муляр.
— То, може, де буде що нового муруватися?
— А так, я вже наймлений. Ту ось той… Гаммершляг буде мурувати новий. — Бенедьо зап'явся. Вiн не вiрив в Леонiв паровий млин i вперед, але тепер, бесiдуючи з фiпниками, почув мимоволi, що сказав би велику нiсенiтницю, коли б їм повiв про паровий млин.
— …нову нафтарню, — докiнчив вiн.
— Ну, то богу дякувати, що буде хоть троха якої нової роботи, — сказав один рiпник. — Десь, i чоловiк там деяк притулиться.
— Або що, при ямах нема робота? — спитав Бенедьо.
— Ей, чому би не було, — вiдповiв рiпник i махнув рукою. — Та що нам з того, коли платять так, що й вижити годi. Адiть, що народу йде, але тото, що ту видите, то де, хiба яка сота часть! Передновинок тяжкий, а ще й тепер, адiть, кара божа! Май, а пече так, як в жнива, дожджу нема, — гадаєте, що не буде голод?.. Ну, то де ж нарiд дiнеся? Хто ще троха чує в собi сили, то пхався сюда, щоби щось заробити. Ну, а для жидiв се празник. Робiтника прибуло — зараз плати уривають. Дiстодiто: роби за тiлько, а не схочеш ти, зараз десять на твоє мiсце чекає. Та й гадаєте, що не чекає? Там як вийдете рано на улицю, як поглянете — що травизiлля, тiлько народу за роботою. То з половину понаймають, а решта або вертає додому голiруч, або отак переваляєся день межи жидами: води винесе, дров врубає, абощо, аби кусник хлiба або лижку страви дiстати. Та й така бiда в нашiм Бориславi!
Всi рiпники, що йшли при купi, розгомонiлися. Оповiдання їх товариша про бориславську бiду дiткнуло всiх за боляче. Кожний найшов щось докинути, i гiеред Бенедьом нараз стала страшна картина людської нужди i притиску. Вiн вiддавна привик був чути, що в Бориславi робота небезпечна, але зато платиться дуже добре. Правда, нужденний вид рiпникiв, що щонедiлi сотками сидiли коло святої Трiйцi, казав йому догадуватись, що воно щось трохи не так з тим добрим зарiбком, але нiколи вiн не мав нагоди докладно о тiм вивiдатись. Аж тепер нараз оповiдання рiпникiв розкрило перед ним всю правду. Страшне, безвiдрадне положення такої величезної купи народу вдарило його так сильно, що вiн iшов, мов оглушений, i нi про що iнше не мiг i подумати. «Чи ж се правда? Чи ж се може бути?» — запитував вiн сам себе. Правда, i вiн бачив бiду на своїм вiку, i вiн зазнав нужди та голоду, притиску, самоволi та безроботицi. Але все-таки до такої ступенi опущення й пониження, про яке розказували рiпники, в мiстi нiякий ремiсник не доходив. Рiпники розказували страшнi подiї голодної смертi, самовбiйства, рабункiв. З їх оповiдань Бенедьо побачив i те непривичне для нього дiло, що в нуждi одного робiтника другi зовсiм не туралися до нього, не пiдпомагали йогд, а лишали на волю божу. Рiпники i про те розказували, як хорi їх товаришi умирали, опущенi i розточенi червами, як не раз аж по кiлькох днях найдено умершого без людської помочi рiпника в якiм-небудь вiдлюднiм закамарку. Тi оповiдання страшно вразили Бенедя. Вiн зрiс i виховався в мiстi. Його отець був таким же помiчником мулярським, як i вiн, — тож Бенедьо вiдмаленьку вжився i вбувся в вiдвiчнi перекази мiських ремiсникiв, з їх хоть лихо уладженим цеховим порядком, з їх хоть слабеньким намаганням до взаїмної помочi, до тiснiшого зв'язку всiх працюючих в однiм ремеслi. Правда, за Бенедьових часiв цехова встанова мiж дрогобицькими мулярами зовсiм уже близька була оконечного впайку. Майстри ще давнiше розiкрали були цехову касу, на котру складалися здавна порiвно i майстри, й челядники, а котрою без нiякого нагляду анi обрахунку завiдували майстри самi. Не було за що удержувати «господи», то єсть гостиницi, в котрiй би в означенi днi сходилась рада цехова i де би вписувався кождий потребуючий роботи челядник, а також i майстер, де би, отже, був немов ринок для найму челядникiв. Майстри перестали турбуватись про цеховi дiла, а тiльки удержували ще докладно чергу, коли котрий при врочистiм обходi мав нести стару цехову хоругов. Але замiсть того старого i передрухнiлого зв'язку почав за Бенедьових часiв проявлятись мiж дрогобицькими мулярами новий зв'язок, хоть ще й невиразно та хвилево. В случаї слабостi котрого челядника або помiчника збирали прочi челядники, помiчники та деякi бiднiшi майстри добровiльнi складки i давали хорому або його родинi запомогу тижнево через весь час його слабостi. Так само давали вони запомогу, хоть i меншу, для такого, котрий часом оставав без роботи, а рiвночасно старалися розпитати i нараяти йому чи то роботу в своїм ремеслi, чи яке-небудь iнше заняття. Правда, слабi се були початки взаїмностi, але вони удержувались i мiцнiли. З часом дiйшло до того, що в разi потреби не деякi, а всi вже челядники платили правильно складки, мiж тим коли давнiше анi о такiй загальностi, анi о правильнiм плаченнi не було й бесiди.
В таких мiських ремiсницьких переказах зрiс Бенедьо. Вибувши термiн i ставши челядником, а далi помiчником мулярським, вiн дуже живо займався новим повстаючим зав'язком робiтницької спiльностi i взаїмностi. Бiдний i ще й слабовитий, вiн живо, як нiхто другий, почував потребу i такої спiльностi та взаїмностi i вiд самого початку свого челядництва не переставав намовляти та заохочувати своїх товаришiв, щоби в разi потреби правильно платили те, що зобов'яжуться платити, щоби обiцювали те тiльки, що зможуть додержати, i раз обiцюваного додержували свято, так, щоби на словi робiтника можна було полягати як на певнiй поруцi. Все то були речi хоть для наших людей на словах не новi, але на дiлi у нас дуже слабо практикованi, вимагаючi такого вишколення власної волi i власних забагiв, що Бенедьо ще з кiлькома запопадливiшими челядниками, котрi сю справу взяли собi дуже до серця, довгi лiта мали досить працi, поки привчили людей до бiльшої точностi та видержки.
Все те робилось мiж дрогобицькими мулярами, так сказати, напомацки. Вони не зносилися з нiякими робiтниками з бiльших мiст, хiба з мулярами з Стрия та Самбора, так само нi в чiм не свiдущими, як i вони. Вони не знали нiчо про великий зрiст робiтницької спiльностi та взаїмностi в других краях, не знали про те, як робiтники стають докупи та органiзуються до великої боротьби з багатирством та всякою кривдою народною, до боротьби за свiй заробок, за обезпечення своїх жiнок i дiтей, своєї старостi i своїх вдiв та сирiт. Не знали дрогобицькi муляри й про великий зрiст робiтницької думки на заходi Європи, анi про змагання робiтникiв усiх країв до її осушення. Всього того вони не знали, а прецiнь однаковi обставини, однакова хвиля часу зробила те, що та сама думка, те саме змагання почало неясно проявлятися й мiж ними..
Бенедьо не раз в важких хвилях задумувався над долею робiтника. Зроду утлий i хоровитий, вiн дуже був вразливий на всякий, хоть i чужий бiль, на всяку кривду та неправду. Зганьбить майстер челядника не по правдi, урве касiєр робiтниковi кiльканадцять центiв з платнi, нажене будовничий чоловiка з роботи без причини або за яке вразне слово — Бенедьовi немовби хто нiж встромив в живе тiло. Вiн поблiдне, зiгнеться в дугу; лице, i без того сухе та довгобразе, ще бiльше протягнеться, i робить вiн свою роботу мовчки, але видно по нiм, що радше б волiв в землю запастися, нiж на таке дивитись. Ось в таких-то хвилях задумувався Бенедьо над долею робiтника. Кождий його окривдить, думалось йому, i добра е, нiхто йому за те нiчого не скаже. Ось будовничий зiпхнув чоловiка з муру i налаяв щонайпоганшими словами, ще й в потилицю натовк i нагнав з роботи. А най-но би той чоловiк обернувся та хоть раз ударив будовничого в потилицю? Сейчас би його i на полiцiю, i в суд, i в Iванову хату. Але тi Бенедьовi думки завсiгди й зупинялися на тiм суцi, з котрого вийшли, — на старiм i твердiм суцi суспiльної нерiвностi мiж шодьми. I хоть не раз вiн повторяв, як повторяють мiльйони нашого люду: «Се так не повинно бути», — то прецiнь тi слова не помагали йому розгадати круту загадку о причинi тої нерiвностi i можностi її усунути, але тiльки немов обминали труднiсть.
