Загублена земля - Кінг Стівен (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗

Едді подивився на щелепу, і його очі повільно розширилися. На її древніх вигинах і зловісних зубах танцювали помаранчеві відблиски полум'я.

— Велемовного Демона? Ти маєш на увазі цю штуку?

— Ні, — сказав він. — Так. І те, і те водночас. Слухай, і ти зрозумієш.

Стрілець розповів їм про нелюдські стогони, що лунали в погребі з–під землі, про струмок піску, що його він побачив між двома старовинними блоками, з яких була складена стіна льоху. Розказав про те, як підходив до отвору, що розширювався в стіні, а Джейк кричав йому «Піднімайтеся!».

Роланд наказав демону говорити… і демон заговорив — голосом Еллі, жінки зі шрамом на лобі, жінки, що тримала бар у Таллі. «Не поспішай, іди повільно повз Буєраки, стрільцю. Поки ти мандруєш із хлопчиком, чоловік у чорному тримає твою душу в кишені».

— Буєраки? — вражено спитала Сюзанна.

— Так. — Роланд пильно поглянув на неї. — Тобі це слово щось каже, так?

— Так… і ні.

Вона говорила дуже неохоче. Частково, здогадався Роланд, це пояснювалося простим небажанням говорити про речі, які завдавали їй болю. Але він думав, що в основі лежало бажання Сюзанни не робити ще більшої плутанини там, де вона вже є: вона не хотіла казати більше, ніж насправді знала. Він захоплювався цим. Він захоплювався нею.

— Розкажи тільки те, в чому впевнена, — попросив Роланд. — Не більше.

— Добре. Буєраки — це місце, про яке знала Детта Волкер. Вона думала про нього. Це жаргонне слівце, підслухане з розмов дорослих, коли вони сиділи на Ґанку, дудлячи пиво, й згадували минуле. Воно означає недобре місце чи місце, куди викидають різний непотріб, або те й те разом. Було щось таке в цих Буєраках — в самій ідеї Буєраків, — що притягувало Детгу. Що саме — не питайте, бо, можливо, я колись це знала, а потім забула. А згадувати не хочу.

Детта вкрала в моєї Синьої Тітки порцелянову тарілку (ту, що мої батьки подарували їй на весілля) і віднесла її до Буєраків, своїх Буєраків, щоб там розбити. То був гравійний кар'єр, куди скидали сміття. Сміттєзвалище. Пізніше вона часом зваблювала хлопців у придорожніх закусочних.

Сюзанна схилила голову. Її губи стислися у вузеньку смужку. Але за мить вона знову підвела очі й продовжила розповідь.

— Білих хлопців. А коли вони відводили її до своїх автомобілів на стоянці, то вона спочатку розпалювала їх, а потім тікала. Ці стоянки… вони теж були Буєраками. Небезпечна гра, але вона була досить молода, моторна й досить зла, щоб грати в цю гру, відриваючись на повну котушку. Ще пізніше, в Нью–Йорку, вона робила вилазки в магазини й крала різний крам… ну ви знаєте. Обидва знаєте. Завжди лише дорогі магазини — «Мейсі», «Ґімбел», «Блумінгдейл» — і красти дрібнички. Готуючись до таких веселощів, вона думала: «Піду сьодні в Буєраки. Поцуплю пару витребеньок для білих. Щось таке особливе стирю і розтрощу на фіг».

Сюзанна замовкла, дивлячись на вогонь. Її губи тремтіли. Коли вона знову роззирнулася, Роланд побачив, що в її очах стоять сльози.

— Я плачу, але нехай це не вводить вас в оману. Я пам'ятаю, як робила всі ці речі, і пам'ятаю, що це давало мені насолоду. Здається, я плачу тому, що знаю: якби все склалося інакше, я б робила це знову і знову.

Схоже, до Роланда частково повернулася його колишня незворушність, його моторошна рівновага.

— У моєму краї є таке прислів'я, Сюзанно: мудрий злодій завжди при грошах.

— Не бачу нічого мудрого в тому, аби красти біжутерію, — відрізала вона.

— А тебе хоч раз упіймали?

— Ні…

Він розвів руками, жестом промовляючи: отож–бо й воно.

— То для Детти Волкер Буєраки були недобрими місцями? — спитав Едді. — Так? Бо я відчуваю, що тут щось не те.

— Поганими і добрими водночас. То були осередки сили, місця, де вона… поновлювала сили, мабуть, можна так це назвати… але також то були втрачені місця. Проте все це не стосується Роландового хлопчика–примари, чи не так?

— Можливо, що й так, — відповів Роланд. — Бачте, в моєму світі теж були Буєраки. Для нас це слово також було жаргонним, і значення у них дуже подібні.

— А що воно означало для тебе й твоїх друзів? — спитав Едді.

— Значення трохи різнилося залежно від місця й ситуації. Могло означати помийну яму. Будинок розпусти чи місце, куди чоловіки приходили грати в азартні ігри чи пожувати чортового зілля. Але найпоширеніше з відомих мені значень водночас найпростіше.

Він подивився на них обох.

— Буєраки — це місце, де панує скорбота, — сказав він. — Буєраки — це спустошена земля.

15

Цього разу дров у вогонь підкинула Сюзанна. Стара Матінка на півдні палала яскравим світлом і не мерехтіла. Ще зі школи Сюзанна знала, що це означає: то планета, а не зірка. «Вене–ра? — подумала вона. — Чи та сонячна система, до якої належить цей світ, інакша, як і все навколо?»

На неї знову накотило відчуття нереальності — відчуття, що все це, напевно, лише сон.

— Продовжуй, — сказала вона. — Що було після того, як голос попередив тебе про Буєраки й хлопчика?

— Я просунув руку в дірку, звідки сипався пісок… мене навчили робити так, якщо станеться щось подібне. І видобув звідти щелепу… та не цю. Та щелепа, яку я витяг зі стіни на придорожній станції, була набагато більшою. Я майже не маю сумнівів у тому, що вона належала комусь із Великих Древніх.

— А що сталося з тією? — тихо спитала Сюзанна.

— Одного вечора я дав її хлопчикові, — сказав Роланд. Вогонь забарвив його щоки в жовтогарячі тони. На обличчі танцювали тіні. — Для захисту, як талісман. А потім зрозумів, що вона відслужила своє, і викинув її геть.

— А чия ж тоді щелепа в тебе в руках, Роланде? — спитав Едді.

Роланд підняв кістку вгору, довго й задумливо її роздивлявся, а тоді впустив на коліна.

— Пізніше, після Джейка… коли він помер… я наздогнав чоловіка, на якого полював.

— Волтера, — сказала Сюзанна.

— Так. Ми побалакали. Я і він… ми довго розмовляли. Аж ось я заснув, а коли прокинувся, Волтер був мертвий. Мертвий уже сотню років, якщо не більше. Від нього не лишилося нічого, крім кісток, що саме по собі відповідало ситуації, бо ми розмовляли в місці для кісток.

— Ого, мабуть, балачка таки була довгою, — сухо сказав Едді.

Почувши це, Сюзанна трохи насупила брови, але Роланд лише кивнув.

— Дуже–дуже довга, — підтвердив він, дивлячись на вогонь.

— То ти вирушив уранці і вже ввечері був біля Західного моря, — сказав Едді. — І тієї ночі повилазили омаромонстри, так?

Роланд знову кивнув.

— Точно. Але, перш ніж залишити місце, де ми з Волтером розмовляли… чи спали… чим би не була наша балачка… я вийняв з його черепа цю кістку. — Він підняв щелепу, і помаранчеве світло знову ковзнуло по зубах.

«Волтерова щелепа, — подумав Едді, і його пройняв холодок. — Щелепа чоловіка в чорному. Пригадай це, любий Едді, наступного разу, коли почнеш думати, що Роланд начебто свій хлопець. Він весь час носив її з собою, наче якийсь… людожерський трофей. Гооосподи».

— Я пам'ятаю, про що подумав, коли взяв її, — сказав Роланд. — Дуже добре пам'ятаю — це єдиний мій спогад з того часу, який мене не підводить. Я подумав: «Дарма я викинув те, що знайшов, коли зустрів хлопчика, це призвело до нещастя. Ось гідна заміна». Але тієї миті я почув сміх Волтера — його неприємний, схожий на хихотіння сміх. І голос його теж долинув до моїх вух.

— Що він сказав? — спитала Сюзанна.

— «Пізно, стрільцю», — відповів Роланд. — Ось що він сказав. «Пізно — відтепер нещастя переслідуватимуть тебе до кінця віків. Це твоє ка».

16

— Гаразд, — нарешті промовив Едді. — Основний парадокс мені зрозумілий. Твоя пам'ять роздвоїлася…

— Не роздвоїлася. Подвоїлася.

— Добре, але ж це майже одне й те саме, хіба ні? — Вхопивши якусь гілочку, Едді накреслив на землі невеличкий малюнок: