Справа № 3-172 (г) відновлюється - Крупенкін Віктор Іванович (читать книги онлайн без .txt) 📗
– Що мені до того, – схопив його за руку Сенька і потяг за собою в темну прихожу, збуджено вигукуючи – Подумаєш, теплохід відходить! Встигне твій теплохід!
Кімната, де мешкав Патефончик, була досить просторою і добре обставленою. Але все-таки відчувалася відсутність жіночої руки. На столі лежала не зовсім чиста біла скатертина, у вазі для квітів віником стирчав давно зів'ялий букет бузку, блідо-кремові фіранки на високих вікнах потемніли і витягнулись, шовковий абажур вкрився тонким шаром пилу.
– Сестричка поїхала екзамени в університет здавати, – застилаючи ковдрою ліжко, сказав Патефончик, – так що вибачай за відсутність ажуру. Сідай, мамочка, – змахнув він рукою з плюшевої оббивки стільця хлібні крихти. – Будь як дома. Зараз перекусити щось пошукаємо.
– Я ж тобі сказав, що мені треба бігти, а ти «перекусить»! – ледь присівши, піднявся із стільця Дімка.
Патефончик енергійно посадив його на місце.
– Сиди і не рипайся.
– Але ж я можу запізнитись…
– Тоді ходімо до твого теплохода, коли ти без нього жити не можеш! – розчинив шафу Патефончик і зірвав з вішалки першу, яка попала під руку, сорочку. – Ніколи не думав, що через якийсь там теплохід ти ладен на мене наплювати!
Дорогою в порт вони закидали питаннями один одного, перебиваючи, відповідали на них і зразу ж запитували знову. Все-таки давненько не бачились. Патефончик був дуже радий, що Чилікіна відпустили достроково, дякував за привіт від майора Бурова, хвалив колоністів за ідею зняти своїми силами короткометражний фільм «Ми готуємо себе до праці». Дімка захоплювався трудовими успіхами Патефончика на заводі, обіцяв писати про свої справи, коли теж влаштується на роботу, і все турбувався, що теплохід може відпливти без нього.
Та коли вони вийшли на пірс, блискучий білий лайнер Чорноморського флоту лише почав приймати на борт пасажирів.
Дімка й Патефончик підійшли до трапа.
– Бувай здоров, Сеню, – простягнув Дімка руку.
– До зустрічі, Дімо, – обняв друга за плечі Патефончик і всунув йому в кишеню штанів гроші.
– Що це? – вийняв кілька сотень Дімка.
– На дорогу, – спокійно відповів Патефончик.
– Мені ж у колонії дали…
– Дімо, мамочка моя, ну, скільки там дали? – благально глянув на Чилікіна Патефончик веселими блакитними, як два озерця, оченятами. – А тобі ж треба гостинці сестричкам привезти, матері хоч недорогий подарунок зробити. Ну, як ти з'явишся додому з порожніми руками? Ніякого ефекту не буде. А я преміальні одержав. Вистачить мені. Скоро зарплата.
Дімку схвилювала ця чуйність і турбота.
– А ти не брешеш? Зможеш прожити до зарплати?
– Ой, ну що ти говориш?
– Тільки як я віддам тобі? – задумливо запитав Дімка, мнучи в руках гроші.
– Заробиш – вишлеш. У мене поки що не горить, – безпечно відповів Патефончик і, оглянувшись навкруги, порадив – Тільки ховай монету подалі, а то який-небудь франт ще позичить у тебе…
Теплохід нагадав їм про відплиття, подавши голос, густий, басовитий. Стривожені гудком чайки з криком піднялися з води і закружляли над високими щоглами.
– Прощавай, Сеню! – вискочив на трап Дімка.
– До побачення! – помахав йому рукою Патефончик, товстенький, рожевощокий, милий юнак. Прощаючись з ним, Дімка не знав, що життя більше не зведе їх разом. Він не спускав очей з кругленької постаті на пірсі, доки вона не розтанула в блакитному мареві пекучого дня. Тільки тоді Дімка покинув палубу і з гострим почуттям самотності спустився в свою каюту.
Другого дня білосніжний, як айсберг, теплохід, той самий, що відвозив Дімку півтора року тому в Одесу, привіз його знову в Крим. Спускаючись по крутому трапу, Чилікін відчував радісне піднесення і водночас якусь ніяковість. Яскраве, пекуче сонце, блакитне небо, море, що ніжно голубило берег, святково одягнені люди і квітучі магнолії – все ніби говорило йому: дивись, яке прекрасне навколо життя, не кради його сам у себе, працюй чесно, і ти станеш шановною людиною в суспільстві.
Надвечір він був у Сімферополі. Як змінилося місто за час його відсутності! Багатьох вулиць він не впізнав. Скільки з'явилось квітів, дерев і світлих красивих будинків. В одному з них на Червоній гірці одержала нову квартиру і Дімчина мати. Вона дуже жалкувала в листі, що його не буде на новосіллі. Тепер у них є все: і балкон з чудовим краєвидом, і газова плита, і ванна з душем.
До Червоної гірки Дімка добирався пішки. Не хотілося штовхатись в переповненому трамваї. Без труднощів розшукав свою нову квартиру.
Піднявшись на третій поверх сорокаквартирного будинку, рішуче натиснув кнопку електричного дзвінка і завмер на східцях в радісному чеканні.
У світлому чотирикутнику відчинених дверей з'явилась худенька, вже зовсім сива жінка, з накинутою на плечі блакитною шаллю в чорних розводах. Він упізнав матір відразу: і по сумному погляду рідних очей з золотою іскоркою, і по маленькій родимці на шиї, і по цій старенькій шалі.
– Здрастуй, мамо! – подався був Дмитро до матері, та, ніби засоромившись, мовив уже сухіше – Ось я й повернувся.
– Діма! Синок! – трепетним птахом метнулася в золотому чотирикутнику дверей мати.
Вона кинулась до нього, жагуче притягла до себе і ніби завмерла, стуливши очі, наповнені сльозами.
На її оклик з чистенької кімнати, звідки неслися пахощі свіжих пирогів, вибігли Дімчині сестрички, Валерка й Людочка. Як вони виросли без нього! Розкривши роти, дівчатка пильно дивилися на старшого брата, який так невміло обнімав матір грубуватими руками в густих порізах, куди забився металевий пил. А мати ніжно пестила його, роздивлялася кожну рисочку змужнілого обличчя, посміхалась крізь сльози:
– Повернувся… Рідний мій…
Так, обнявшись, пригорнувшись один до одного, вони й увійшли до квартири. Дімка дав сестрам по коробці шоколадних цукерок, а матері накинув на плечі теплу пухову шаль замість старої.
– Ну, навіщо ти витрачав гроші, Дімо? – з м'яким докором промовила мати, а в глибині душі безмірно зраділа, що син виявив до неї таку турботу.
Коли сіли за стіл, мати не знала, чим почастувати його. Принесла з кухні зелений борщ, поставила на стіл голубці, пиріг з маком, побігла до сусідів і попросила маринованих грибів, які так любив Діма, дістала з буфета банку вишневого варення. Після вечері вклала його спати на ліжко, покрите білим накрохмаленим простирадлом, а сама сіла в головах. Засинаючи, Дімка відчував, що вона не відходить од ліжка, не зводить з нього радісно-сумного погляду. І від того, що мати була поряд, від її подиху, йому було так хороше на душі, так легко.
А вранці, прокинувшись, Дімка знову побачив матір поряд. Мабуть, вона цілу ніч просиділа біля нього, не стуляючи очей. Ніжно глянув на неї, припав устами до теплої, ласкавої долоні. Ні, він ніколи більше не образить її, буде хорошим сином, стане заробляти гроші, як Сенька Патефончик, допомагатиме їй – адже він єдиний мужчина в сім'ї.
ПЕРША ЗАРПЛАТА
Влаштуватися на роботу, навіть у звичайну промислову артіль, виявилось не так легко. Коли у відділах кадрів, куди звертався Дімка, дізнавалися, що він тільки-но вийшов з колонії, йому під різними приводами відмовляли. Нікому не хотілося брати в колектив колишнього правопорушника. Просити Дімка не хотів – це не в його характері. Так і виходив ні з чим, з гіркою образою в серці. А тут ще й мешканці нового будинку, наче змовилися, щодня запитували в нього:
– Що ж ти, Дімо, не працюєш?
І він сам, того не бажаючи, роздратовано відповідав:
– Від роботи коні дохнуть. Ще встигну!..
Гордість не дозволяла йому сказати правду.
От і переживав свої невдачі сам, як завжди ні перед ким не розкриваючи душі. Правда, була думка зайти в міськком комсомолу, вдарити кулаком по столу і поставити вимогу, щоб йому, нарешті, допомогли влаштуватися. Але ж він не комсомолець, і чого йому мають допомагати райкомівці. У них і свого клопоту досить. Крім того, за бешкет могли ще й у міліцію повідомити. Потрапляти туди Дімка не хотів. Тоді зразу подзвонять майору Бурову і скажуть, що він поспішив відпустити на волю колоніста Чилікіна.
