Свідків злочину не було - Тимчук Віктор (читать книги онлайн без .TXT) 📗
У двері постукали.
– Заходьте!
Зайшов дільничний інспектор Загата.
– Сідайте, лейтенанте…
– Дозвольте води?…
Наточив із сифона, спрагло випив склянку, другу, задоволено крекнув і аж тоді сів.
– Що ви скажете про Шулешко Раїсу Гаврилівну? Живе по вулиці Свердлова, 108, квартира 6.
– Шулешко… – Загата потер лоб долонею. – Шулешко… Вона білява, волосся фарбоване, гарна жіночка?
– Еге.
– Працює продавцем в універмазі на вулиці Радянській у секції трикотажу, незаміжня, чоловік загинув десь у рейсі, плавав на судні, залишив «Волгу». Оце і все. Да, бездітна, – випалив інспектор одним духом.
– З кимось зустрічається?
– Важко точно відповісти. Напевне, бо ж молода, видна з себе. Скарг на неї від сусідів не було.
– Значить, живе тихо, скромно?
– Хто зна… Трапляється, тиха вода – греблю рве. – Живе в достатку. Що вас конкретно цікавить?
– Коло її знайомих.
– Дізнаюсь.
Я знову сам. Дільничний інспектор подасть звістку через день-два. І чи допоможе вона розшуку? Може, Шулешко легковажна особа, і тільки. Нахил до того у неї був. Але ж не сидіти мені й чекати манни небесної чи даних, які принесе сорока на хвості.
Хтось безуспішно намагався увійти до кабінету: смикав двері до себе, коли вони відчинялись усередину. Я подумав, що відвідувач або неуважний, або схвильований. Взявся за ручку й потягнув до себе. Двері не піддалися, наче мене замкнули. Я дужче шарпнув, і двері відхилились, утворивши шпарку. Відвідувач помітив мене і раптово відпустив ручку – я ледве не впав. На порозі стояв вищий за мене на півголови літній чоловік, розпатланий і розхристаний, ошелешено кліпав банькатими очима, важко дихаючи недавно випитим пивом.
– Ви чого псуєте державне майно? – жартома сказав йому. – Двері не залізні. Якщо кожний…
– Я… я… до Загайгори, – засапано вимовив він.
– Я Загайгора.
Відвідувач зміряв мене з ніг до голови злим поглядом і втупився в обличчя.
– Де мій син? Де? Чому досі не знайшли? Вже четвертий день!…
Я аж розгубився, так він мене приголомшив своєю люттю. Але за мить оговтався, ступив до нього.
– Ваше прізвище?
Од несподіваної відсічі він затнувся і стояв з роззявленим ротом, витрішкуватий і розкублений, наче великий півень. Я вже здогадався, хто це, і з цікавістю розглядав відвідувача – каштановочубого, кремезного чолов'ягу.
– Ваше прізвище? – повторив запитання.
– Табурчак Вадим Іванович. Я сьогодні приїхав з відрядження, – вже нормально відповів.
– От що, Вадиме Івановичу, сідайте і візьміть себе в руки. Ваша дружина має більше витримки, – кинув йому докір.
Табурчак похмуро зиркнув на мене зеленими очима і стримано сказав:
– Невже за чотири дні не можна розшукати сина?
– Де?
– У місті. І вам краще знати де.
– Ви помиляєтесь. Ми не провидці, – не образився на нього, а навпаки: співчував горю, через яке він втратив контроль над собою. – Ви нам теж повинні допомогти.
– Як? Чим? – важко опустився на стілець. – Дозвольте закурити? Руки трусяться…
Я кивнув. Табурчак вийняв з кишені пачку «Прими», тремтячими пальцями взяв сигарету, припалив, глибоко затягнувся. Потім п'ятірнею пригладив чуб, застебнув ґудзики на сорочці. До нього повертався здоровий глузд.
– Розкажіть усе про Руслана: характер, звички, друзі, захоплення, поведінка. Усе.
– Вам же розповідала дружина. Навіщо повторюватись? Ось учора хтось подзвонив і мовчав. І сьогодні вранці знову дзвонив і мовчав. Це ж просто знущання! Якщо він, то де ховається? Ми йому нічого поганого не зробили.
– А хто взяв трубку? Ви?
– Дружина. Мене ще не було.
– Що вона казала?
– Не зрозумів.
– Що казала у трубку ваша дружина? – пояснив йому.
– А, питала, чи це не Руслан. І чула вуличний шум. Мабуть, дзвонили з автомата. – Вадим Іванович невимушено заклав ногу на ногу.
Я витріщився на його туфлі – коричневі, з латуневими накладками на носках. Такі ж стояли на полиці під вішалкою в коридорі Шулешко. Єдині чоловічі серед жіночого взуття. Такі туфлі не часто побачиш. Напевне, випадковий збіг. Табурчак тоді був у дорозі, в поїзді. Чому б це йому сидіти в квартирі Шулешко? І чи знайомі вони?
Щоб розвіяти сумніви, я запитав:
– Коли ви приїхали до Києва?
– П'ятого.
– На скільки днів?
– На шість.
– Як ви дізналися, що зник Руслан?
– Подзвонили з роботи в управління, там розшукали мене і передали. Я відразу на вокзал. Квитків нема. Ледве впросив провідника. Дружина почала сивіти… – Табурчак відвернувся до вікна.
– В яке управління?
– «Укрголовелектро».
Правильно: дружина Табурчака казала, що дзвонили в управління. Але ж туфлі… Вони мене притягували, наче магніт залізо, і я поглядав на них із незрозумілим відчуттям недовіри до Вадима Івановича. Розумом сприймав, що людина не може одночасно бути в двох місцях, а серцем заперечував. Дурниця, звичайно, звинувачувати Табурчака в нещирості. Зовсім мала підстава – туфлі. Туфлі… Досить впадати в крайність. Найкращий засіб позбутися сумніву – влаштувати ретельну перевірку.
Я заспокоївся.
– Скажіть, Вадиме Івановичу, що ви думаєте про зникнення сина? – попросив його.
– Десь переховується, – відповів не вагаючись. – Грає нам на нервах. Теперішні діти…
– З якою метою? Він же добре вихований, – зауважив я. – Може, ви образили його? Діти боляче реагують на такі речі.
– І через це він утік? Ну, капітане! – обурився Табурчак. – Ми з Русланом не сварилися.
– Чого ж він покинув батьків?
– Не знаю, – Табурчак важко втупився в підлогу, навіть забув про сигарету, що тліла, підбираючись до пальців. – Він у когось ховається. Знайдіть його. Моя дружина… Вона ж мати…
Він пішов.
Що я взяв для розшуку із зустрічі з ним? Нуль, окрім запевнення: Руслан міг десь ховатися. Стосунки в сім'ї залишилися для мене невідомими. Дивувала зміна з батьком: з'явився вороже настроєний, потім швидко вгамувався. І, нарешті, туфлі. Адже вони імпортні. А чоловік Шулешко плавав. Значить, Раїси Гаврилівни презент. Ні, це вже далеко я зайшов у своїх підозрах.
Я подався до Скорича. Дмитро Юхимович зосереджено розглядав якісь фотографії у розгорнутій папці. Я вдав, що не помітив його невдоволеного погляду, бо завітав невчасно.
– Що сталося, Арсене Федоровичу? Ви якийсь… мов іменинник, – насторожено поглянув на мене майор.
– У мене був Табурчак, – радісно випалив.
– Це я послав його до вас, – Скорич заплющився і прикрив очі долонями.
– Ви звернули увагу на його туфлі?
– Туфлі? – тер очі. – Звернув. Не наші. А що?
– Я бачив точнісінько такі у Шулешко, і в квартирі пахло свіжим тютюновим димом.
Скорич прийняв пальці з очей і зацікавлено подивився на мене.
– Н-да, туфлі у нього рідкісні, – погодився. – Невже він залицяльник Шулешко і Руслан випадково дізнався? Перевірте, коли Табурчак виїхав з Києва.
– Зроблю. Підлітки гостро реагують на зраду. Ось він і вирішив помститися батькові.
Майор посміхнувся і зауважив:
– Не треба так категорично. Не забувайте, Арсене Федоровичу, про матір. Порядний син не залишить її в біді.
– Розумію, – одразу ж підупав мій настрій, і я повернувся до дверей.
Мав рацію майор: не міг Руслан так помститися батькові. Я, приміром, теж не покинув би матері у скрутну хвилину. Навпаки – ще більше прихилився б до неї. Як перевірити відрядження Табурчака? До Києва мене зараз ніхто не пустить. Зробити запит – довго чекатиму відповідь. Я згадав про Петра Коноплича, інспектора карного розшуку столичного райвідділку міліції, з яким торік познайомився на нараді. А що, коли попросити його? Присунув до себе телефон…
Ще треба подзвонити у відділ кадрів машинобудівного заводу і взнати прізвище начальника відділу матеріально-технічного постачання, де працював Табурчак.
Поспішав до педінституту на зустріч із Нагорняком, тренером з боксу. Головне – не втрачати надії. А вона була, бо вже висвітлювались взаємини між Табурчаками і навколо Хрипливого звужувалось коло. Бракувало лише кількох показань. Коноплич теж обіцяв подзвонити під вечір.
