Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
– Оце нема з ким чарки горілки випити,– сказав старші батько.– Коли б приїхав хоч ка-рапишанський дяк.
Онися спахнула. Бліді щоки одразу почервоніли. Не встиг батько промовити ті слова, надворі затарахкотів легкий візок, забрехали собаки.
– От же бог гостей несе,– сказав Прокопович, заглядаючи в вікно.
Онися стривожилась. В неї затрусились ноги так, що вона ледве мала сили побігти й подивитись в вікно.
– Онисю, ставай колупати піч! Приїхав Моссаковський та ще й з братом, певне, з сватом,– гукнув батько.
Онися злякалась й зблідла, ніби пополотніла. Вона вся затрусилась, охолола й стояла на однім місці. Двері в світлицю рипнули. На Онисю чогось напав такий страх, що вона кинулась бігти з кімнати і втекла в садок.
«Боже мій! чого це я так злякалась. Я не побоялась академіста, а злякалась цього молодого хлопця»,– думала Онися, прикликуючи на поміч усю свою сміливість.
А сміливість не верталась до неї. Вона стояла над горою, втопила злякані гарячі очі в зелену безодню садка, в зелене марево, розлите над старим деревом, дивилась па його й нічого не бачила. Зелений світ дрижав в її очах, переливався, як вода в Росі, снував, ніби рій зеленої мошки. А Онпся стояла її нічого по розуміла. Сонце кинуло під яблуню гарячий промінь. Світ упав на її щоку, обсипав її ніби огнем, а вона нічого не почувала та все дивилась у зелену безолню, як у глибоку річку.
– Онисю! Онисю! де це ти ділась? – гукнула мати, виходячи з-за яблуні.– Чого це ти стоїш, як стіна? Ходи лишень у покої до гостей. Вони, певно ж, не до мене, а до тебе приїхали!
Онися неначе прокинулась. Вона тихо пішла в хату за матір'ю, наче сліпий за поводатарем.
– Оце гарно! Глузувала з академістів, а од цього жениха втікаєш у садок. Великий пак страх! Не бачила зроду женихів. Ой, уже ж їх перекинулась ціла низка! Іди та кажи їм, що хоч.
Онися ввійшла в світлицю, згорнувши руки, неначе свята. В неї в руках була вишивана хусточка. Вона підвела очі, примітила священика, поцілувала його в руку й не встигла обернутись, як Моссаковський нагнувся й поцілував її в руку. Вона почула на руці гарячі, м'які, повні губи й почервоніла, як маківка.
Онися одійшла й сіла на стільці. Вона ледве підняла очі на Моссаковського і вгляділа його тихі, ясно-сині очі, матово-біле лице, на котрому розлився дуже делікатний рум'янець. Ясні кучері блищали наскрізь кругом Харитонової голови проти вікна, кудою сипався золотим порохом промінь сонця. Моссаковський не зводив очей з Описі. Вона почувала на своєму лиці його тихий погляд, не знала, що робити, почала щипати вишивані на хусточці квітки. Червоні та сині торочки сипались з хусточки на її червону запаску.
– Не рви, дочко, хустки,– гріх! сьогодні неділя,– сказала мати, легко торкнувши дочку пальцями по руці.
Онися перестала на хвилину щипати торочки на хустці, але незабаром знов посипались з хустки-мучениці червоні та сині нитки.
Хазяїн розмовляв з приїжджим священиком то про се, то про те. Прокоповичка надулась і сиділа мовчки: їй не хотілось видавати дочки за дяка. Але сват повів розмову про недавні сороковини по батькові Харитона й закинув, що громада в Вільшаниці після похорону старого батька обібрала на парафію Харитона. Прокоповичка насторочила вуха й повеселішала. Вона весело розговорилась, стала привітніша й послала Онисю принести найліпшої, найсмачнішої наливки. Гості примітили, що хазяйка стала добріша, й собі якось розворушились. Харитін весело підві.ч очі й укинув кільки слів в розмову, але до Онисі не смів він слова промовити, тільки дивився то на її брови, то на червоні невеличкі уста.
– Як бог поможе,– сказав сват,– то ми оце вирядимо Харитона до Києва. Громада вже налагодилась посилати до владики про-шення, щоб Харитін зостався священиком на батьківському місці. Як тільки владика згодиться, то ми, пом'янувши батька на сороковинах, оженимо нашого Харитона та й уберемо його в рясу.
– От і добре! Слава богу! – промовив Прокопович.– Будемо близькими сусідами.
– Та нам би, панотче, хотілось бути не тільки вашими близькими сусідами, але навіть ще ближчими людьми; ми хочемо поріднитись з вами,– сказав сват.– У вас дочка на виданні, а в нас жених.
Бліде Онисине лице спахнуло наче полум'ям. Вона почервоніла й спустила очі додолу. Руки замерли на хусточці, й червоні та сині нитки перестали сипатись на запаску. Харитін почервонів і собі, як панна, не знав, де діти руки.
– Як же ви думаєте, отець Степан? – спитав сват.
– Я з дорогою душею, але треба спитати й матері, й дочки,– сказав Прокопович, поглядаючи на дам. – Що ти, паніматко, скажеш? – сказав він, обертаючи очі до жінки.
– Я... як дочка скаже, то так і я,– ледве обізвалась Прокоповичка з неохотою: їй шкода було Балабухи, але вона знала, що він більше не приїде.
Діло доходило до Онисі. Вона насилу вдержалась на місці. Їй хотілось схопитись і втекти в садок.
– Як же ти скажеш, дочко? – просто спитав в Онисі батько.
– Я згоджуюсь,– насилу промовила Они-ся, не підводячи очей.
– Коли так, то, по людському звичаю, заміняймо святий хліб, а потім трохи між собою поміркуємо,– сказав батько.
Онися ледве перекинулась з Харитоном кількома словами, але вона вгадувала своїм жіночим серцем, що Харитін підходить під її завзятущий, дужий темперамент, що вона буде правдивою господинею в своїй хаті. Окрім того, Харитін дуже сподобався їй своїм делікатним лицем і тихими синіми очима.
Поки сини справляли сороковини по батькові, поки заручився Харитін з Онисею, поки вільшаницька громада налагодилась послати старосту до Києва з прошенням до владики,– минуло чимало часу. А тим часом Балабуха не сидів дурнички в своїх Хильках.
«Хочу женитись! доки його бурлакувати та байдики бити! – думав Балабуха, ходячи по садку.– Не схотіла Онися,– знайду десять кращих, а таки восени оженюсь. Треба шукати та напитувати дівчини».
Балабуха глянув на город і вглядів широке листя гарбузиння. Те гарбузиння навело на його таку злість, що він тричі прокляв Онисю й не міг більше не тільки їсти гарбуза, але й дивитись на його.
– Тату, дайте коней! Поїду ще в Хохітву. Там панни не прості, вбираються в сукні по-панській. Цур їм, тим плахтам! Поїду ще до суконь.
