Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
— Учора ти хотіла бути птахом, — пирхнула Марілла. — Як на мене, ти дуже непостійна. Я веліла тобі мовчки вчити молитву. Але, здається, ти взагалі неспроможна мовчати, коли поблизу є хоч хтось, здатний тебе слухати. Тому йди до своєї кімнати й учи молитву там.
— О, я майже всю її вивчила — крім останнього рядка.
— Байдуже, роби, що я кажу. Іди до своєї кімнати, вивчи молитву як слід, і лишайся там, аж доки я покличу тебе допомогти готувати чай.
— А можна взяти із собою яблуневі гілочки? — попросила Енн.
— Ні, я не хочу, щоб ти засмічувала кімнату квітами. Тим паче їхнє місце на дереві.
— Я теж так подумала, — мовила Енн. — Не варто було вкорочувати їхнього чудесного життя й зривати їх; я сама не хотіла би, щоб мене зірвали, якби була квіткою. Але спокуса була нездоланна. А що ви робите, коли вас огортає нездоланна спокуса?
— Енн, ти чула, що я наказала тобі йти до своєї кімнати?
Енн зітхнула, повернулася до кімнатки нагорі й усілася на стілець при вікні.
— Ну от, молитву я знаю. Вивчила останній рядок, поки піднімалася сходами. Тепер уявлятиму різні речі в цій кімнаті — і хай вона такою й буде завжди. На підлозі лежить білий оксамитовий килим у рожеві троянди, а на вікнах висять шовкові рожеві фіранки. На стінах — золоті й срібні парчеві гобелени. Меблі з палісандра. Я ніколи не бачила палісандра, але це так розкішно звучить. Тут диван, а на ньому скрізь пишні шовкові подушки — рожеві, блакитні, малинові й золоті — і я сиджу, так граціозно зіпершись на них. Дивлюся на своє відображення в отому прегарному великому дзеркалі, що висить на стіні. Я висока й велична, у довгій білій мереживній сукні. У мене оздоблений перлами хрест на грудях і перли у волоссі. Моє волосся чорне, як ніч, а шкіра біла, мов слонова кістка. Мене звуть леді Корделія Фітцджеральд. Хоча ні — такого я собі уявити не можу.
Танцюючи, вона підбігла до маленького дзеркальця, звідки на неї глянуло власне веснянкувате личко із серйозними сірими очима.
— Ти лише така собі Енн із Зелених Дахів, — суворо сказала вона собі, — і я бачу тебе такою, яка ти є, навіть коли намагаюся уявити, що я — леді Корделія. Проте в мільйон разів краще бути Енн із Зелених Дахів, аніж Енн нізвідки, правда?
Вона нахилилася, ніжно поцілувала своє відображення в люстерку й підійшла до відчиненого вікна.
— Доброго дня, люба Снігова Королево. Доброго дня, милі берізки в долині. Доброго дня, сірий будиночку на пагорбі. Цікаво, чи стане Діана моєю сердечною подругою? Сподіваюся, так, і я дуже її любитиму. Але нізащо не можна забувати Кеті Моріс та Віолетту. Вони тоді образяться, а я не хочу кривдити нічиїх почуттів, навіть дівчинки із книжкової шафи чи дівчинки-луни. Мушу щодня їх згадувати й слати їм поцілунок.
Кінчиками пальців Енн послала два повітряних цілунки в бік квітучих вишень, а тоді, поклавши підборіддя на руки, вирушила в мандри морем солодких мрій.
Розділ 9
ПАНІ РЕЙЧЕЛ ЛІНД СТРАШЕННО ОБУРЮЄТЬСЯ
Цілих два тижні прожила Енн у Зелених Дахах, і ось нарешті пані Лінд завітала, щоб як слід її роздивитися. Втім, виправдаймо пані Рейчел — вона була в цьому не винна. Тяжкий грип, незвичний у цю пору року, замкнув поважну пані-добродійку вдома ще після її останнього візиту до Зелених Дахів. Пані Рейчел майже не хворіла й зневажала людей, що не могли похвалитися добрим здоров’ям, та грип, на її думку, був не такою хворобою, як усі решта: його слід було вважати певним чином карою небесною. Щойно лікар дозволив їй виходити з дому, вона заквапилася в Зелені Дахи, знемагаючи від цікавості — так не терпілося їй побачити сироту, яку взяли до себе Метью й Марілла, і про яку по всьому селі вже ширилися здогади й плітки.
Протягом тих двох тижнів Енн не гаяла намарне жодної вільної хвилини й уже познайомилася з усіма довколишніми деревами й кущами. З’ясувала, що стежина, яка починалася за яблуневим садом, веде ген до лісу, і оглянула її всю до самісінького кінця. А та стежина бігла через місток, повз звабливі вигини струмка, зазираючи то в зарості ялиць, то під склепіння з тісно переплетених між собою гілок диких вишень, петляла поміж густої папороті й весело в’юнилася поміж гіллястих кленів та горобин.
Потоваришувала вона й зі струмком у долині — отим чудовим, глибоким і чистим крижаним струмком. Було його викладено гладенькими плитами з пісковику й обсаджено папороттю, схожою на велетенські долоні, а трохи далі понад струмком стояла кладка.
Той місток провадив легкі ніжки Енн до порослого лісом пагорба, де під стрункими густими ялицями та ялинами панували вічні сутінки. Серед трави росли хіба міріади ніжних конвалій, скромних і надзвичайно гарних, та ще подеколи траплялися бліді зірочки огірочника, ніби привиди торішніх квітів. Поміж деревами сріблясто мерехтіли нитки павутиння, а ялинові гілки й шишки, здавалося, весело про щось розмовляли.
Всі ці захопливі мандрівки відбувалися протягом тих коротких годин, коли Енн діставала дозвіл гратися; повернувшись, дівчинка детально розповідала Метью й Маріллі про свої відкриття, аж у них починало паморочитися в голові. Метью, певна річ, не нарікав, а слухав усе з мовчазною радісною усмішкою, Марілла ж терпіла «балаканину», аж доки помічала, що їй і самій стає цікаво, — а тоді щоразу веліла Енн прикусити язика.
Коли прийшла пані Рейчел, Енн блукала собі в саду поміж буйних трав, що тремтіли під вітерцем, ніби помережані червоним світлом призахідного сонця; тож поважна пані-добродійка мала змогу розповісти про свою хворобу геть усе, описуючи кожен стукіт серця й напад болю з такою насолодою, що Марілла подумала: навіть грип має свої переваги. Коли деталі було вичерпано, пані Лінд згадала про справжню мету свого візиту:
— Я тут чула дещо дуже дивне про тебе й Метью.
— Навряд чи ти здивована більше, ніж я, — відповіла Марілла. — Бо я тільки щойно оговталася.
— Яка прикра помилка, — співчутливо мовила пані Рейчел. — А хіба ви не могли відправити її назад?
— Могли, та вирішили залишити. Метью вона так сподобалася. Та й мені теж, — хоча, мушу сказати, вади в неї є. Але дім тепер став зовсім іншим. Вона особлива дитина.
Марілла сказала більше, ніж мала на меті.
Пані Рейчел дивилася на неї несхвально.
— Ви взяли на себе велику відповідальність, — похмуро мовила вона. — Тим паче ви ніколи не виховували дітей. Хтозна, якою вона виросте, адже ви майже нічого не знаєте про її вдачу. Але звісно ж, я не хочу лякати тебе, Марілло.
— Я не злякаюся, — сухо відказала Марілла. — Коли вже я на щось пристаю, то потім свого рішення не змінюю. Ти, мабуть, хочеш побачити Енн? Я її гукну.
Енн прибігла відразу ж; личко її сяяло радістю від прогулянки в саду, та, збентежена присутністю незнайомої гості, дівчинка розгублено спинилася на порозі. Вигляд у неї був чудернацький — у короткій тісній фланелевій сукні з сиротинцю, з-під якої визирали худі довгі ноги, що здавалися незграбними. На обличчі їй побільшало веснянок, котрі немовби налилися сонцем, волосся, безладно розкуйовджене вітром, виглядало ще рудішим, ніж будь-коли.
— Ну, вибрали тебе точно не за вроду, — впевнено прокоментувала її з’яву пані Рейчел Лінд. Адже вона була з тих приємних людей, загальних улюбленців, котрі завжди прямо й відверто висловлювали все, що мали на думці, і пишалися цим. — Вона така худюща й бридка, Марілло. Підійди до мене, дитино, дай-но я розгляну тебе до пуття. Боже правий, скільки ластовиння, чи ви бачили колись таке рясне? А коси! Руді, наче морква! Дитино, ти чуєш, що я кажу? Підійди до мене.
Енн «підійшла», але не так, як того сподівалася пані Рейчел. Одним стрибком вона перетнула кухню й постала перед сусідкою, тремтячи всім тілом і почервонівши на виду від гніву.
— Я вас ненавиджу! — здушено прокричала вона, тупаючи ногою. — Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! — І з кожним наступним ствердженням ненависті дівчинка тупала дедалі сильніше. — Як ви смієте казати, що я худюща й бридка? Як ви смієте казати, що в мене ластовиння й руді коси? Ви груба, погана, безсердечна жінка!
