Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации TXT) 📗
В кожному разі спорідненість її гадок з православними писаннями велить її тут навести. Я подаю її переклад з деякими пропусками, але початок такий, як в оригіналі:
"Рани, що задає нам жовнір (жовнірська конфедерація), великі, але їх можна порівняти до рани на руці: вона хоч і болюча, але смерті не приносить, і багато людей живе з раненими руками, а навіть і без рук. Але той задає рану в серце отчині нашій, хто ломить закон і розриває згоду між Народами, з котрих зложена Польська Річ Посполита: той в серце вбиває отчину!
Така сварка, що її зачали з Народом Руським, братією і кров’ю нашою! Це, як рана сердечна, — хоч би й найменша була вона, вона приносить смерть.
Тої справи я знаю одну частину, другої частини, хоч про неї неустанно говорять, я зрозуміти не можу.
Бо те, що діється з ними (русинами), почавши від Берестейського з’їзду, те я добре знаю. Знаю, як на соймиках дають їм надії, а на соймах сміхи з ними роблять: на соймиках обіцяють, а на соймах фукають; на соймиках братією звуть, а на соймах одщепенцями. Це я знаю, бо то всі знають. Але чого вони хочуть від того славного народу, яким чином і до якої мети зміряють, — того я ніяким чином зрозуміти не можу!
Бо хотіти, щоб русі не було на Русі, це річ неможлива. Це настільки ж можливо, якби хотіли, щоб тут море було коло Самбора, а Бескид коло Гданська...
Не безпідставно я цього прикладу вживаю! Ніякий розум, ніяке насильство того не поконає, щоб русі не було на Русі. Ну, а як комусь забажається, аби поляків не було в Польщі? Та мало вже й не так! Бо хоч польською мовою говоримо, але закони і звичаї польські позабували!
Але скаже хто: ми не хочемо зміняти русі на Русі.
— Бо й не можете! Але хочеться нам позискати їх для нашої вселенської римської віри і до єдності, згідно з собором Флорентійським, привести.
Я того не ганю — коли б вони то чинили пристойно і згідно з наукою Христовою.
Але чи дійшла згода на Флорентійськім соборі? Хто-небудь скаже, що дійшла. А чому ж звада, коли згода дійшла?
Тому нехай то кажуть, хто того докладно не знає!
Вже то давно сам Спаситель сказав, і вселенські собори того дізнали, що коли до духовних справ мішаються світські
сили, там ніколи нічого втішного бути не може. Бо то відразу противне науці Спасителя, що тільки духовних справ сам шукав і учням своїм шукати казав. А на той Флорентійський собор приїхав цісар і патріарх — більше для рятунку від турків. І коли описувано згоду того собору, в ній кладено, скільки війська на сухопутті й морі мали дати грекам. А що має до віри військо? Його потім не дано, і через те з тої згоди нічого не вийшло, і греки згинули.
Вживу мови пана канцлера (Замойського): він так говорив євангелікам: "Коли б то могло бути, щоб усі були папежниками, я б на те віддав половину життя мого. Тому половину, аби, другою половиною живучи, тішитися з тої святої єдності. Але коли хтось вам буде ґвалт чинити, віддам усе моє життя при вас, аби на ту неволю не дивитись".
Тож я і кожний із нас почтивий шляхтич — я так розумію — повинен так мовити: "Просимо, будьте нашої папежської віри, бо, безсумнівно, тільки вона добра й певна і має на те докази безпомильні. Але коли вас ґвалтом до неї хочуть приневолити, ми своє життя при вас і перед вами положимо!"
Але чого ж хочуть від них? Щоб нашими папежниками були? Якими ж способами того доходять? Коли так як Спаситель сказав: учачи, пророчачи, чуда роблячи, то не тільки вони, але і я буду мати ксьондза Крупецького за апостола*. Але гайдуками церкви відбивати, позвами на трибуналах докучати, попів ловити, ченців виганяти, то не згоджується з волею і наукою Спасителя нашого. Скорше на них ті слова падуть:
"Шукаєш своєї користі, а не Христової!"
Коли шукають духовних речей, чому не духовними способами? А духовний спосіб чи може бути вказаний від кого-небудь ліпший, ніж від Христа? Не тільки божевілля, але й богохульство — хотіти щось робити інакше від науки Спасителевої.
А коли шукають грошей, доходів, сіл, то чому відразу не беруть того ґвалтом, як звик неприятель, не сквернячи Письма Св. і духовних наук не натягаючи на покриття свого лакомства?
На Тридентськім соборі французькі духовні закидали гішпанським, що неслушно і не християнсько поступає король гішпанський в Індії **.
* Мова про перемиського владику-уніата, що, діставши це владицтво після Копистинського, силоміць відбирав церкви від православних в єпархії Гербурта.
** Це слово пропущене в "Антапології", доповняю його з вид. в "Документах".
Бо коли хоче навернути на християнську віру, чому не навертає, згідно з Христовою наукою казанням, приреченням і чудами? Але війська й гармати, котрих не вживав ні Христос, ні всі правдиві його ученики, не повинні мати там місця.
Гішпанське духовенство відповіло, що король гішпанський хоче навернути індіан з християнської любові і посилає до них проповідників. А щоб вони їх не побили, посилає при них війська, не чинить індіанам ґвалту, тільки проповідників своїх охороняє, щоб їх індіани не побили.
Всі розсміялись на таку відповідь гішпанську, а більше про це говорити заборонено.
Отже, я в цій справі мовлю: коли (уніати) хочуть показати їм кращу дорогу, нехай слухають Господа Бога, що сам дорога, правда й життя. Але коли в Індії шукають золота, а на владицтвах руських шукають грошей, нехай занехають тої маски релігії.
Але що ж просить у Бога Русь? Аби з нею поступали згідно з законом. Не мають прав? Припустім, що не мають на пергамені або на папері, але вони мають в умислах людських право найліпше і матір усіх прав — ЗВИЧАЙ*.
Бо що ж таке право, як не звичай, багато літ признаваний за добре, а потім, аби його не можна було викривляти**, на папір положений.
Звичай — це право довгим уживанням і згодою між людьми впроваджене і прийняте.
Звичай — це те, що потверджує і викладає права, а право писане мертве, коли звичай його не оживить.
Звичай такого довгого часу, що ніхто його початку не пам’ятає, має повагу найбільш гарантованого привілею. Бо легко знайти дотеп, що може викривити слова, написані на папері. Але те, що єсть в уживанні багатьох людей, і найхитрішому трудно інакше представити, ніж його люди загально розуміють.
Таких звичаїв повна наша вітчина, і коли б, не дай, Боже, мали б їх нам на сміх ввести, ніяка інша вільність не лишилася б на місці.
Але хто-небудь скаже: ті слова про звичай взято в римського права, в польськім того нема. Та хіба зле, що римське право згоджується з правом нашим? В тім прикмета*** прав християнських, що коли в котрогось народу християнського єсть таке право, воно справедливе (слушне) для кождого!
* Це слово складене в "Антапології" великими літерами.
** В ориг. szpocic, властиво сміхом наніщо зводити (від нім. Spott), в тексті документів szpecic aby kto szpecic nie mogl, але це nie не відповідає дальшим словам; що написане, можна перекрутити, а звичай — ні.
*** Антап.: wolnosc. Докум.: wlasnosc.
І чи ж король польський не присягає на звичаї? Може, хто скаже, що в присягах Генрика, Стефана і Жигимонта III не вложено звичаїв. Так! Але їх вложено насамперед до привілею короля Жигимонта Першого, которим він ручить за свого сина, а потім до присяги Жигимонта-Августа, на котру потім присягають усі королі".
Автор "Антапології" слідом уриває текст, доточуючи з дальшого кілька фраз; але я вважаю потрібним навести ще кілька уривків з цього твору, що без сумнівів виявляв настрої українських шляхетських парламентаристів з віленських соймиків, коли навіть справді був списаний польською рукою.
"Хто такий не то що безсоромний, але й безбожний, що смів би сказати, що наші часи можуть вважатися за ліпші від часів короля Жигимонта І? Хто б смів сказати, що тепер сенат гідніший, ніж був за короля Жигимонта? Хто б смів сказати, що стан шляхетський пильнує прав і свобід так, як пильнував за того ж короля Жигимонта? А той святий король Жигимонт Перший церкви руські будував і збагачав так же, як і костели католицькі.
