Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
— Ось вам, герр Фукс. — Із цими словами герр Майзель подав вампіру торбинку. — Це — ваша коштовність. — Він вклонився рабі Леву і мені. — Здрастуйте, пані Ройдон.
Вампір взяв торбинку й дістав звідти важкий ланцюжок із кулоном. Я не змогла роздивитися дизайн, хоча й помітила червону й зелену емаль. Вампір задоволено вишкірився.
— Дякую, герр Майзель. — Фукс підняв коштовну прикрасу догори, і кольори засяяли під променями світла. — Цей ланцюжок означає мою клятву вбивати драконів, де б вони не були. Я дуже сумував за ним. Останніми днями у місті стало повно небезпечних створінь.
Герр Майзель пирхнув.
— Не більше, ніж зазвичай. І облиште міську політику, герр Фукс. Від цього стане краще всім нам, запевняю вас. Ви готові зустрітися зі своїм чоловіком, фрау Ройдон? Він — не найтерплячіший з чоловіків, це однозначно.
— Із метою безпеки герр Майзель супроводить вас до Унгельта, — пообіцяв рабі Лев. А потім багатозначно поглянув на герра Фукса. — Проведіть Діану на вулицю, Аврааме. А ви, герр Фукс, залишайтеся зі мною. Розкажете мені про Польщу.
— Дякую вам, рабі Лев, — сказала я, роблячи прощальний реверанс.
— Було приємно познайомитися з вами, фрау Ройдон. — Рабі Лев на мить замовк. — На дозвіллі поміркуйте про те, що я вже сказав раніше. Жоден із нас не зможе переховуватися вічно.
— Безперечно. — Зважаючи на жахіття, які доведеться пережити празьким гебреям упродовж наступних кількох сотень років, мені хотілося, щоб я помилялася. Кивнувши на прощання герру Фуксу, я вийшла з хати разом із герром Майзелем та Авраамом.
— Одну хвилинку, герр Майзель, — сказав Авраам, пересвідчившись, що нас ніхто не чує.
— Тільки недовго, Аврааме, — відповів герр Майзель, відступаючи від нас на кілька футів.
— Наскільки я розумію, фрау Ройдон, ви дещо шукаєте в Празі. Книгу.
— А звідки ви це знаєте? — спитала я його переляканим шепотом.
— Про це знають майже всі відьми Праги, але я добре розумію, що між вами й тією книгою існує зв’язок. Її пильно стережуть, і тому силою ту книгу не взяти, — серйозно сказав Авраам. — Вона сама має прийти до вас, інакше ви втратите її назавжди.
— Це ж книга, Аврааме. І допоки в неї не відростуть ноги, нам доведеться проникнути до палацу Рудольфа і забрати її.
— Я кажу те, що бачу і знаю, — наполіг Авраам. — Книга сама прийде до вас, якщо ви її попросите. Не забувайте про це.
— Не забуду, — пообіцяла я. Герр Майзель багатозначно поглянув у наш бік. — Мені час іти. Дякую за те, що прийняли мене і познайомили з Йозефом.
— Бережи вас Господь, Діано Ройдон, — сказав Авраам поважним голосом і з таким самим серйозним виразом обличчя.
Герр Майзель трохи провів мене з Гебрейського кварталу до Старого Граду. Його просторий квадратний майдан був заповнений натовпами народу. Ліворуч піднімалися дві вежі Тинського храму, а праворуч виднілися розмиті приземкуваті обриси Празької ратуші.
— Якби нам не треба було зустрічатися з паном Ройдоном, ми б зупинилися послухати, як годинник відіб’є час, — сказав герр Майзель вибачливим тоном. — Скажіть йому, щоб він провів вас повз нього, коли йтимете до мосту. Кожен гість Праги має бачити це диво.
У купецькому дворі Унгельт, де торгували закордонні комерсанти під невсипущим оком митника, торговці поглянули на Майзеля з неприхованою ворожістю.
— Ось і ваша дружина, герр Ройдон. Я потурбувався, щоб вона побачила всі найкращі крамниці, коли ми йшли до вас сюди. Вона без проблем знайде найкращих ремісників Праги для задоволення своїх потреб і потреб вашого домашнього господарства, — сказав Майзель, радісно сяючи.
— Дякую вам, герр Майзель. Я вдячний вам за допомогу і неодмінно дам знати його величності про вашу доброту.
— Це моя робота, герр Ройдон — турбуватися про добробут підданих його величності. І вона приносить мені велике задоволення, — сказав він. — Я дозволив собі найняти коней для вашої зворотної поїздки. Вони чекають на вас біля міської дзвіниці. — Майзель торкнувся кінчика свого носа і змовницьки посміхнувся.
— Ви ні про що не забуваєте, герр Майзель, — пробурмотів Метью.
— Комусь же треба цим займатися, герр Ройдон, — відповів Майзель.
Коли я, повернувшись до «Трьох Круків», знімала накидку, мене мало не збив з ніг Джек та якась кудлата купа шерсті, схожа на швабру для підлоги. До кудлатої купи шерсті був прикріплений маленький рожевий язичок та холодний чорний ніс.
— Що це за швабра? — заволав Метью, хапаючи мене, щоб я не впала.
— Це не швабра, а Лоберо. Гелоуглас каже, що з нього виросте великий звір і на нього навіть сідло можна буде начіпляти. І вуздечку. Енні теж його любить. Каже, що спатиме з ним, хоча гадаю, ми спатимемо з ним по черзі. Ну, що скажете? — спитав Джек, збуджено пританцьовуючи.
— Ця мила швабра з’явилася тут із супровідною запискою, — повідомив Гелоуглас.
І, відштовхнувшись від одвірку, підійшов і передав ту записку Метью.
— Мені треба питати, хто прислав це створіння? — спитав Метью, висмикуючи записку з руки Гелоугласа.
— Гадаю, що не треба, — відповів Гелоуглас, і очі його звузилися. — Щось трапилося під час вашої подорожі, тітонько? Ви якась пригнічена.
— Просто втомилася, — сказала я, невимушено змахнувши рукою. Виявилося, що швабра має зуби, і коли я провела рукою повз її іще не побачений мною рот, вони вп’ялися в мої пальці. — Ой!
— Цьому треба покласти край. — Метью зіжмакав записку в руці і кинув її на підлогу. Швабра накинувся на неї, задоволено дзявкаючи.
— Про що йдеться в тій записці? — спитала я, майже не сумніваючись, хто прислав нам цуценя.
«Ich bin Lobero. Ich will euch aus den Schatten der Nacht zu schutzen».
Я роздратовано пирхнула.
— Чому він вперто пише мені німецькою? Рудольф чудово знає, що я ледь її розумію.
— Його величність отримує додаткове задоволення, знаючи, що мені доводиться перекладати ці прояви закоханості.
— О! А що там в тій записці?
— «Я — Лоберо. Я хочу захистити вас від нічного мороку».
— А що означає «Лоберо»? Колись, багато місяців тому, Ізабо навчила мене, що імена мають велике значення.
— Іспанською це означає «мисливець за вовками», тітонько. — Гелоуглас підняв кудлате цуценя. Оцей клубок шерсті є угорським сторожовим псом. Лоберо виросте таким великим, що навіть ведмедя спроможеться завалити. Вони — несамовиті й хоробрі захисники і ведуть нічний спосіб життя.
— Ведмедя?! Коли ми привеземо його до Лондона, я пов’яжу йому на шию стрічечку і візьму його на собачо-ведмежі бої, щоб він вчився битися! — захоплено вигукнув Джек. — Лоберо — хоробре ім’я, як ви гадаєте? Маестро Шекспір, напевно, використає його у своїй наступній п’єсі. — Джек простягнув до цуценяти руки, очікувально поворушив пальцями, і Гелоуглас із готовністю передав клубок білої шерсті хлопцеві в руки. — Енні! Тепер моя черга годувати Лоберо! — скрикнув Джек і, міцно притиснувши цуценя до грудей, затупотів сходами угору.
— Може, мені піти погуляти з ними кілька годин? — спитав Гелоуглас, поглянувши на буремне обличчя Метью.
— Будинок Болдвіна порожній?
— Зараз його ніхто не орендує, якщо ти це мав на увазі.
— Забери всіх, — сказав Метью, знімаючи з моїх плечей накидку.
— І навіть Лоберо?
— Особливо Лоберо.
Джек цокотів як сорока впродовж усієї вечері, задираючись час від часу до Енні і примудряючись всілякими хитрими способами передавати цуценяті добрячі кусні харчів. У компанії дітлахів та цуценяти я майже забула про те, що Метью змінив свої плани на вечір. З одного боку, він був зграйним звіром, і йому було приємно мати під своєю опікою так багато життів. А з іншого боку, він був хижаком, і у мене з’явилося тривожне відчуття, що жертвою на сьогоднішній вечір призначена я. Навіть Кароліні та Терезі не було дозволено залишитися.
— А чому ти їх усіх повиганяв? — Ми сиділи біля каміна у головній залі на першому поверсі, і повітря іще повнилося приємними запахами вечері.
