Ґарґантюа і Пантаґрюель - Рабле Франсуа (е книги .TXT) 📗

— Віват! (гукнув Епістемон) віват! фіфат! піпат! бібат [448]! От уже справді секрет апокаліптичний!

— Прислужко (сказав Здоровега), прислужко, прислужи нам не в службу, а в дружбу. Правички, десерт! Отож-бо кажу: присвятивши себе вивченню святих Декреталій, ви шани і багатства приподобитесь ще на цьому світі. А ще я додам, що на тому світі вготоване вам спасіння у блаженному Царстві Небесному, ключі від якого довірені благому нашому Богу, декреталіарху. О всеблагий Боже, ти, якому я поклоняюся, ти, якого мені ще не довелося лицезріти! Яви нам особливу ласку і бодай у смертну нашу минуту відкрий нам многоцінний сей скарб святої нашої матері Церкви, якого ти єси блюститель, хранитель, доглядач, розпорядник і розподільник! І хай за твоїм призволом завше у нас буде здобіль найсолодших плодів боголюбства, чудородних цих єпитимій, щоби біси не змогли накинутися на наші безщасні душі і щоби страшний зяв пекла не поглинув нас. Як же не минути нам Чистця, хай буде так! А все ж у твоїй руці і в твоїй волі одрятувати нас, коли тобі заманеться.

Тут Здоровега попустив патьоки буйних і гарячих сліз, б'ючи себе в груди і складені хрестом палюхи цілуючи.

Розділ LIV

Як Здоровега Пантаґрюелю груші доброго християнина подарував

Епістемон, брат Жан і Панурґ, свідки цього несподіваного горя, прикрилися серветками і закричали: «Няв, няв, няв!», вдаючи, ніби плачуть і сльози втирають. Дівчата не розгубились і піднесли всім коряки з клементинським вином, а до нього варення, повидло і конфітуру. Веселий бенкет відновився.

Наприкінці трапези Здоровега обділив нас горою великих і гарних груш і сказав так:

— Пригощайтеся, друзі, груші ці особливі, таких ви ніде не знайдете. Землі не всеплодющі. Ебен росте лише в Індії. Сабея добрий ладан родить. Острів Лемнос дає глину на сургуч. А ось такі добірні груші ростуть тільки на нашому острові.

— А як (спитав Пантагрюель) вони у вас називаються? Як на мене, груші дуже смачні і соковиті. Якщо покраяти їх начетверо, покласти у рондельку, додати туди трохи вина й цукру і все разом зварити, то вийде страва, дуже корисна як для недужих, так і для здорових.

— Ще б пак (відповів Здоровега). Ми люди, хвалити Бога, прості, і фиги називаємо фиґами, сливи сливами, а груші грушами.

— Далебі (сказав Пантагрюель), от я домів вернусь (а це, дай Боже, буде скоро), посаджу і вщеплю їх у моєму туреньському саду на березі Луари, і будуть вони називатися грушками доброго християнина. Адже щиріших християн за тутешніх папоманів я ще не видів.

— А ще (сказав брат Жан) чом би їм не подарувати нам два-три візки своїх дівчаток.

— На кий біс? — спитав Здоровега.

— Щоб мазку (відповів брат Жан) їм пустить межи палюхами ніг, дебеленький харалужний чингал туди засадивши. Так ми вщепимо на них діток доброго християнина, і цього плоду ото вже наплодиться у нас, а то ж наш несмачний.

— Ба ні (відповів Здоровега), ми вам їх не дамо, ні. Ви хочете, щоб ваші хлопці їх виграли: я це вгадую з вашого носа, навіть якби зроду вас не бачив. Лишенько, от уже синаш! Невже ви душу свою хочете занапастити? В наших Декреталіях щодо цього ніякого попуску. Ви б лучче їх пильно прочитали.

— Воля ваша (сказав брат Жан). Та тільки si tu non vis dare, praesta, quaesumus. [449]

Так, принаймні, у Требнику сказано. Отже, мені жоден бородань не страшний, хай навіть це кристалічний, чи то пак декреталічний, учений мудь у своєму триріжному капелюсі.

Пообідавши, ми попрощалися зі Здоровегою і всіма добрими островиками, доземно подякували їм і обіцяли на віддяку за гостинність упросити, коли будемо у Римі, його щасливість негайно одвідати їх. Потім вернулися до нашого ковчега. Пантагрюель, як завжди гойний, на віддяку Здоровезі за те, що той показав нам святий лик папи, подарував йому дев'ять штук золотої фризової парчі — на завісу на заґратоване віконце і велів наповнити карнавку подвійними екю з сабо — на відбудову і розбудову храму, а дівчаткам, прислужницям під час обіду, розпорядився видати по дев'ятсот чотирнадцять золотих салютців на віно.

Розділ LV

Як Пантаґрюель у чистому морі різні відталі слова почув

У чистому морі ми лигали і кругляли, калантарили і колупали, аж це Пантагрюель устав з-за столу й озирнувся довколо. Потім сказав нам:

— Чуєте, друзі? Мені людський гомін вчувається, але я не бачу ані лялечки. Прислухайтесь.

На ці слова ми нашорошили вуха і почали захланно — так висисають смаковитих устриць з черепашок — повітря вухами вбирати, чи не забринить голос або звук; а щоб нічого не пропустити, дехто з нас, не кажи ти цезар Антонін, навіть долоні до вух наставив. Анічичирк.

Пантагрюель наполягав і далі, що голоси витають у повітрі, чоловічі й жіночі; зрештою і нам примарилося, що й ми теж їх чуємо, якщо це тільки не у вусі дзвенить. Що дужче ми слух натужували, то виразніше вловлювали окремі голоси і навіть цілі слова, і тут нас ошанув великий страх, та й неспроста: бачити нічого не бачимо, а чуємо різні звуки і голоси, і чоловічі, і жіночі, і дитячі, і кінське іржання; аж Панурґ не витерпів і гукнув:

— Хто це, туди к нечистому, шуткує? Ми пропащі! Тікаймо! Загнали нас на слизьке! Брате Жане, ти тут, друзяко? Будь ласка, стань до мене щільніше! Самосік твій з тобою? Дивись, щоб він не застряг у піхвах. Ти тільки його половину відчистив. Ми пропащі. Послухайте: це, їй-богу, бухають з гармат. Тікаймо! Але тільки не рачки, як пропонував Брут у Фарсальській битві, я пропоную на вітрилах і на веслах. Тікаймо! На морі у мене дух у п'яти залазить. От у винарнях і в райських затишках його мені задосить. Тікаймо! Рятуймося! Це в мені не острах озивається, адже я нічого не боюсь, опроче пені. Я завжди так казав. Так само казав і вільний стрілець з Баньоле. Не будемо дуже впиратися, а то ще запоремо носом у воду. Тікаймо! Гей, підошвами кресай! Та поверни ж стерно, сучий сину! Погодив би оце мені Бог опинитися зараз у Кенкене, я б і женитись тоді не став би! Тікаймо, нам з ними все одно не впоратися. Десять проти одного, клянусь. До того ж вони у своїй стихії, а ми зайди. Вони витнуть нас до ноги. Тікаймо, нема чого стидатися. Демостен сказав, що втікач знову сточить бій. Принаймні, відступимо. На бакборт, на штирборт, до фок-щогли, до буліней! Ми пропали. Тікаймо, бий вас усіх лиха година, тікаймо!

Почувши Панурґове ячання, Пантагрюель сказав:

— Який ще там утікач вискіпався? Спершу погляньмо, що це за люди. А що як вони наші? Я поки що нікого не бачу, а бачу я на сто миль довкруж. Але чуєш! Я читав, що філософ Петроній вірив, що існує кілька світів і вони творять рівносторонній трикутник, центр якого є виталище Істини, осередок Слів, Ідей, Образів і Праобразів усього, що було і буде, а довкола них — наш Вік. І ось у деякі роки, через тривалі проміжки часу, частина їх падає на людей, як застуда або ж як упала роса на Гедеонове руно, а решта дожидається будучини, і так до кінця світу.

А ще пригадую: Арістотель вважав, що Гомерові слова летючі, імкливі, плинні і, отже, живі.

Ба більше: Антифан уподібнив Платонове вчення словам, які були колись вимовлені суворої зими, зараз же застигли на морозі, і так їх ніхто не почув. Справді, те, чому Платон навчав малих дітей, навряд чи вони зрозуміли навіть у похилих літах.

Отож-бо не зайве було б поміркувати і з'ясувати, чи тут не саме такі слова відтаюють. Ми, мабуть, були б уражені, якби знайшли тут Орфеєву голову і ліру, тоді як фракиянки, посікши Орфея на капусту, кинули голову його і ліру в річку Гебр, а річка понесла їх до моря аж до острова Лесбос, і так вони вкупі повсякчас і пливли; голова при цьому співала журливу пісню, буцімто плач по Орфею, а струни ліри, під повівом леготу, дзвеніли в унісон співу. Пошукаймо, чи нема їх тут.

Розділ LVI

Як Пантаґрюель серед замерзлих слів негожості знайшов

Лоцман на це так відповів: