Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Правда, щоб не полегшувати свого становища, я повинен згадати і позицію тих, хто говорить: адже не тільки православні живуть в Україні, є уніати, є католики, багато протестантів — якщо врахувати усіх, то «московські» православні не складуть вагомої більшості, і, виходить, немає особливої необхідності так часто з’являтися на людях саме з їх лідером. Може, не знаю... Зрештою, наслухавшись докорів і вимог з усіх боків, надивившись на перипетії церковної боротьби, я зважився дати одну відповідь, висловити одне побажання: якомога швидше побачити в Україні єдину помісну православну церкву. Я заявив про це в 2000 році.

Мені якось довелося прочитати про себе: «Леонід Кучма має потребу в солідарності Церкви і держави, і йому доводиться переборювати глибокі церковні розбрати і неймовірні канонічні перешкоди, щоб Українська держава мала свою національну церкву, вільну і від Рима, і від Москви». Найточніше тут — «глибокі розбрати» і «неймовірні канонічні перешкоди». Я, звичайно, сплю і бачу солідарність церкви і держави, але не однієї церкви, а всіх, і мені хотілося б, щоб пішли в минуле розбрати, але неправильно те, що переборювати їх доводиться державі і мені як президенту країни, це просто неможливо, переборювати розбрати — справа не держави, тим більше, демократичної, а самих віруючих, самих церков. Читач не чекав від мене інших висловлювань і може співчутливо посміхнутися, але я говорю не для порядку, не тому, що мені належить так говорити. У тому-то й справа, що церковне життя в Україні сьогодні, як ніколи, самостійне, як ніколи, вільне від держави, відділене від держави. В іншій статті (російського, до речі, експерта) про це говориться: «Лінія поділу все більше стає традиційно релігійною і поступово втрачає своє політичне забарвлення». Якби в нас повністю домінувала одна конфесія, вона могла б спробувати стати фактично державною, як це подекуди і відбувається. Я радий, що Україні це не загрожує.

Я якось сказав, що ми досягли великих успіхів у «склеюванні» західної і східної частин України. Я мав на увазі очевидний процес подолання протиріч між частинами нашої країни, ріст зв’язків і розуміння між ними. Моє твердження зазнало критики з посиланням на триваючий церковний роздрай. Автори, схильні бачити одні міжконфесійні конфлікти і нічого більше, говорили: яке розуміння, яке «склеювання»? Хоча я не маю сумніву в своїй правоті, для повноти картини почасти погоджуся і з критикою. І додам: справу ускладнили саме політики. Люди атеїстичного виховання, вони побачили в протистоянні церков виключно політичну боротьбу позацерковних сил, що маскуються під церковні, стали брати участь у цих справах, наживати політичний капітал. Але в цілому, особливо сьогодні, церковно-релігійна боротьба в Україні — це дійсно церковно-релігійна боротьба, а не політика під виглядом релігії. Для держави це створює певні незручності, інколи і для мене, може, і хотілося б, щоб у цих справах було трохи більше вигідної для країни світської політики, але чого нема, того нема, і це врешті-решт добре, це і є демократія.

Я, до речі, помічаю, зустрічаючись із державними діячами Росії, що не всім це просто зрозуміти, відчувається скептицизм. Це природно, адже ми стільки жили за умов, коли церковна справа була частиною «загальнопартійної справи», і не так-то легко усвідомити, що може бути інакше. З цими труднощами, відчуваю, якось пов’язана та помилка багатьох православних ієрархів в Україні, яку фахівці з церковних питань називають головною: обережні або вперті панотці «запізнилися» з визнанням української незалежності, не підтримавши її з найпершого дня. Звичайно, їм це було нелегко зробити. Адже вони діти церкви, для якої держава — російська, і ця держава завжди була вищою цінністю (одні вважають, що за це церкві належить вічна подяка, інші уболівають з цього приводу, але зараз розмова про інше), вони сприймали як належне, що церковна справа в Росії є частиною загальнодержавної справи. А тут повернулося так, що їх церковна справа повинна була стати, як вони по-своєму це зрозуміли, частиною загальнодержавної справи в іншій країні, в Україні! Помилка зрозуміла, але з української державної точки зору непростима. Недобре, коли деякі ієрархи найбільшої (і вже тільки тому глибоко мною шанованої) церкви в Україні не ховають своєї печалі в зв’язку із самим існуванням цієї держави.

У серпні 2000 року Архієрейський собор Російської православної церкви розглядав питання про надання автономії Українській православній церкві Московського патріархату, щоб вона стала автокефальною канонічною, на відміну від «галичанської» — автокефальної, але неканонічної, хоча до неї і схиляється Константинополь. Цього зроблено не було. Церковна Москва продовжує сподіватися на об’єднання всіх українських православних церков у лоні єдиної церкви, якою вважається саме та, про автономію якої я клопотався. У свою чергу, прихильникам Київського патріархату бажано, звичайно, щоб саме їхня церква, за допомогою держави, стала морем, у яке влилися б усі православні ріки України. Проте і кожна з цих рік хотіла б відігравати роль моря. Так що швидше за все їм всім судилося злитися в нове море, утворити море, а не влитися в одну з рік, попередньо домовившись вважати її морем. Хоча процес злиття буде важким.

Впевнений, знаючи моїх читачів, що для багатьох з них буде новиною, якщо я скажу, що тільки з однією з наших православних церков, з «московською», має справу Ватікан. Він ставить на одну дошку «церкву Філарета» і «галичанську» — тобто, не визнає обох, а має справу з однією «московською», тільки з нею дозволяє підтримувати відносини греко-католикам, що підкоряються, нагадаю, Риму, оскільки поки що тільки вона, мовляв, є канонічною. Повага до російського православ’я, яку таким чином демонструє католицизм, прагнення всіляко уникати чвар, суперництва, ухилятися від усього, що могло б викликати дорікання і підозри Москви, показові, я це краще зрозумів під час візиту в Україну Папи Іоана-Павла II.

Доводиться, природно, чути (від москвичів головним чином), що Ватікан хоче перемогти «третій Рим», тобто Російське православ’я своїм миролюбством, заколисати його своєю лагідністю... Адже головне, у чому дорікає Російська православна церква католикам — це прозелітизм, тобто спрямована на вербування пропагандистська діяльність, «переманювання» православних. От цим Ватікан, мовляв, сам уникає займатися, вважаючи, що немає потреби форсувати події, він розраховує, що православні самі поступово підуть з церкви, яка не бажає реформуватися і оновлюватися, звідси його лагідність. Чим би, однак, не пояснювались миролюбство, тактовність, доброзичливість у відносинах, чи то церковних, чи то мирських, державних, — це все ж краще, ніж брутальність і натиск, в усякому разі, на мій смак.

Кримський вузол

Наші «нові часи» — це і конфлікти в Криму, напруга навколо Криму.

В основі національно забарвлених конфліктів, як твердять конфліктологія і спостереження свідків, та певною мірою й учасники, є, звичайно, матеріальна зацікавленість, але не менше, а часто і більше — забобонів, образ, часто надуманих, мстивості. Позначається непоінформованість або (і) неуцтво людей, легковір’я в сполученні з багатою уявою.

До початку 1999 року я не замислювався над тим, як народилася байка про Микиту Хрущова, який начебто з п’яної голови, у приступі щедрості та в зв’язку з трьохсотріччям возз’єднання України з Росією, одним розчерком пера подарував Україні Крим. Мені було достатньо знати, що це одна з тих вигадок, без яких не обходиться громадська думка, коли її сильно зачепить якась серйозна подія. Адже я мав деяке уявлення про те, як такі справи здійснюються в житті, а не в усній народній творчості, знав про радянські управлінські процедури — скільки, наприклад, узгоджень потрібно по набагато більш дрібних питаннях, для чого створюються міжвідомчі та інші комісії, включаються експерти, яку роль грали науково-дослідні установи, як багато в багатьох випадках залежало від точки зору місцевої влади й установ, від низових настроїв, я знав, як важко бувало навіть першій особі держави, навіть такому тирану, як Сталін, «пробити», «проштовхнути» деякі свої рішення, довести до кінця якусь справу, якщо вона не до вподоби бюрократичному апарату. Не випадково вже в наш час стали вживати вислів «політична воля» — щоб зрушилося щось з мертвої точки і не зупинилося перед самим фінішем, потрібна, мовляв, політична воля вищого керівництва, президента насамперед. Мається на увазі, що ти повинен не тільки висловити побажання чи згоду, дати доручення, підписати указ, висунути законопроект, але й особисто простежити за виконанням, кожним етапом, кожною сходинкою, «давити» і «давити», «продавлювати»... А якщо врахувати, що потребують твоєї «політичної волі» не одна-дві справи, а трохи більше, а в добі тільки 24 години, та ще існує «текучка»...