Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Цієї осені Катерина, спізнившись з порядками, розпорядилася обмежитись невеликим прибиранням кімнат, не виносячи з дому меблів. Абсолютно не потрібно, щоб голота з вулиці заглядала крізь шпари в паркані і роздивлялася, що ще лишилося у Річинських від давньої фортуни.

Мариня була цілком з нею згодна, але її проймала злість, що ця думка належить не їй, а Катерині. Заряджена злою енергією, Мариня так гарячково почала вижбурювати речі на подвір'я, що збоку могло видатися, ніби в хаті вибухнула пожежа.

Після кухні прийшла черга на кладову. Просто через вікно, з якого на той час було знято грати, стали вилітати в сад різноманітні кошики, кружки, сита, форми для тіста, порожні пляшки, мішечки з грибами, кмином, сушеною шавлією, шипшиною і т. п.

Велика бочка з лугом, таким міцним, що від нього на пальцях злазила шкіра, нагадувала, що весь отой крам треба мити, шурувати, сушити — і знов укладати на давнє місце.

Всі дівчата, за винятком Катерини, охоче взяли участь у цій господарській роботі. Вона нагадувала їм приємні дитячі роки, коли вони з нагоди осінніх порядків влаштовували в садку мешкання, розставляючи столи та розвішуючи по деревах штори й портьєри.

І саме в такий розгардіяш, коли весь дім ходив ходором, а Мариня з Олею ще зранку попередили, що на обід буде тільки чай з хлібом і оселедцем, на подвір'я в'їхав старомодний фаетон з тіткою Меланією, з її дочками і кучером Онуфрієм.

Дівчата в однакових вицвілих фетрових, якогось дитячого фасону капелюшках, у пильниках з домотканого полотна, застиглі і випростані, нагадували собою манекени з другорядного магазину готового жіночого одягу. Меланія у своїм шовковім репсовім плащі, який, напевно, мав стільки років, скільки його хазяйка — подружнього життя, заледве привітавшись, заходилась разом з Онуфрієм викладати заховане під сидінням добро: мішечок білої муки, ще один з крупою, горщик з топленим маслом, бочівочку з бринзою, кошик з яйцями у січці, обгорнені шматтям слоїки з варенням, бідон з медом і ще якісь пакуночки та пакунчата.

Стало ясно, що як для подарунка, то продуктів забагато. Зрештою, Меланія не належала до щедрих. Вона б і сама не проти щось потягти, аби тільки вдалося безкарно, як з тією вишнівкою на похороні.

Можна було зробити припущення, що Меланія вибралась в Наше на тривалий час, хоч і не зрозуміло було, чого це вона витягла дівчат у місто саме у таку пору.

А втім, Меланія сама пояснила причину свого приїзду:

— Село… село заїдає мені дітей, Гелюню. Михайло нічого собі з того не робить. Я просто не знаю, як батько може бути таким байдужим. А мені серце крається, коли дивлюся на тих бідолашок. Просто в'януть, кажу тобі, в'януть на корені, а я дивлюсь на це і так, немов мені хто голкою в серце штрикає!..

— Мамо, хай мама не наговорює на нас, — обізвалась молодша Маруся і зразу ж затулила рот носовою хусточкою.

По ній дійсно не було видно, щоб вона в'янула на корені. Навпаки. Від часу похорону вона так розцвіла, що аж приємно було глянути.

Засмагла, з густим темним «селянським» рум'янцем на щоках, чорноброва, з чорними рухливими очима, в яких жевріли небезпечні вогники, вона усміхалась назустріч світу навіть при стулених губах.

Аврельця теж трохи поправилась. Бодай на спині не стирчали тепер в неї лопатки, ніби цурупалки обламлених крил. Тільки лице в порівнянні з Марусиним було бліде, без сліду літнього загару. Видно, не бувала ні на свіжому повітрі, ні на сонці.

Обидві вони, привітавшись з тіткою і сестрами, стали збоку і, не маючи що робити, натягували на долоні носові хусточки, м'яли їх і знову натягували, як швець шкіру.

— Тіточка хитрі, — вирішила Зоня шпигнути тітку. — Заздалегідь привезли своїх панєн у Наше, щоб протягом посту позаводили знайомства і потім на карнавалі мали б уже готових кавалерів.

Меланія не звернула б уваги на Зонині слова, якби вони були тільки вдвох. Але оскільки тут були і Олена, і Неля з Славою, то Меланія вирішила пояснити:

— На селі тепер стало неможливо жити. Інтелігентній людині нема що шукати тепер на селі, прошу я вас. Завмирає всяке товариське життя. Просто завмирає, ох, які ви щасливі, що живете в місті! Я не раз говорила Михайлові, але до нього говорити — однаково, що горохом об стінку кидати. Я говорила: подивись, постарайся, може б, яку хатчину придбали у місті… А тепер все пропало. Страшно, просто страшно стає, коли подумаєш, що то буде, як так далі піде. Колись, — сама знаєш, — ах, я забула, що ти в наших колах не оберталась, — шпигнула вона Олену так, мимоходом, — одні свята тривали цілими тижнями, — а тепер що? Там засів на парохії целєбс [168] там целєбс, а жонатим священикам не до забав сьогодні. Того борги тиснуть, той з «Сельробом» воює, тамтой бачить, які часи настають, і старається ще загодя придбати якийсь дімочок у місті… А я казала, давно вже казала своєму Михайлові, — та хіба він послухає? Я вже не раз собі думала, якийсь він відмінний від усіх Річинських…

— Та-бо вуйко Михайло з волинських Річинських, — втрутилась у розмову Слава, — а ті — романтики. Там природа так настроює…

— Так, так, — притакнула Олена. — Аркадій розповідав мені про якогось Альфреда з Ківерців. Власне, ми й… — і зніяковіло урвала. Ще трохи — і в неї вихопилося б уголос, що вони, власне, й не рідня. О господи, тепер, коли їм, сиротам, тільки й горнутись до родичів, як до маминої пазухи, бракувало на біду з Меланією посваритись.

На щастя, Меланія так була зайнята своїми справами, що цей ляпсус Олени не привернув її уваги:

— Інтелігентні панни не мають сьогодні що шукати на селі. Це страшне, Гелюню. Просто таке страшне, що не знаю, як тобі сказати…

І вона почала толкувати, що привезла дівчат у місто дихнути трохи культурною атмосферою, бо на селі вони просто нидіють.

— Колись, Гелюню, щоб дочці священика вийти заміж теж за священика, досить було мати славу доброї господині, а як до того ще вміла трохи на фортеп'яні грати, то вже могла бозна на кого вудочки закидати, — а сьогодні? А сьогодні все це торби січки не варте, — розумієш? «Як мені треба буде господині, то я собі найму служницю, а схочу музики, то куплю собі радіо», — чула ти таке, Гелюню? Сьогодні пішли в моду громадські діячки, а я питаю тебе: яку діяльність може розвинути інтелігентна дівчина на селі? Серед кого? Серед мужиків? І так уже хлопи стали такі зухвалі, що вже це вбачають різниці між Іваном і паном, а ти ще заведися з ними, то вже зовсім візьмуть тебе під ноги!..

І тому вона, Меланія, вирішила, хай коштує що завгодно, а вона таки вивезе трохи своїх дівчат у світ. Ануко, Славцю, Нельцю, Олюню, як вам подобаються сукеночки Марусі і Аврельці? Правда, нічого собі?

Сукенки були з дешевої шерсті малинового кольору, до того ж пошиті вже надто по-провінціальному. Проте малиновий колір гармоніював з Марусиним загорілим личком, і вона виглядала в тій сукенці, ніби суничка. Що ж до Аврельці, то вона на цьому яскравому фоні здавалася просто безкольоровою.

— Мені говорила Орися, — ти слухаєш мене, Гелюсю? — що тепер пішла простацька мода і пані стали ходити в босоніжках з голими литками. Світ кінчається, не

інакше! Кажуть, що тепер у Варшаві навіть на бали ходять з босими ногами. Просто не хочеться вірити, а втім — всяке може бути. Світ догори ногами обертається, і більш нічого! Я кажу до своїх: слава богу, що Наше не Варшава. А щодо того, що тепер діячки пішли в моду, то таки правда. Нащо нам далеко ходити? На що впіймала Орися Славка, як не на те, що десь і колись була в якусь політику вмішана?

— Йой тіточко! — запищала Слава. — Як ще такого, як Славко, треба ловити, то вже направду світ кінчається!

— Но, но… Диплома, правда, не має, але тридцять моргів поля під самим містом — то що, на дорозі валяється? І побачиш, і ще скажеш: «Добре тітка Меланія казала, що Орися побудує там скоро або броварню, або цегельню, або тартака, або ще щось…» Я, Гелюсю, сама сміюся в кулак з тих діячок, — бо хіба ж то матеріал на дружин і господинь? Але що поробиш, коли така мода пішла?