Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗
— Може, з Божою поміччю, уникнемо якось війни цього разу, — обережно вставив Виговський.
— А як ти її уникнеш? Сам Кисіль, заграючи всіляко зі мною і схиляючи до переговорів та до замирення, пише водночас канцлеру Оссолінському: «Страшну і тяжку війну маємо, на котру треба підняти останні сили Речі Посполитої». Ти й не читав сього, пане писарю, а я читав. Споряджай універсал до Народу, бо не сидіти ж нам, поки нас прийдуть нищити пани вишневецькі й конецпольські! Напиши: «Обсилаємо зараз вас цим нашим універсалом, через який оголошуємо наше пильне бажання, щоб ваша милість, брати наші, вислухавши його, одразу ж, анітрохи не відкладаючи й залишивши всі теперішні справи господарські, прибували з добрим воєнним риштунком (на кожного по два фунти пороху й сухарів удостатку) до нас на військове з’єднання до Маслового Ставу, щоб разом із нами стати проти головних своїх ворогів, не допустити розору нашої вітчизни, прогнати їхні глухогаспидські зграї, що не хочуть слухати закону Божого і бажають людської різанини, не допустити спустошення нашої країни, віднайти загинулу драхму наших вольностей, наповнивши від того набутку веселощами наші серця. А коли ваша милість, брати наші, злегковажите сю пропозицію і наше бажання і через теперішні клопоти не захочете прибути до нас в обоз, то знайте, що коли переможуть нас, то переможуть вороги наші й вас і ваша праця господарська піде на користь їм. Ви ж муситимете в голоді й ущемленні з пошкодженою своєю православною совістю, угрузнувши в схизматичній погибельній твані, загинути гіркою невільницькою нещасною смертю і отак безчесно вселитесь у вічність. Цього вам не бажаємо, але хочемо щиро бачити вас біля себе, радісних і зібраних у військо, щоб разом із вами мужньо й безбоязно стати проти своїх вищезгаданих ворогів за віру й вітчизну. Лучче за цілість вітчизни на плацу військовім полягти, ніжелі в домах своїх, яко невістюхам, побієннйм бути…»
Хай цей універсал підніме й тих, хто ще лишався в лоні забдудів.
— В тебе вірять, як у Бога, гетьмане, — поглянув на мене пан Іван закоханими очима. — До козацького війська переходить багато шляхти, навіть панни перебігають.
Я засміявся на ту мову:
— Коли й панни вірять, то слід лякатися спокус. А чим від них порятуєшся? Молитвою? Коли ж не чутно її за мушкетним громом та козацьким гуком!
До кого я говорив? Був Виговський чи й не було? Нечутно з’являвся, безшелесно зникав. Такого б класти під ліжко як засіб од безсоння. Коли я починав говорити, він уже був тут, суцільна увага, суцільний слух, вірність і відданість. Коли ж я вмовкав, переді мною знов була порожнеча — чоловік, народжуваний моїми словами, чоловік для моїх слів, для відведення душі, як Демко для сповнення велінь щоденних або Іванець для виливання гніву.
Вірний, як пес, присутній і неіснуючий, як дух. Він щезає, щоб виникнути з небуття несподівано і непростежувано, і щоразу я знаю, що коли мовчу сам, то викладе він переді мною якусь вість, і вість та неодмінно буде неприємна, може тяжка і болісна.
А яких ще вістей можна очікувати на вершинах влади? То тільки батько родини найперше дбає про хліб щоденний — бо це і найпростіше, найприступніше для простого ума, і найконечніше, — і в новорічний вечір сідає на покуті за густим снопом пшениці й питає в дітей своїх: «Діти, бачите мене?» — «Не бачимо, тату!» — відповідають діти. «Ну, ото щоб і на той рік не бачили». А чи ж досить цього тобі, коли став батьком народу цілого? Не хлібом, а душею возвисилася людина над світом. Добро, істина, справедливість — ось чого ждуть од тебе найперше, коли ж немає свободи, тоді забувають про все на світі, а прагнуть тільки її, і будь — якою ціною.
Може, і я сам утік на самий край своєї землі, щоб уберегти власну свободу від чужих зазіхань ворожих, тому тепер так ревниво ставився до всіх, хто хотів прорватися до мого сховку.
Вмер київський воєвода Тишкевич, і того ж дня король оддав воєводство Адаму Киселю, знов спровадивши його на чолі комісарів на переговори до мене. Однак до Києва ні пана Киселя, ні комісарів козаки не впустили, натомість Іванець Брюховецький, який вибирав місце для весняного попасу козацького війська, припровадив до Чигирина давніх моїх знайомих: пана Смяровського і отця Петронія.
Іванець за своїм узвичаєнням, мабуть, вибріхувався перед комісарами про свої впливи на гетьмана, та що ближче під’їздив до Чигирина, то менше згадував про ті свої впливи, аж на півдорозі між Черкасами й Чигирином зоставив Ємяровського й Петронія і поскакав наперед, щоб якось залагодити справу, в яку вплутався так необачливо.
Виговський не став гратися з вогнем і сказав мені про Іванця одразу. Я покликав його до себе.
— Де ти їх узяв?
— Під Києвом. У маєтку пана Киселя своїм полком стоять.
— Чом же не прибув пан Адам?
— Не наважується так далеко вглиблюватися в козацьку землю. Король йому, окрім воєводства Київського, дав ще староство Черкаське, то він скаржився, що не може доступитися до королівського дарунка через козаків. Передав цей дар братові своєму Миколаю.
— Ти ж привів аж сюди Смяровського й того отця Гощанського?
— Привів, гетьмане.
— Хто велів?
— Смяровський похвалявся, Що має лист до тебе від самого короля. Вельми важливий лист.
— Читав того листа?
— Хто?
— Та хоч би ти!
— Як же міг його читати, коли він тобі у власні руки, гетьмане!
— То й гаразд. Іди собі й сиди, поки живий та теплий.
— А посли ж як?
— Сказано: сиди й мовчи!
Іванець не став спокушати долі, а я не розпалювався далі, бо відчував, що тут не все гаразд. Прогнав Брюховецького з — перед очей, а Виговському сказав, щоб Смяровського й ігумена Киселевого ніхто не стрічав і не приймав, хай добираються як знають.
Смяровського прийнято вороже, як плебея. Коней йому забрано, людей побито, побили б і його самого, та порятував Виговський, який прилаштував комісара в якомусь козацькому домі й намовив мене, щоб я прийняв його, бо ж має королівський лист. Отець Петроній рвався щось передати на словах од пана Киселя, та я затявся: досить з мене й королівського листа, а ігумена Киселевого, коли хоче, хай слухає сам писар.
Не міг спокійно бачити й Смяровського. Сприкрився він мені вже під Замостям, де похвалявся проткнути шаблею Кривоноса. Щось зловісне було в кістлявій постаті і в рудому вусі розтріпаному королівського секретаря, зловісне й лиховісне, прибував щоразу як посланець смерті, і після кожної його появи в моєму таборі смерть виривала найвірніших моїх побратимів. Після Замостя. — Кривоніс, після Переяслава — Тугай — бей. По чию душу прибув тепер цей посланець пекла?
— То що, — спитав я, коли Виговський поставив переді мною королівського посланця, — чим станеш креденсувати в наших ушах цього разу, пане Смяровський? Знов домагатимешся, аби пустив я панів в Україну? Хіба не чув моєї мови в Переяславі? Самі можемо пити свою горілку із золотих чаш. Чи, може, наші жінки мали б учитися поцілунків у ваших пань? Чи квіти наші не могли розцвітати Без шляхетських наглядів і поглядів? Чи птахи не знали, як летіти у вирій, і ждали, поки їм покажуть королівські старости? Шкода говорити!
Смяровський трусив вусом, трусив шаблею, рвався до мови, але я повернувся до ньогр плечима, пішов у другий кінець світлиці, сів на лавку просту, не вкриту килимом, тільки тоді глянув на нього:
— То з чим прибув?
— Зневага королівського комісара! — звискнув Смяровський.
— Не грай словами, пане вельможний! Зневага, зневага! Ти зневажив народ увесь наш, перекинувшись до римської віри, а ми ж тобі не тикаємо в вічі. Оскаржував Кривоноса, що його хлопці майна твого в Полонному на много тисяч доскочили, а як ти його надбавите майно, — ми ж не допитуємося. В Переяславі чув ти нашу незгоду на панське повернення в Україну, а сам уперто пхаєшся в козацьку землю, зневажаючи і наше слово, і нашу волю. Чом же ще й пащекуєш тепер?
— Маю лист його королівської мосці Яна Казимира і вимагаю належної шаноби до нього! — червоніючи лицем і шиєю, гукнув Смяровський.
