Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Я б запропонував тобі моральну підтримку, але, гадаю, ти мусиш зробити це сам.
— А ти вже намагався побалакати з нею?
— Так. На прохання Люсі.
— Без пуття?
Джон знизав плечима:
— Вона відразу закривається, щойно торкнешся цієї теми.
— Я теж таким був, — сказав Ден. — У її віці.
— Але ж ти ніколи не розбивав геть усі тарілки в антикварному креденсі своєї матері, хіба не так?
— У моєї матері ніколи не було креденса, — відповів Ден.
Він пішов униз на край спадистого заднього подвір’я Стоунів і задивився на Сако, яка, красно дякувати призахідному сонцю, перетворилася на осяйну пурпурову змію. Скоро гори поглинуть останні промені сонця і річка обернеться сірою. Там, де колись стояла сітчаста огорожа — для убезпечення від потенційно загрозливих розвідок малих дітей, — тепер ріс ряд декоративних чагарників. Девід прибрав огорожу в жовтні минулого року, сказавши, що Абра і її друзі більше не потребують протекції; всі вони тепер вміли плавати, як риби.
Але, звісно, існували й інші небезпеки.
2
Колір води відцвів до найделікатнішого відтінку рожевого — зів’ялої троянди, — коли до нього приєдналася Абра. Йому не було потреби оглядатися, щоб знати, що вона тут, або те, що вона одягла светр, аби прикрити собі голі плечі. Повітря холоне стрімко весняними вечорами у центральному Нью-Гемпширі, навіть коли останні загрози снігу минулися.
(«мені страшенно подобається браслет Дене»)
Вона вже фактично майже перестала додавати «дядько».
(«я радий»)
— Вони хочуть, щоби ти поговорив зі мною про ті тарілки, — сказала вона. Слова, промовлені вголос, не мали й сліду тієї теплоти, що допливала разом з її думками, а думки зникли. Після дуже гарного і щирого «дякую», вона закрила внутрішню себе від нього. Вона вже добре це вміла робити тепер, а з кожним днем дедалі краще. — Хіба не так?
— А сама ти хочеш про них поговорити?
— Я їй казала вже, що мені шкода. Я казала, що це було ненавмисне. Не думаю, щоб вона мені повірила.
(«я вірю»)
— Тому що ти розумієш. А вони ні.
Ден не промовив нічого, тільки послав єдину думку:
(«?»)
— Вони не вірять мені ні в чому! — вибухнула вона. — Це так несправедливо! Я не знала, що тоді буде випивка, на тій ідіотській вечірці у Дженіфер, і я зовсім не пила! А вона мене гризе вже протягом двох довбаних тижнів!
(«???»)
Нічого. Річка вже стала майже цілковито сірою. Він ризикнув поглянути на Абру і побачив, що вона вивчає свої кросівки — червоні, в тон її спідниці. Тепер і щоки в неї були в тон її спідниці.
— Гаразд, — нарешті мовила вона, і, хоч так само не дивилася на нього, кутики її губ підвернулись вгору в маленькій скупій усмішці. — Тебе ж не обдуриш, куди мені? Я тільки разок ковтнула, просто щоб скуштувати, яке воно на смак. Що воно за таке велике діло. Гадаю, вона унюхала це в моєму віддиху, коли я повернулась додому. А вгадай, що? Нема там ніякого великого діла. Смак просто жахливий.
Ден на це не відповів. Якби він їй сказав, що, коли сам скуштував уперше, смак і йому здався жахливим, вона б відмела це, як пусте бла-бла-бла дорослих. Моралізаторством не вбережеш дітей від дорослішання. І не навчиш їх, як його творити.
— Я справді побила ті тарілки ненавмисне, — промовила вона зніченим голосом. — Це сталося випадково, як я їй вже пояснювала. Я тоді просто так оскаженіла.
— У тебе воно спадкове.
Що йому пригадалося, це як Абра стояла над Розою Циліндр, коли та зациклювалася. «Це боляче? — запитала Абра в помираючого створіння, що виглядало як жінка (тобто, якщо не брати до уваги той один жахливий зуб). — Сподіваюся, що так. Я сподіваюся, що це дуже боляче».
— Ти збираєшся читати мені нотації? — мовила Абра з насмішкуватою зневагою. — Я знаю, вона саме цього й хоче.
— Я не читач нотацій, але міг би розповісти тобі одну історію, яку мені розповідала моя мати. Вона про твого прапрадіда з боку Джека Торренса. Ти хочеш її почути?
Абра здвигнула плечима. «Давай уже, розказуй, та й по всьому», — означало те здвигання.
— Дон Торренс був не санітаром, як я, але близько до того. Він був медбратом. Він під кінець життя ходив з палицею, бо в автомобільній аварії йому понівечило ногу. І от одного вечора, за столом, він використав ту палицю проти власної дружини. Без причини; просто так почав дубасити. Він перебив їй ніс і розбив до крові голову. Коли вона впала зі свого стільця на підлогу, він підвівся і вже як слід почав її обробляти. Судячи з того, що розповідав мій батько моїй мамі, він би забив її на смерть, якби Бретт з Майком — мої дядьки — його не відтягнули. Коли приїхав лікар, твій прапрадід стояв на колінах зі своїм власним невеличким медичним комплектом, намагаючись зробити, що міг. Він сказав, що вона впала зі сходів. Прабабця — твоя Момо, якої ти ніколи не знала, Абро, — його підтримала, підтвердивши це. Так само і діти.
— Чому? — видихнула пошепки вона.
— Бо вони були налякані. Пізніше, коли Дон давно вже був мертвим, твій дід зламав мені руку. Потім, в «Оверлуку», який стояв на тому місці, де сьогодні стоїть «Дах Світу», твій дід мало не до смерті побив мою матір. Він скористався молотком для роука замість палиці, але в основі традиція та сама.
— Я втямила.
— Через багато років в одному барі у Сейнт-Пітерсбергу[408]…
— Стоп! Я ж уже сказала, що втямила!
Вона тремтіла.
— …я до непритомності побив людину більярдним києм тільки тому, що той чоловік розсміявся, коли я кіксонув. Після того син Джека й онук Дона в оранжевому комбінезоні тридцять днів збирав сміття вздовж 41-го шосе.
Вона відвернулася, почала плакати.
— Дякую, дядьку Ден. Дякую за те, що зіпсував мені…
Картинка заповнила йому голову, моментально затуливши собою річку: обгорілий, весь у диму, святковий пиріг. За інших обставин такий образ здався б забавним. Не зараз.
Він лагідно взяв її за плечі й розвернув знову до себе.
— Тут нема чого втямлювати. Тут нема прихованих сенсів. Це просто наша сімейна історія. Кажучи словами безсмертного Елвіса Преслі: «Це твоя дитина, ти і колисай її»[409].
— Я не розумію.
— Колись, можливо, ти писатимеш поезію, як Кончетта. Або зіштовхуватимеш когось з високого місця силою власної думки.
— Та я ніколи… але ж Роза на це заслужила, — Абра повернулася до нього своїм заплаканим обличчям.
— Тут нема заперечень.
— То чому ж мені все те знову й знову сниться? Чому мені так хочеться, щоб я могла повернути все інакше і того не робити? Вона б нас тоді повбивала, то чому мені хочеться забрати тоді зроблене назад?
— То ти вбивство хотіла б забрати назад чи задоволення від убивства?
Абра похнюпилась. Дену хотілося її обняти, але він не став цього робити.
— Ані нотацій, ані моралі. Просто кров озивається до крові. Безумні прагнення проникливих людей[410]. А з тобою це трапилося в час, коли ти цілком прониклива. Для тебе це важко. Я знаю. Це важко для будь-кого, але в більшості підлітків нема твоїх здібностей. Твоєї зброї.
— Що я мушу робити? Що я можу зробити? Інколи я така сердита… не тільки на неї, але й на вчителів… на дітей у школі, які думають, що вони такі круті засранці… на тих, що сміються, якщо в тебе невдачі в спорті, або наділа не той одяг і все таке…
Ден згадав пораду, яку йому колись дав Кейсі Кінгслі.
— Іди на звалище.
— Га? — вирячилася вона на нього.
Він послав їй картинку: Абра, користуючись своїми неймовірними талантами, — вони все ще не сягнули піку, неймовірно, але правда — перекидає холодильники, змушує вибухати старі телевізори, підкидає в повітря пральні машини. Наполохані ворони злітають зграями.
