Фараон - Прус Болеслав (читать книги без .txt) 📗
Прибувши в ці місця, Рамзес XIII насамперед одвідав провінцію Фаюм. Вона скидалася на глибоку чашу, дном якої було озеро, а краями — гори. Скрізь, куди не глянь, зеленіли соковиті трави, всіяні барвистими квітами, верхівки пальм, гаї смоковниць і тамариндів, серед яких від сходу й до заходу сонця лунали спів пташок і веселі голоси людей.
Був це, мабуть, найщасливіший куточок Єгипту.
Народ привітав фараона з величезним захватом, його і почет засипали квітами, піднесли їм кілька глеків найдорожчих пахощів і понад десять талантів золотом і коштовними каменями.
Два дні провів фараон у розкішній місцевості, де радість, здавалось, квітла на деревах, плавала в повітрі, відбивалась у водах озера. Але йому нагадали, що він ще мусить оглянути Лабіринт.
Із зітханням фараон залишив Фаюм і всю дорогу оглядався. Незабаром, однак, його увагу захопила велетенська сіра споруда, що велично височіла на узгір’ї.
Біля брами вікопомного Лопе-рогунта фараона привітала група жерців з аскетичним виглядом і невеликий загін воїнів, зовсім поголених.
— Ці люди схожі на жерців! — вигукнув Рамзес.
— Бо кожен з них посвячений в нижчий сан, а сотники — у вищий, — відповів верховний жрець Лабіринту.
Придивившись уважно до облич цих дивних воїнів, що не їли м’яса і жили в безшлюбності, фараон помітив у них кмітливість і спокійну енергію. Побачив він також, що його священна особа не справила на них ніякого враження.
«Цікаво, як збирається попасти сюди Саменту?» — подумав фараон.
Він зрозумів, що цих людей не можна ні налякати, ні підкупити. В них відчувалася така впевненість у собі, наче кожен мав у своєму розпорядженні непереможні полчища духів.
«Побачимо, — думав фараон, — чи злякаються цих богобоязних мужів мої греки й азіати? На щастя, вони такі дикі, що навіть не помітять особливої урочистості цих фізіономій…»
На прохання жерців почет Рамзеса XIII залишився біля брами під доглядом воїнів з голеними головами.
— І меч мені тут залишити? — спитав фараон.
— Він нам нічого не зашкодить, — відповів старший доглядач.
Молодий фараон мав охоту бодай огріти чимсь побожного мужа за таку відповідь, але стримався.
Величезним подвір’ям, між двома рядами сфінксів, фараон і жерці пройшли до головного Корпусу. Тут у просторому, але трохи темному коридорі було вісім дверей і доглядач спитав:
— Котрими дверима ти, святий володарю, хочеш пройти до скарбниці?
— Тими, що приведуть нас найшвидше.
Кожен із жерців узяв по два пучки смолоскипів, але вогонь запалив лише один. Поруч нього став старший доглядач, тримаючи в руках довгу низку чоток, на яких були якісь знаки. За ними йшов Рамзес у супроводі решти трьох жерців.
Верховний жрець з чотками повернув праворуч і увійшов до величезної зали, стіни й колони якої були вкриті написами й малюнками. Звідти вони вийшли у вузький коридор, що вів угору, і опинилися в іншій залі, де було дуже багато дверей. Тут відсунулась перед ними плита в підлозі й відкрився отвір, крізь який вони спустилися вниз і знову вузьким коридором дісталися до кімнати, що зовсім не мала дверей. Та провідник доторкнувся до одного ієрогліфа, і стіна перед ним відсунулась.
Рамзес хотів визначити напрямок, в якому вони йшли, але одразу все переплуталося. Він бачив лише, що вони швидко проходять через великі зали, невеличкі кімнати й вузькі коридори, що вибираються нагору або спускаються вниз, що в деяких залах дуже багато дверей, а в інших — зовсім немає. Водночас він спостеріг, що провідник біля кожного нового входу пересуває одне зерно своїх довгих чоток, а інколи, присвічуючи смолоскипом, порівнює знаки на чотках із знаками на стінах.
— Де ми зараз? — раптом спитав фараон. — У підземеллі чи нагорі?
— Ми у владі богів, — відповів його супутник.
Після кількох поворотів і переходів фараон озвався знову;
— Але ж ми вже були тут принаймні двічі!..
Жерці не відповіли. Тільки той, що ніс смолоскип, освітив по черзі стіни, і Рамзес, придивившись, визнав у душі, що вони тут ще не були.
У невеличкій кімнаті без дверей жрець опустив смолоскип, і фараон побачив на підлозі висохлий чорний труп, обгорнутий зітлілим одягом.
— Це, — сказав доглядач Лабіринту, — останки одного фінікійця, який за шістнадцятої династії пробував пробратися сюди і дійшов аж до цього місця.
— Його вбили? — спитав фараон.
— Він помер з голоду.
Вони йшли вже з півгодини, коли жрець, що ніс смолоскип, освітив нішу коридора, де теж лежали висохлі останки.
— Це, — мовив доглядач, — труп нубійського жерця, який за царювання твого діда, володарю, намагався пройти сюди.
Фараон не питав, що з ним сталось, йому здавалося, що він перебуває десь глибоко внизу і Лабіринт давить його своєю вагою. Про те, щоб зорієнтуватись серед сотень коридорів, зал і кімнат, він уже не думав. І навіть не пробував з’ясувати собі, яким чудом розступалися перед ними кам’яні стіни чи провалювались підлоги.
«Саменту нічого не зробить!.. — подумав він. — Або загине, як ті двоє, про яких я мушу йому навіть розповісти».
Такого пригнічення, такого почуття власного безсилля і нікчемності він ніколи ще не зазнавав. Хвилинами йому здавалось, що жерці покинуть його в одній з тісних кімнат, в якій немає дверей. Тоді його охоплював розпач; він тягнувся до меча і ладен був порубати їх. Та враз спохоплювався, що без їхньої допомоги він не вийде звідси, і опускав голову.
«О, коли б хоч на хвилину побачити денне світло!.. Яка ж страшна має бути смерть серед трьох тисяч цих кімнат, сповнених мороком чи темрявою!..»
Душі богатирів часом знають хвилини глибокого занепаду, яких звичайні люди навіть не можуть собі уявити.
Похід цей тривав близько години, коли нарешті вони ввійшли до низької зали, підпертої восьмигранними колонами. Троє жерців, що оточували Рамзеса, розбіглись по кутках, причому
Рамзес помітив, що один із них притулився до колони й ніби увійшов у неї.
За хвилину в одній із стін відкрився вузький отвір, жерці повернулися на свої місця, а їхній провідник звелів запалити чотири смолоскипи. Потім усі підійшли до цього отвору і обережно протиснулися в нього.
— Оце сховище, — сказав доглядач Лабіринту.
Жерці хутко запалили смолоскипи, пригвинчені до колон і стін, і Рамзес побачив ряд величезних кімнат, переповнених найрізноманітнішими речами безцінної вартості. Сюди кожна династія, якщо не кожен фараон, складали все, що в них було найдорожчого.
Тут були колісниці, човни, ложа, столи, скрині й трони, золоті або оббиті золотом та інкрустовані слоновою кісткою, перламутром і кольоровим деревом так майстерно, що на кожну дрібну річ митці-ремісники витрачали десятки років. Тут була зброя, шоломи, щити і сагайдаки, що виблискували коштовними каменями, були дзбани, чаші й ложки із щирого золота, дорогий одяг і балдахіни.
Все це завдяки сухому й чистому повітрю пролежало віки, не зазнавши ніяких змін.
Серед інших виняткових речей фараон помітив срібну модель ассірійського палацу, яку Рамзесові XII подарував Саргон. Верховний жрець, пояснюючи фараонові, який дарунок хто підніс, пильно вдивлявся в його обличчя. Але, замість захоплення скарбами, жрець вловив невдоволення.
— Скажи мені, достойний отче, — спитав раптом фараон, — яка користь від цих скарбів, замкнутих у темних підземеллях?
— В них криється велика сила на випадок, якби Єгипет опинився в небезпеці, — відповів верховний жрець. — За кілька цих шоломів, колісниць, мечів ми можемо купити собі прихильність усіх ассірійських сатрапів. А можливо, не встояв би й сам цар Ассар, якби ми піднесли йому такі прикраси до тронної зали чи до зброярні.
— Я думаю, що вони воліли б одібрати в нас усе це мечем, аніж отримати лише дещо за приязнь до нас, — кинув фараон.
— Хай спробують!.. — мовив жрець.
— Я розумію… Певно, у вас є спосіб знищити ці скарби. Але ж тоді ними ніхто вже не скористається.
— Цього я не знаю, — відповів старший доглядач. — Ми стережемо, що нам доручено, а чинимо, як наказано.
