Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Пізно вечором вертається Володько до дому. Цілий день сторчав коло монастиря, придивлявся до всього, що діялось на його очах. Спочатку навіть захопився рухом, гармидером. Повно народу, гутірки, промови. І аж вечором, коли йшов додому, на нього сходить незрозумілий острах за наслідки всього, що власними очима бачив сьогодні.
Острах побільшується дома. У хаті тихо і сумно. На комінку, як звичайно, світиться маленька лампочка. Коло печі на стільці сидить Єлисей і читає якусь книжку. Одарка лежить на печі, Палажка десь пішла.
Лампочка дає дуже мало світла і куцозорий Єлисей тримає книжку обома руками під самим носом. Почувши Володька, він підводить голову і питає:
— Ну що? Пішли?
— Пішли, — відповідає понуро Володько і ходить по хаті.
— А нашого не бачив? — питає Одарка. — Ми вже вечеряли. Отам картоплі в горщику й огірки з олієм, — додає…
— Бачив, — каже Володько. — Скиданець на коні… Пішли всі, а половина з них без «вінтовок». Чорт їх знає, що вони там робитимуть…
Володько бере картоплю, огірки і їсть. Одразу видно, що настав великий піст. Одарка суворо притримується постів.
— А я от тут сиджу і читаю, — каже Єлисей. — Взяв у Іванового Захара оцю книгу. Історія… Ото, як то воно, різун його матері, і колись те саме було.
— Так, — каже Володько. — І колись наші на наших походами ходили, билися, нищились.
Єлисей прикладає носа до самої книги і вголос прочитує:
«і всі городи, і всі села, і весь люд хрещений, що називає себе русо-українським, встає, як один муж, для захисту краю своїх батьків і дідів. Ворог не видержав великої сили і побіг. Шлях уступу його вкрився трупом, на котрім виросла і розцвіла воля переможців».
«Здавалось, треба тільки прикласти рук і розуму, щоби на руїнах звільненої батьковщини будувати й закріпляти силу й потужність свою. Так ні. Воля сліпила очі, п'янила розум. Надто довго предки наші несли ярмо неволі, щоби, визволившися, втримати присутність розважності та рівноваги. Всі стали, як були числом у сотні тисяч, панами. І не один не хотів признати зверхності другого. Що він мені? — казав перший. Він так само говорить, як я, так само одягається, як я, так само молиться, як я… І чому я маю коритися йому? Другий казав: він не є ні князь, ні воєвода, ані пан великий. Його ім'я таке ж просте і зрозуміле, як моє. Як може бути він зверхником моїм? Були й інші голоси. Вони подібні на ці, що я сказав вам. Всі зворохобилися… Встав брат проти брата і вбив один другого підступною кулею. І як холодний лик місяця з плямою вічної ганьби перед цілим миром стоїть, так холодні тепер серця мертвих братів, що лежать на землі. Ніхто не сказав їм: брати! Вас родила одна мати і старший хай буде старшим, а молодший його опорою. Брати! Вчините ганьбу велику, коли станете один проти другого з піною люті на устах і вогнем зненавиди в очах. Ви прохромитесь на ваші списи і ворог лютий реготатиме над вашими кістками».
Володько перестає жувати і слухає. Які правдиві слова. Де взялися вони тут, якраз цього вечора? Єлисей зупинився. Володько питає:
— А де ви взяли цю книжку?
— Кажу ж — Захар приніс… Прийшов, і ми посперечалися. Я одно, він друге. Ну, каже. Принесу вам, каже, історію. Пішов і з монастиря приніс.
По короткій перерві Єлисей пристрасно спльовує і киває головою. Він, видно, сам собою невдоволений. Після без ніяких передмов висловлює продовження своєї прикрої думи вголос:
— А який чорт знає, що ми не рускі, а українці?.. Я за руского царя воював, чин носив, татарами командував. Дід наш польських харцизяк, що збунтувалися, по лісах косою витинав… Звідки я мав знати, що син мій має за Україну встати? Га? Що, я Бог чи пророк? Правильно! Ми ось бунтуємо! Може, там і є яка власть, що думає добре, а хто її в нас бачив чи знає? Чому ніхто не покажеться, не скаже: народе, чорте, бісе, чи як там!.. Так і так. Ми от, мовляв, задумали царя і Росію збурити, а на їх місце Україну встановити. А після розкажи все честь честю про ту саму Україну. Кожний, і такий і сякий, мусить знати, за що воювать має. А не отак на галай-балай… Україна! Україна! А яка Україна, що за Україна, звідки Україна!? Здраствуйте вам… Ось ми за Україну, мовляв. Добро пожалувати, будьте з нами, бо ми так само говоримо, як і ви… Мало хто сьогодні не так само, як ми, говорить… Нє, нє… Це ще не все.
А от із цієї книжки видно: царі й королі гризлися за наші землі, а ми їм помагали. От і так. Але царство наше, царство руске знали ми всі і в душі носили його. Осьдечки Хмельницький Богдан до царя московського царство руске прилучив і я сам у Києві бачив його пам'ятник. На баскому коні, ніби на небо виплигнути хоче… І на пам'ятнику виховано:
«Єдиная неділимая Росія». От що… А я ще, як в Якутському полку старшим унтер-официром служив, не раз бачив: не єдино неділимая. Кацапи були кацапами. Ми хахли — хахлами. Татари, яких я сам учив, татарами. І раз Хмельницький управляв нашим краєм, значить, він був наш князь рускій, що до Московщини зі союзом пішов. От як… І Московщина, як з цієї книги бачу, союз зламала, землю нашу в пустиню обернула, ім'я наше собі присвоїла, а нас назвала хахлами — значить, кінець. Значить, нема більше дружби. Значить, ти мені, а я тобі вороги смертельні і нічого нам не поможе, хіба брань войскова!
А за той час, потайки від народу, край наш Україною став. Хто знав про це? Співали ми: повій вітре на Україну… Але то десь там далеко земля та лежала… Так звалась вона. Сьогодні, видно, все так звати хочуть. От як… А власть українська, може, зараз і є в Києві… Але в нас ні… У нас ще Росія. Ніхто у нас не пройнявся Україною, тому і не диво, що ми бунтуємо. Хай би не боялися нас, а прислали якого оратора і все… Хіба ти не бачив, скільки книжок розкидали між людьми оті-о, що революцію повели… А що ж українці? Чому нічого нема?..
— Є, — каже Володько. — Он і Захар знає. У семінарії «Просвіту» роблять. Хуру книжок привезли…
— Мало! — різко і твердо заявляє Єлисей. — На Дермань не хуру, а сто хур треба. У кожну хату. Хай не пожалують грошей. Осики хватить на папір, а книжка хоч чорта впече. Та й не одна книжка. Живе слово повинні між люд пустити. Скажім, хто не знає читати… А є такі, — взяв книжку і скурив. А живе слово всіх сягне. Чому Петлюра цього не робить?..
— Сам він усього не може робити. Стільки міст, стільки сіл, — пробує захищати Петлюру Володько.
— То… Хм… Сам. Сам ні. Наказ треба дати. Послати когось. Мало горлаїв?
Дивним став Єлисей. Він ніби сам на себе сердиться. Книжку цупко тримає у правій руці. Він сердиться, що все так ніби просто, а ніхто як слід не зробить. Чому, мовляв, нема ніде чоловіка. Сказав так і є так.
Не бере цієї ночі сон. Усі знають, що діється сьогодні на світі. Володько довго вичікує, поки дядько піде спати, щоби скористати з його таємничої книжки. Нарешті до справи втручається Одарка. Вона сердиться:
— Старе дупло, а вічно з отими книжками носиться. І нащо воно тобі?..
Хоч це відноситься до Єлисея, але ж йому не догаряє, бо це не первина. Як розтолкуєш «їй», що значить книжка? Де є таке слово? Чи ж зрозуміє вона, сухенька, оточена клопотами, горшками, кумами жінка, що поза тим існує величний світ — вширінь, вдовжінь, взад і вперед, на безліч віків і верстов… Що в тому світі живуть люди… І люди творять історію, вбрану ось у цю купку пов'язаного паперу. Візьмеш його, піднесеш під ніс і твій короткий погляд стає безконечно довгим. І відкривається перед ним страшна картина, подібна на страшний суд. І чуєшся ти великим судією з насупленими бровами, бо серце твоє болить — чому так, а не так, сталося? Береш вагу, кладеш на терези добро і зло й бачиш безліч зла і так мало добра. І думаєш: ні. Далі так не сміє бути. Моя мудрість — велика мудрість. Я зроблю так, як сам Бог хоче. Перед моїми очима тисяча помилок, які я розумію, відчуваю і які напевно тепер обмину. Предки! Я болію вашими хибами, але я благословлю вашу відвагу, з якою ви їх робили, щоби показати мені, як їх обминути.
Єлисей думає. Після кладе книжку і виходить надвір. Поки вернувся, Володько вже заволодів книжкою, відхилив першу завісу до входу її великого світу і захлинувся ним. Увійшов Єлисей. Постояв коло Володька, а після каже:
