Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗

Перед Харрі зупинилася автівка, й він скочив на переднє пасажирське сидіння. У стереопрогравачі Кеті Мелуа медовим голосом виливала свої страждання, й Харрі розпачливо вдарив по кнопці «стоп».

— Хай тобі грець, оце так вигляд, — жахнувся Ейстейн. — Хірург, вочевидь, провалив курс шиття. Принаймні зекономиш на масці на Гелловін. Дивись-но, не регочи, бо морда знову лусне.

— Обіцяю, — мовив Харрі.

— До речі, — зазначив Ейстейн. — У мене сьогодні день народження.

— Трясця. Тримай від мене цигарку. Це подарунок до свята.

— Саме те, про що я мріяв!

— Гм... І ні про що більш суттєве?

— Себто?

— Про мир у всьому світі?

— Якщо ти прокинешся, а навколо вічна злагода, це буде означати, що ти вже ніколи не прокинешся. Бо тут влаштували великий вибух.

— Гаразд. А особисто для себе?

— Нічого незвичайного. Хіба що нову совість.

— Нову совість?

— Стара вже поганенька стала. Стильним ти костюмчиком розжився. Гадав, ти маєш лише один, отой, інший.

— Це батьків.

— Святий Боже, ти, мабуть, усох.

— Еге, — мовив Харрі, підправляючи краватку. — Усох.

— А як там ресторан «Екеберг»?

Харрі заплющив очі.

— Пречудово.

— Пригадуєш жалюгідні руїни, куди ми тоді прокрадалися? Скільки ж тоді нам було? Шістнадцять?

— Сімнадцять.

— Хіба одного разу ти не танцював тут з Killer Queen?

— Можливо.

— Аж жаско, як подумаєш, що наша пишнотіла краля, втіха нашої юності, скінчила дні у будинку для престарілих.

Ейстейн зітхнув.

— Гм... Ейстейне?

— Що?

— А чому ми з тобою потоваришували?

— Мабуть, через те, що зростали поруч.

— І все? І жодної духовної спорідненості?

— Хай там як, а я не примічав. Як я знаю, у нас із тобою спільне було лише одне.

— І що ж?

— З нами обома більше ніхто не хотів товаришувати.

Наступні повороти вони проїхали мовчки.

— Окрім Валянка, — сказав Харрі.

Ейстейн пирхнув:

— У нього так страшенно смерділи ноги, що навіть поряд із ним сидіти було нестерпно.

— Саме так, — згодився Харрі. — А нам стало сил.

— Ми терпіли, звісно, — мовив Ейстейн. — Але ж смерділо жахливо.

Вони обоє розсміялися. Лагідно. Легко. Журливо.

Ейстейн поставив авто на коричневій траві, розчинив дверцята. Харрі видерся на дах бункера й сів на краю, гойдаючи ногами. У програвачі внизу, у машині, голос Спрингстіна співав про кревних братів та про присягу, якої треба додержувати.

Ейстейн простягнув Харрі пляшку «Джима Біма». Ревіння поодинокої сирени голоснішало, а потім знову віддалялося, поки зовсім не стихло. Трунок обпалив Харрі горло й шлунок, він виблював. Другий ковток пішов краще. А третій — взагалі чудово.

Здавалось, Макс Вайнберг намірився на клапті порвати шкіру на своїх барабанах.

— Я сам собі дивуюся, чому я навіть не каюся, — зізнався Ейстейн. — Але я ні греця не роблю такого й близько. Здається, з першої ж миті, як розплющив очі, я змирився з усім, як воно є. Отакий я ледацюга. А ти?

Харрі замислився:

— А я страшенно каюся. Мабуть, через те, що я про себе надто високої думки. Переконую себе, що міг би вчинити інакше.

— А насправді, ні греця ти не міг.

— Того разу не зміг. Але іншого разу, Ейстейне... Іншого разу...

— А хіба таке траплялося, Харрі? Хоч би раз за всю три­кляту історію людства, га?

— Якщо такого не сталося, то це зовсім не означає, що воно не трапиться ніколи. Я гадки не маю, чи гепнеться зараз ця пляшка, коли я її випущу. Дідько, хто ж таке казав, який філософ? Гоббс? Юм? Гайдеґґер? Хтось із цих навіжених.

— То скажи мені.

Харрі знизав плечима:

— Гадаю, можна навчитися. Але ж ми вчимося так страшенно повільно, що утямлюємо щось, коли вже запізно. Наприклад, той, кого любиш, благає в ім’я любові зробити йому послугу. Скажімо, допомогти померти. Але ти відповідаєш «ні», бо не збагнув, не усвідомив цього. А коли врешті все збагнеш — уже пізно. — Харрі зробив чималий ковток. — І ти йдеш на таке заради когось іншого. Можливо, заради того, кого ненавидиш.

Ейстейн узяв пляшку.

— Гадки не маю, про що ти, але звучить якось понуро...

— Пусте, адже ніколи не буває пізно зробити добру справу, хіба ні?

— Може, ти хочеш сказати: завжди пізно?

— Ні! Мені зазвичай видавалось, що ми надто багато сил гайнуємо на ненависть, і у нас просто бракує снаги на вчинок під владою інших почуттів. Батько думав інакше. Він сказав, що ненависть і любов — це одне й те саме. Все починається з любові, а ненависть — то лише її зворотний бік.

— Амінь.

— Отже, з цього випливає, що ми маємо рухатись у зворотному напрямку: від ненависті до любові. Мабуть, ненависть — підходяща умова того, щоб навчитися нарешті колись вчинити інакше.

— Коли з тебе пре оптимізм, мене аж нудить, Харрі.

У приспів влилися звуки органа, що завивали, як циркулярна пила.

Ейстейн схилив голову набік, струшуючи попіл. Очі Харрі набрякли сльозою. Бо раптом він побачив усі роки, що склалися у їхнє трикляте життя, у тому, як його друг струшує попіл, —­ зазвичай, трохи схиливши голову набік, ніби цигарка йому заважка, ніби отой світ у викривленій перспективі був більше йому до вподоби. Попіл падав додолу у шкільній курилці, у порожню пивну пляшку на вечірці, куди вони вривалися непрохані, на холодний сирий бетон у бункері.

— А ти, бачу, старієш, Харрі.

— Ти так вважаєш?

— Атож. Коли дорослі чоловіки починають цитувати своїх батьків, то вони теж постаріли. Перегони досягли кінця.

І тоді Харрі згадав. Як слід було б відповісти на її питання, чого він хотів би зараз понад усе? Він хотів би мати крижане серце.

Епілог

Синювато-чорні хмари низько висіли над найвищою точкою Гонконгу — вершиною Вікторія, але дощі, що періщили з вересня, нарешті вщухли. Вигулькнуло сонце, й веселка перекинула свій міст між Гонконг-Айлендом та Коулуном. Харрі заплющив очі, підставивши обличчя під тепле сонце. Суха погода налагодилась саме напередодні сезону перегонів, які мали початися сьогодні увечері у «Хепі Велі».

Харрі почув японську мову, потім японці проминули лаву, на якій він сидів. Вони йшли від фунікулера, що з 1888 року заманював туристів та місцевих сюди, нагору, де повітря було найчистіше. Харрі взявся продивлятися програмку перегонів.

Він зателефонував Германові Клюйту, щойно приїхавши до Гонконгу. Той запропонував Харрі роботу — вистежувати боржників. Себто людей, котрі намагаються утекти, не сплативши боргів. Отож Клюйтові тоді не довелося б зі збитками для себе перепродувати борги Тріаді й замислюватись про жорстокі способи, якими вона змушує людей сплачувати рахунки.

Сказати, що для Харрі таке заняття було до смаку, дуже перебільшити. Але за це платили, й воно було нескладне. Він не мусив вибивати борги, з нього вимагалося лише знайти боржника. Утім, варто йому було лише з’явитися десь — сто дев’яносто чотири сантиметри заввишки, грубий рубець від рота до вуха, — і борги сплачували негайно. І пошуковцем з німецького сервера він послуговувався лише у крайніх випадках.

Одначе найважче полягало в тому, щоб утримуватися від наркотиків та спиртного. Дотепер він тримався успішно. Сьогодні на пошті на нього чекали два листи. Як вони знайшли його? Мабуть, без Каї справа не обійшлася. На одному конверті стояла емблема Управління поліції Осло, тож Харрі вирішив, що лист від Гуннара Хагена. А щодо другого листа... Він одразу впізнав Олегову руку. Почерк гострий і досі дитячий. Харрі засунув обидва листи у кишеню куртки. Він ще не вирішив для себе, чи читатиме їх, а якщо й читатиме — то коли.

Харрі згорнув програмку перегонів і поклав поруч себе на лавці. Примруживши очі, роздивлявся китайський материк, над яким жовтий смог ставав щороку щільнішим. Але тут, на верхівці гори, ще зберігалося відчуття, ніби повітря майже чисте. Він зиркнув униз на «Хепі Велі». На цвинтар на захід від Вонг-Най-Чунг, поділений на окремі клапті — для протестантів, католиків, мусульман та індуїстів. Харрі бачив іподром, він знав, що жокеї вже вивели коней і саме зараз тренуються перед вечірнім забігом. Незабаром туди посунуть гравці, сповнені сподівань або зневірені, щасливі й безталанні. Ті, хто приходив, аби втілити свою мрію, й ті, хто йшов лише заради того, щоб по­мріяти. Невдахи, які не вирахували всіх ризиків, і ті, що вирахували всі ризики, але, попри те, програли. Вони часто приходили сюди й усі знову поверталися, навіть привиди із цвинтаря неподалік, унизу, — кількасот загиблих під час великої пожежі на іподромі у 1918 році. Бо сьогодні ввечері їхня черга вгадувати співвідношення ставки та виграшу, приборкувати долю, напихати кишені шурхотливими гонконзькими доларами, та ще й залишившись серед живих. За кілька годин вони поприходять, прочитають програмки перегонів, позаписують туди свої парні, квінели, трайфекти, суперфекти — залежно від того, на якого бога поставлять. Тупцятимуть біля віконечка, тримаючи свої ставки напоготові. Більшість мало не помиратиме щоразу, як перетинатиметься фінішна стрічка, а до порятунку — всього п’ятнадцять хвилин, бо саме через п’ятнадцять хвилин відкриються стартові бокси для наступного забігу. Якщо тільки ти не отой самогубець, котрий поставив усе, що мав, на якогось коника в одному-єдиному забігові. Але ніхто не скиглив. Усі розуміли, що воно таке — гра долі.