Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
– Ви візьмете, – говорить Марченко по паузі, – достойних до заводу. Хай побратається цей завод із Партизанкою. Ви будете керувати селом, організовувати його для спільної праці і приймати до своїх лав нащадків славного партизанства, переможців Павлівки й Успенівки.
Галат слухав уважно Марченкового заповіта. Сонце заходить за обрій. Над заводом горить заграва. Галат стоїть на горбі високий, мов тополя. Він пригадує, як важко було бити каміння на дорозі.
– Ви забули, – каже він, – ще один бік справи. Наш цех – як побудований двадцять років тому – так він і стоїть. Треба докласти рук і грошей, щоб не витягав він кишок із тіла і крові з голови – димом, смородом, брудом, холодом. Щоб не проклинали ми його й машин. Я розумію атаку, і смерть, і боротьбу, але я хочу жити і відчувати, що я є господар усього в країні.
Друзі мовчать, дивлячися в далечінь. Остюк щось шепоче до себе. У полі кричить птах. Скрізь над шахтами запалюються електричні лампи. Нарешті Шахай починає говорити.
– Ви сказали! – озивається він. – Ми тепер лише входимо до справжньої боротьби. Обличчя країни – завод, шахта і колектив. Ми виймаємо шаблі, бо вони залежалися в піхвах. Боротьба довга – на ціле життя. Відступати не будемо. Ми партизани – і така наша кров. Ми почнемо, до нас прилучаться другі загони, ми зрештою утворимо знизу організовану могутню силу для перебудови старого світу. Вперед, партизани!
Вони сходять із горба і простують степом до селища.
чується їхня пісня.
Несподівано захворів і став умирати Марченко. Бджола, коли почує близькість смерті, виходить з вулика і летить далеко, скільки хватить сили. Облізлі крильцята донесуть її в незнані краї густих трав. Там вона простягне натруджені ноги і вмре на холодному листку, а вітер її скине потім геть на землю. Запорожець, коли почує близькість смерті, вицідить крізь білі вуса кварту оковитої, обніметься з кошовим і піде світ за очі. З високого берега Дніпра оглянеться він на рідну матір Січ, де було немало саламати поїдено, а горілки попито. Махне шапкою востаннє дід і піде умирати в степ, на Божу волю. Селянин, коли почує близькість смерті, урочисто наготується до неї, бо чекав цього усе життя – достойно перейти в непам'ять. У білій сорочці ляже він під грушею і покладе на груди велетенські, чорні, покручені руки, що не мали спочивку ціле життя. Груша падатиме з дерева, бо осінь навкруги, як мед. Це – мов великі й останні краплі з порожнього вже посуду. Урочисто відлетить подих з грудей, і впадуть на землю руки, ніби прощаючися з нею. Робітник, коли почує близькість смерті, не покине своєї роботи і вмре непомітно, на хвилину заснувши після зміни.
Марченко умирав важко. Дві ночі підкидала його хвороба на нарах. У касарні було завше повно людей: коли йшла одна група на зміну, то друга – приходила вже додому. Дим махорки ніколи не виводився настільки, щоб крізь нього можна було щось побачити. Хтось бринькав на інструменті. Інший – спав і заливчасто хропів і висвистував носом. Троє грало в карти. Двоє борюкалося, перекидаючи лави. П'яний, замовкнувши на хвилину, знову починав довго й нудно лаятись. В такім оточенні довелося умирати Марченкові. Поруч нього було порожнє місце Остюка, що пішов у шахту на роботу. Кухоль з водою, яким підживляв себе Марченко, стояв наполовину порожній. Вода в кухлі коливалася, Марченко довго думав про те, чому хлюпається вода. Його думку переривали припадки непам'яті, темні оази серед зелених, покручених і рухливих ліній. З неймовірної глибини з'являлося тоді йому маленьке люстерко води. Воно виблискувало, ніби калюжа на сірому хмарному небі. Береги його крутилися навкруги води, з берегами крутилося все тло неба. Тільки вода стояла непорушно, гладенька поверхня її лише іноді тремтіла. Після шаленого крутіння всього навкруги води Марченко помічав, що рух завмирав, і в його очах поставав кухоль із водою. Він двигтів від тих дощок, на яких лежав хворий. Багато мільйонів разів траплялося таке перетворення хаосу на кухоль води.
В забої сидів Остюк, махаючи кайлом. Лампа висіла на виступі породи. Шар вугілля йшов круто вниз. Забій попався поганий. Антрацит був дуже твердий, шар – тонкий, доводилось довбати навсидячки або й зовсім лежачи на боці. До норми ще було далеко. З Остюком працював Галат – за саночника. До ночов на полозках припасовано шлею, в неї запрігся Галат і рачки вивозив нагору вугілля з Остюкового забою. Він тяг на собі санки з вугіллям, упираючися в породу руками, ліктями й коліньми. Навкруги вічна чорна ніч шахти. Вугляний пил стояв у повітрі. Десь глухо бахкали двері, що ними регулювали вентиляцію. Хлюпала вода під ногами. А взагалі – була мертва тиша, бо звуки кайла гасли в забої, і кожен інший звук падав, як вода, на землю, звільняючи місце тиші. З Галата лився піт. По грудях бігли патьоки, з обличчя краплі котилися до носа і падали з нього, ніби чорні кульки крові.
– Звикнеш, – прошепотів йому Остюк, – свіжу людину тут завше кидає в піт. Повітря мало для грудей.
Остюк напружував м'язи, щоб рівномірно бити кайлом. Ноги йому затерпли, він поглядав на породу, що була над головою і могла обломитися на нього. Кріпильники запізнювалися. До норми його видобутку було ще далеко. Вугляна метелиця стояла в цій підземній чорній тиші. Щось потойбічне ввижалося у зламах породи. Чотириста метрів землі над забоєм ніби назавжди відрізали людину од сонця й повітря. Галат мріяв про ті щасливі години, коли він мчав на тачанці в атаку. Він бачив себе на поверхні землі, чув свою голосну команду і розбишацьку пісню. Повітря – густе, свіже, запашне – било йому в обличчя. Та швидко Галат забув і мріяти. Треба було встигати вивозити до вагонеток вугілля.
Остюк іноді поглядав на красуня Галата. Під чорним шаром пилу на його обличчі Остюк помітив розпач і втому.
– Братику, – сказав Остюк, – мокрий дощу не боїться. Удар лихом об землю.
Кайло його било вугілля вже автоматично, мов працював пневматичний молоток. Щопівгодини Остюк із Галатом спочивали кілька хвилин. Після восьмого спочинку Остюк заповзявся ще енергійніш, щоб виробити норму. Коли б йому випав гарний забій – вже давно б було більше шести вагонеток. Та Остюк ніколи не одмовлявся од того, що випадало на його долю.
Нагорі в темряві з'явився вогник десятника. Сковзаючися по породі, десятник зійшов до Остюка. Хазяйським оком він оглянув роботу. Запитав:
– Як вам тут живеться?
У нього був погляд людини, що звикла до темноти. Остюк перестав довбати.
– Нічого. Сьогодні ледве норму виб'ю.
Десятник підніс лампу просто до вугілля. Вогник лампи виріс удвоє: в забої було багато газу.
– Посилав же я сюди кріпильників, а в тебе ось порода на голову обвалиться, – сказав десятник, приймаючи лампу із забою, – куди вони пошвендяли оце?
– Швидко вже зміна? – озвався Галат, нагортаючи вугілля на санки.
– Через годину.
Десятник прикрутив свою лампу і знову підніс її до вугілля. Вогник підскочив у ній від газу й на цей раз.
– Я вам дам інший забій, – промовив десятник, – він тут недалеко. Не вийшов один на роботу. А вугольок там, як масло, швидко наженете своє. Тут треба провітрити і кріпильного лісу.
Останні слова десятник говорив, уже ведучи Галата й Остюка до нового забою. Галат, ідучи, все спотикався об рейки.
– Так це ви Галат і Остюк? – несподівано запитав десятник.
– Ми.
– То про вас по радіо пісню співали?
– Може, й про нас, – гордо сказав Галат. – Це Остюк – комісар дивізії і кіннотник.
Вони йшли по штрекові, розмовляючи. Під ногами хлюпотіла вода.
Все відбувалося ніби вві сні. Назустріч із-за повороту з'явилося кілька вогників.
– Інженер обходить, – пошепки сказав десятник. Лампи наблизились. Старший штейгер познайомив десятника з інженером: низенького росту, в окулярах.
– На вашій ділянці з'явилась вода, – зауважив інженер, – треба пошукати, звідки вона. Скажете мені по телефону, коли взнаєте. Щоб не трапилось халепи. Тільки не передавайте другій зміні, а самі зробіть.
