Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Доброчин не квапився вшановувати базиліка — час тепер працював на них. Він перед тижнем повернувся з Турова — останнього города Деревньої землі, в якому досі сидів Сфірька Глібовнч, онук Кунегунди Одноокої. Це був зовсім нікчемний князь, не здатний тримати лад навіть у своєму городі; по селах розвелося безліч розбійних ватаг, які грабували в орачів худобу й усіляке борошно, черідко вбивали й орачів та гостей, тому турівці скликали віче й уклали прогнати Сфірьку й просити собі посадника. Доброчин повіз їм малого новгород-сіверського боярииа Войка Воїстюка, Сфірьці ж порадив їхати в Суздаль або Муром, де княжили його рідні брати Арфаст і Турьд: останні в руських землях варяги. В Арфаста й Турьда г.е було синів, і Доброчин сподівався з часом послати й туди своїх посадників, бо старшим братам Глібовичам було вже під і за шістдесят.
Мав Доброчин і інший клопіт. Його синові Коснятку минав уже двадцять другий рік, настав час посадити його в Олевську, на батьковому столі, але Коснятин як на посадника був надто молодий і запальний. Доброчин вирішив послати його до Путяти Кислиці в Новгород, хоча навесні Коснятко просився зі Звенком Претичем за Дунай. Коли Звенків полк несподівано залишився в Переяславлі, Доброчин хотів був спорядити цих шість тисяч воїв на норманського короля, щоб нарешті віддати «борг» Олафові, про якого добре відгукнувся воєвода Ян Усмошвець. Але після нової гостини Грека Мудролюба з посиланням полку належало почекати.
Почувши про появу в Києві грецького сла, Доброчин зумисне звелів Муромцеві сідлати сотню: давно не бачив Лілу-Софію та дитину й вирішив день-другий посидіти в Ольжипому селі. Та не встиг подолати й трьох верст од Києва, як його наздогнав базилік архімандрит: підібравши довге чорне манаття, він щосили хльоскав неповоротку білу кобилку бичем, щось при тім голосно вигукуючи. Доброчин мусив спинитись і прийняти вітання грецького сла. Він вирішив завернути його до Києва, хотілось побути самому в Ольжиному селі, але вигляд у грека був такий благальний, що Доброчин урешті махнув рукою й спитав:
— А без тлумача не важко буде?
— Без тлумача! — зрадів сол царя Василія.
Доброчин зострожив жеребця, та по часі мусив притримати, бо грек не встигав за ним.
Сотня на чолі з воєводою Муромцем ішла сажнів за двадцять п'ять позаду. Незвиклий до їзди верхи базилік почував себе незручно в бойовому сідлі, він горбився й тримавсь обіруч за луку, а стремена були задовгі й били конячку по животі — архімандрит ніяк не міг улучити ногами в стремена.
Це вже був якийсь лихий закон: базилік завжди опинявся при скіфському архонті в невигідному становищі.
А скіф був наче молодий кентавр. Він запитав те саме, про що запитував і навесні:
— Як маються обидва Варди?
Архімандрит пішов на відвертість і розповів усе як є.
Доброчин удавано здивувався:
— Фока помазав себе на царя сам?
— Єпископ Єпіфаній помазав, — сказав Грек Мудролюб.
— І що тепер буде? -спитав Доброчин.
Архімандрит обдумував відповідь, соваючи ногами кобилі по животі, та, нічого ліпшого не вигадавши, сказав навпрошки:
— Імператор просить воїв. Варда Фока хоче стояти на Босфор — треба рятувати імператор!
Діставши з-за пазухи сувій, грек простяг його Доброчинові. Князь підозріливе запитав:
— Що ти хочеш?
— Четай.
Доброчин узяв хартійний згорток, подивився на письмо й знову спитав:
— Твій цар теж сам четає хартії?
Архімандрит здвигнув плечем:
— Хоче — четає.
— А в Києві для цього є ларник, писець. Князеві не личить четати й пьсати, — сказав Доброчин, укотре за цей рік подумавши, що життя змінюється й треба якось устигати за ним. — А ти вмієш четати й пьсати? — спитав він.
— Я вмієш.
— Бо ти не боярин, ані князь... А важко навчитися? — ніяково примружився Доброчин.
— Не важко.
— Взимку позабираю в князів та бояр отрочат. У Києві лише троє вміють цієї хитрості: Стан, Григорій та княжий писець.
Грекові Мудролюбу це було зовсім не цікаво. Він заходився натужно переказувати скі4'ському архонтові те, про що йшлося в хартійному згортку, написаному в Царігороді з веління самого царя. Грек Мудролюб неначе качав полем каміння, й Доброчин урешті мусив перепитати про головне:
— То Володимир тепер не буде чашником у царя Василія?
— Володимир буде цар! — Грек аж підняв руку вгору, щоб показати цьому неписьменному скіфському вождю, яким заввишки буде відтепер його небіж Володимир.
Доброчин недовірливо прискалився на грецького сла:
— Такоже й імператором буде? В хартійному укладі є про це?
Грек повторив останні слова скіфа:
— Є про це!
— То все добре.
Тим часом під'їхали до Ольжиного села. Назустріч їм ішов гурт оратаїв та княжої челяді, які вигравали руками й ногами і співали величальних пісень, а кілька гуло на гудках, дудках, дудах і густлях; один оратай ішов попереду й бив у бубон просто кулаком.
— Сьогодні перший день осені, — пояснив Доброчин. — Уславляють Дажбога. — йому хотілось викликати грека на прю, але архімандрит волів за краще мовчати й лише стримано посміхався.
Ліла-Софія помітила дружину здалеку й вийшла до воріт, убрана мов бояриня, а за нею челядниця тримала на руках дитя, дев'ятимісячну Янку, яка впізнала Доброчина й показала четверо зубенят. Узявши незаконну доньку на руки, Доброчин оглянув Лілу-Софію з усіх боків.
— Маєш хреста на гриві, — засміявся він, — а вбралася по-святечному!
Ліла-Софія відповіла:
— Сьогодні день святого великомученика Іони.
Ще з минулого року знаючи цю жону, Грек Мудролюб незграбно зліз із сідла й шанобливо вклонився. Ліла-Софія хотіла поцілувати руку в святого отця, але глянула на Доброчина й завагалась. А Доброчин думав про те, що християни перебрали в них і це чудове свято. Він на мить уявив собі, що буде, коли вся Русь навернеться до хреста. Колись казав пресвітер Григорій, нібито церква через те й заполонила стільки землі, що не скасувала жодного поганського свята, а перейняла їх собі, лише деякі по-своєму перейменувавши. В сиву давнину, казав Григорій, кожне святкування язичницького бога церква вважала смертним гріхом, але тоді й християн була жменька. Коли ж дозволила шанувати всіх давніх богів та божків, лише давши їм нові наймення, — церква враз розрослась. Кожен хитрує по-своєму, сказав сам собі Доброчин, несучи доньку лізницею до хорому. За ним ішли Ліла-Софія та базилік архімандрит. А в теремному дворі розташувалась дружина, хоча двір не міг дати притулку цілій сотні коней і сотні людей.
І в цій дружині не було тепер жодної потреби. Доброчин лише хотів поморити базиліка й день-другий перебути в Ольжиному селі, заразом навідавши й Лілу-Софію та Янку. Тепер усі ховання втратили смисл. Грек Мудролюб не знаходив собі місця, Доброчинові теж було совісно зволікати підписання укладу з грецьким царем: цар нарешті згодився з усіма його вимогами. Десь-то під ногами Василія справді горіла земля. Належало б сьогодні повернутись до Києва, і все ж таки Доброчин мусив бодай переночувати в Ольжиному селі. Не хотілось осмучузати Лілу-Софію, яка порядкувала челяддю й лаштувала в красній свілиці пишний обід. Він сидів з греком на теремі, оповитому вже трохи збляклим плющем, і з насолодою слухав її голос.
— Пообідаємо взавтра коло Дніпра? — па мить виглянула Ліла-Софія на терем, її щоки збуджено горіли ясним червецем, товста коса була перевита червоною дамаскинкою.
Доброчин похмуро проказав:
— Іншим разом. Рано вирушаю назад. Нагальне діло...
Й зовсім недружелюбно глянув на сла. Завжди бракло часу для себе. Архімандрит квапився й квапив його, ладен хоч цю мить сідати на коня й трястись до самого Києва. Але світлий князь вирішив не зважити й залишитись у селі: зрештою, того вимагала гідність.
