Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
А тоді з гетьманом у тій погоні був полковник Іван Лукіянів — що тепер приїхав післанцем до царя (московського). То Хмельницький написав універсал і післав до обозу і післав з тим Іваном — було се в неділю вечером 14). Писав у тім універсалі, щоб військо було готове на бій з Поляками ві-второк в 10-12 годин, й Іван з товаришом з тим універсалом приїхав в понеділок до обозу, і як війську його універсал прочитано, набрало військо духу на ново (“стало весело”), Ві-второк військо приготовилося, згідно з універсалом, та 12 година дня прийшла і гетьмана з ханом в війську не було. Бо як хан з своїм військом і гетьманом пішли назад до запорозького обозу, йшов дощ, і військо татарське все перемокло; стало між собою і до хана говорити: Чи бачиш, що Бог нам не велить іти — дощ пустив? Куди нам тепер мокрим у болоті йти на бій з Поляками — самі мокрі й коні перетомлені й голодні. І так наговорили ханові, що він знову повернув назад з військом, — а то був уже підійшов близько під козацький обоз. А як повернули — утікали не чекаючи один одного, і все добро своє по дорозі покидали: такий на них напав страх. І гетьман Б. Хмельницький з ханом поїхав: бігли аж під Константанів, миль за 12, і тут хан став та почав з Хмельницьким говорити: “Сам собі не придумаю, що такий на нас страх напав, — чи не наслали Поляки чарів на нас?” 15).
Пок. Костомаров шукав реальніших мотивів поведінки хана і вказував на такі можливости: хан не забув, що Хмельницький розбив його план походу на Москву і призвів до нарушення Зборівського трактату, догідного для хана; він був невдоволений, що гетьман через султана старався розпоряжатися ханом; між татарськими беями були вороги гетьмана, які вели свою політику против помочи козакам (с. 404).
Я б додав ще одно, більш правдоподібне: що ханові й Татарам, коли вони стали на віч перед перспективою великої, рішучої розправи козаків з Поляками, здалось зовсім неінтересним своєю участю — кровю своїх вояків — послужити на знищеннє котрого небудь з сих противників, коли в їх інтересах була певна рівновага і ворожнеча між собою Польщі й України.
Як сам хан об'ясняв сей інцідент, показує його реляція Отоманському диванові — вона була, очевидно, переслана господареві молдавському, а від нього польському дворові і заховалася в сучасній збірці, спорядженій відомим нам королівським секретарем Піноччі. Вона не викликає в мині сумнівів що до автентичности 16), хоча видимо й перероблена для польських читачів (може котримсь з секретарів господаря — Поляків), і кольорит ориґінала через се затратився.
Прийшовши до війська Запорозького мали ми три дні битви з Поляками: виходили на бій наперед хоругви волоські, потім польські кн. Вишневецького і п. хорунжого коронного (Конєцпольского), й инших богато, і ми на їх сильно натискали. Між тим до хана й. м. прийшла така відомість, що Ногайська Орда вийшовши на бік для здобичи, повертаючи забрала в тилу коней Добрудзьких Татар і погнала просто на Україну, а сі піші зістались. Добрудзька Орда скочила до хана й. м. зі скаргою, що Ногайські Татари, забравши їх коней, погнали назад. Хан розгнівавшися сам пішов у погоню за тими Татарами і догонивши під Животовим (!) велів одних повішати, иншим носи й уха пообтинати, за те що без його відома пішли назад зі здобичею, не докінчивши діла. А Хмельницький побачивши, що хан таким способом пішов назад — гонячи за Татарами, виїхав з свого обозу і поїхав за ханом й. м., і упадаючи до ніг його просив, аби він вернувся на поміч козакам, або Сефер-казі аґу післав їх виручати, бо инакше згинуть від Поляків. Хан й. м. охоче прихилився до його прохання і післав Орду в поміч козакам. Орда йдучи вислала перед собою роз'їзд для язика — аби довідатись, що роблять Поляки. (Поляки) також мали сторожу, і трапилося так, що вона стерегла на високім місці, на горбі, і помітивши наших, зараз скочила до свого обозу, даючи знати, що Татари йдуть знову. Тоді Поляки, що були вийшли на хлопів, ретирувалися назад, а Орда, звільнивши козаків, спокійно пішла за ханом. Забрала при тім повороті не мало польських коней, але бувши зморені в обозі вони як допалися трави, всі поздихали. А що сам хан й. м. не вернув в поміч козакам, тому така причина, що прибувши з військом своїм до козацького обозу, побачив, що Поляки стали в місці такім що його здобути неможна, і добре укріпилися, і сказав козакам: “Поляків нам достати трудно, і їм шкодити не можемо, доки вони не вийдуть в поле. Даймо їм спокій, а пустім загони під Львів і під Замостє — будемо плюндирувати аж до Галича: вони побачать, що ми плюндруємо і вийдуть у поле, тоді дамо їм битву”. Але козаки не хотіли пристати на таку думку і радили, аби хан й. м. поти там сидів, поки не розгромлять польського табору. Потім як прийшлось ханові й. м. гонити за Татарами, він розгніваний бувши на козаків, що його ради не послухали, не хотів іти назад.
Що до мотивів, які так протягли побут Хмельницького і Виговського у хана, варте уваги поясненнє записане Освєнцімом: “Хмель побачивши на що заноситься (по утечі хана) — що табор з військом його вже взято в облогу, і сіном не викрутиться, хіба видачею його (Хмельницького), якщо він зіставатиметься в таборі, поспішив за ханом з Виговським, своїм дорадником, завчасу ратуючи своє життє і свободу. Претекстом було, що він гонив (за ханом), щоб упросити, аби назад до табору вернувся і так марно їх не відступав і на погибіль не віддавав; але то був тільки претекст, щоб викрутитися від козаків і хлопства взятого в бльокаду. Инакше вони б його не випустили і охоче купили б собі життє його головою, коли б він не здурив їx тим зручним претекстом” (с. 343).
Подібне поясненне сього інціденту подає Ґонсєвский в своїх новинах з України, очевидно на підставі того, що йому довелося почути на Київщині, в липні того року, отже з зовсім иншого театру війни: Хмельницький з Виговським і кількома повірниками втікли з ханом тому, що боялись, аби поспільство їх не видало королеві 17).
Я думаю, що тут до певної міри відгадано ситуацію, але тільки до певної. Не треба забувати що раз вискочивши з ханом з табору з кількома товаришами, випустивши з рук провід військом в такий критичний момент і стративши з ним звязок, Хмельницький через се саме вже мусів себе почувати досить невірно, не кажучи, що йому й фізично не так то легко було проїхати до козацького табору без більшого татарського полку. Виїздив він з табору мабуть не для того щоб рятуватися з нього. Але вернутись до війська він не міг з голими руками. Що йому дійсно вдалось було завернути Татар назад, тільки вони не дійшли табору, про се доносили Полякам язики, і потвердила їх розвідка 18), так що се можна вважати за певне.
Тому неправдивими, можливо — навіть умисно пусканими й сімульованими Хмельницьким й його товариством уважаю чутки про його вязненнє в кайданах і т. д., хоч вони розсівались, можливо, навіть найближчим його окруженнєм. Анонімний писар, що писав лист хана до короля з-під Константинова, з пропозицією битви під Константиновим (“покриваючи такий великий стид своєї утечі”), і користаючи з нагоди положив нібито конфіденціяльну приписку про ситуацію, а в ній такі звістки: “Козакам велено тікати, а помочи не сподіватись; Хмеля в кайданах відіслав до Чигрина по скарби” 19), — міг се зробити з доручення Виговського, або когось з його людей.
І так чутки пішли широко. В дневнику Мясковского, писанім на гарячих слідах, читаємо, що Хмельницького нема, бо хан його зараз же в пятницю велів “взяти за шию” — “Іди, каже, зо мною, зраднику, і віддай мині всі твої скарби на Україні, за те що мене дурно, на стид і сромоту вивів” 20).
В записках Ґоліньского, серед новинок з табору, під днем 7 липня: “хан велів Хмельницького затримати при собі під вартою, кажучи, що через нього так богато війська стратив і сам мало не згинув” (с. 509).
Так і в офіційній реляції цареві: “Хмельницький побіг за ханом, щоб його вернути, але як він приїхав, хан звелів його затримати й звязати, і його везли за ханом звязаного — підвязавши руки й ноги під коня”.
