Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
Коли в тебе був чоловік, чи син, чи батько, а чи просто друг, який був, незважаючи ні на що, а потім його не стало чи опинився він у біді, і ти маєш бодай найменшу можливість повернути його, запомогти йому — якщо ти справжня жінка, дружина, мати, сестра чи просто кохана, то неодмінно мусиш нагадати про себе за будь–яких обставин. Так вчинила і Пріся. Прочувши від когось, що табір полонених в Умані, — в колишніх каменоломнях, — вона ні миті не вагалась, напекла пирогів з горохом, зняла з горища кілька гранок сала з проросло, хату з дітками залишила на Зінгерку (Мальвину матір) й, підбивши для компанії Даринку, вирушила з нею до Умані через степи та села. Пріся — за Явтушком, майже не сумніваючись, що він не міг не потрапити в полон (ніхто не знав так свого чоловіка, як дружина), Даринка ж — за Лук'яном, не маючи певності, що він там, а просто для очищення сумління. Що ближче до Умані, то більше жінок траплялося їм по дорозі, поволі Пріся очолила чималенький гурток: були там і з Глинська, і з Деменська, і з усіх усюд — таврійки і подолянки, жінки в літах і дівчата–вилетки, сором'язливі, закохані, йшли виручати наречених, з якими зійшлися на цій війні. Короткі та незабутні фронтові знайомства погнали їх до Умані, може, навіть потай від рідних, потай від батька–матері.
Пропускали їх до табору раз на день, в ранкові години, потім виштовхували геть, цькували собаками, а коли й це не допомагало, — варта відкривала вогонь по жінках. Кількох було вбито — їх поховали разом з померлими полоненими, яких щодня вивозили з каменоломень на парокінних безтарках. Ніщо не могло відвадити жінок від каменоломень — з сьомої ранку і до дев'ятої вони тіснилися над каменоломнями, кричали, називали імена свої і своїх чоловіків: «Це я, Пріся! Ти чуєш мене, Явтуше?» Хтось озивався з ями: «Чую! Забирай». Декотрі впізнавали своїх дружин, пробивались до варти, показували на жіночий натовп: «Он вона, онечки!» Але кому показувати, кого переконувати? Одна відповідь: «Цюрюк!» Лише третього дня жінки вблагали коменданта табору майора Принца вивести полонених строєм, і нехай кожна признає свого. Усі три ранки Явтушок кричав з ями: «Я тут! Я тут!» — а коли вивели їх строєм по чотири, то Явтушка не виявилось, кричав, мабуть, хтось інший. Явтушок міг і померти в тій ямі, міг і не потрапити саме до цього табору. Та коли їх вели — хтось, однак, озвався до неї: «Пріся!» Високий виснажений чоловік у пілотці, в черевиках набосоніж, у вицвілій, просоленій потом гімнастерці. То був Ксан Ксанич, Пріся впізнала його по вусах, чорних, як смола, певно, вже тут відростив бороду — посивіла в ямі.
— Це мій, — сказала Пріся комендантові, що сидів на принесеному сюди, на плац, стільці в оточенні менших чинів. Майор Принц зняв чорні окуляри з очей, пильно оглянув полоненого, наказав показати рукава гімнастерки (якщо комісар, то мав бути там слід від зірочки), впевнився, що зірочки не було, наказав видати перепустку на Явтуха Голого (так його назвала Пріся). Ксан Ксанич, ще не вірячи долі, взяв перепустку, обійняв Прісю, поцілував, Пріся заплакала і повела його геть. Даринка все чекала, що появиться Лук'ян чи будь–хто з вавилонських, тим часом вони йшли по четверо, нещасні, виснажені, сильніші підтримували слабших — все благали її очима — забери, пригрій, ти ж бо бачиш, що твого тут нема. Якийсь чорнявий татарин навіть зупинився проти неї — іще зовсім юнак, з пушком замість вусів, очі, як дві блискавки, наскрізь пронизували Даринку.
— Ось він, ось! Лук'ян Соколюк! — кинулась до нього Даринка, але Принц розсміявся на те, зареготали менші чини з його свити. Показавши на Даринку, майор запитав татарина:
— Ім'я? Як звати її?
Юнак розгубився.
— Даринка я. Даринка… А ти Лук'ян… — зашепотіла Даринка.
— Шомполами її, шомполами! — наказав майор. Кілька гестапівців висмикнуло шомполи з гвинтівок, схопили Даринку за руки, повалили перед майором, вже готові були відшмагати обманщицю.
Майор встав зі стільця, підняв руку в білій рукавичці, як великий екзекутор, тоді наказав своїм підвести її.
Запитав у Даринки через перекладача:
— Діти є?
— Є…
Наказав віддати їй юнака. Але полонені вже переховали його в своїй колоні, підозрюючи, що йдеться ще про одну екзекуцію.
— Лук'ян! Лук'яню! — кричала Даринка, але дарма. Колона рухалась вперед, сувора і мовчазна. Даринка заплакала й кинулась наздоганяти Прісю.
До кінця своїх днів Явтушок приховуватиме, що був у полоні. «В оточенні», «в котлі» — будь ласка, мовляв, увесь початок війни пройшов на суцільних «котлах», «мішках» і таке інше, але вже саме слово «полон» пригнічувало вояцьку істоту цього самолюбця. А тим часом він потрапив у полон, з допомогою прикладів його було справлено до загальної колони, яка тяглась через степ понад річкою Синюхою. Пригнали їх на цегельний завод, і там гнили вони під шалашами до заморозків. Якесь таке тихе містечко — Паничі, а завод на його околиці відкритий для всіх вітрів. Нема жахливішого житла за шалаш для сушки цегли — там вічні протяги, якщо навіть довкіл ні найменшого вітерця.
Явтушок і тут, у полоні, знайшов собі командира. То був колишній секретар Глинського райпарткому Максим Сакович Тесля. В шалашах він значився як рядовий Ількун Кузьма Христофорович, але Явтушок добре розпізнав його. У Паничах Явтушок добровільно став його ординарцем.
На початку жовтня прибув до табору комендант з сусіднього радгоспу і відібрав шоферів. Тесля і його ординарець видали себе за шоферів, і комендант Вайс потім мав можливість переконатися в цьому. Вони викрали його власну машину («опель–капітан») і за одну ніч опинилися за двісті кілометрів від Вайса. Явтушок дуже хотів мати ту машину в своїй клуні, і, якби не скінчилось пальне, то Явтушкова мрія могла б здійснитися. Крім того, йшлося іще і про престиж перед Прісею: адже ні один солдат не повертався з полону на власній машині, яка спокійнісінько могла б стояти в клуні до кінця війни. «Опель–капітана» довелося скинути з круч Південного Бугу. Решту шляху довелося долати пішачка, але найгірше могло чекати їх попереду — у списках коменданта Вайса залишилась адреса Явтуха Голого. Реакція могла бути негайна, тому побоювалися Вавилона, гадаючи, що люди Вайса вже там. З цією пересторогою вони все ж добрались до Вавилона й засіли у верболозах, з яких до Явтушкового вогнища — рукою подати. Це — через Чебрець. Хата Явтушкова на горі, далі Соколюки, Валахи, Бойчуки, Бути, Кадрелі, Чапличі, Стаєнні і Стременні. Стаєнним і Стременним Явтушок порадив спалити свої хатки, коли був страховим агентом, і тепер хати у них стоять як палаци. А по цей бік Чебрецю, де вони з Теслею, — ото і є Вавилон, верхній Вавилон, ну а ген–ген, на чолопочку, живе Фабіян, на якому Явтушок і зосередив зараз свою увагу. Але раптом він примовк, занімів, а обличчям білий став, що лілея на Чебреці. «Що з вами, Явтуше?.. Невже Вайс?» Але Явтушок ні пари з вуст, тільки прогорнув верболіз і заспокоїв: «Ні–ні, ніякого Вайса. Але що за бестія з моєю Прісею? У моїх штанях й у моїй сорочці. Ні, в моєму празниковому лейбику!.. Два тхорики пішло на комірець…»
— Ви добре бачите?
— Нівроку. На зір не нарікаю.
— Так ото мої картоплі. А на них жінка з відерцем, це моя Пріся. Пріся Варивонівна, якщо вам доведеться з нею зустрітись.
— А чому б і ні?
— А тому, що поруч ви бачите чоловіка. З заступцем. Це не син, і не сват, і не брат. Ви бачите, як вони гомонять і сміються. Ніби щойно побрались… — Явтушок стискав кулаки від злості.
— У вас з нею законний шлюб?
— Законний. У глинській церкві вінчалися. Хрест цілували. Вісім синів, як жолудів, насипала мені. Один помер, п'ять уже під ружжом, а ото двоє погнали гуси в поле. Валько і Михась. Ні, Михась і Санько. Сашко тобто.
Гуси, ледь вибравшись на стерню, закричали і полетіли. За ними полетіли й ті вилетки — Михась та Санько.
— Вже в жирі. Одну сьогодні засмажимо на вечерю. Одна, дві, три… п'ять… одинадцять… дев'ятнадцять. А було двадцять дев'ять. Сім гусаків і двадцять дві гуски…
