Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

Групу привів знайомий.

— Урбан Горн, — сказав Лукаш Божичко. — Групу привів з Чехії Урбан Горн. Власною персоною.

Гжегож Гейнче, inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus на вроцлавську дієцезію, кивнув головою на знак того, що він здогадувався. І що анітрохи не здивований. Лукаш Божичко кашлянув, вирішив, що можна доповідати далі.

- Ішлося, природно, про Клодзько. Наша людина була свідком дискусії Горна з Рейнмаром з Беляви і тими двома з Фогельзангу, Жехорсом і Бісклавре. Клодзько, сказав їм Горн, це ворота і ключ до Шльонська. І додав, що пан Пута з Частоловиць починає виростати до величини незручного символу, небезпечного для нас… Значить, для них… Значить, для гуситів… І що цього разу Клодзько мусить упасти.

— Це, — підняв голову інквізитор, — точні слова нашої людини?

— Точні аж до йоти, — підтвердив диякон. — Ці слова передала наша людина нашому агентові в Клодзьку. А той мені.

— Говори далі.

— Той із Фогельзангу, Бісклавре, сказав, що їхній знайомий Трутвейн пережив хаос і смуту та що він і далі діє. Що збирає олію, живицю та інші інгредієнти. Що цього разу нічого не забракне, що вони розпалять у Клодзьку таке багаття, що… це його власні слова, що в пана Пути в замку вуса обгорять. І що цього разу не вони, а пан Пута втікатиме через дірку від срача. Так він сказав, цими конкретно словами: через дірку від срача…

— Отже, — здогадався Гейнче, — групу перекинули до Клодзька. Коли почали перекидати?

— У п’ятницю після святого Мартіна. Їх перекинули не всіх разом, а поступово, по двоє, по троє, щоб не викликати підозр. На щастя, наша людина була в одній з груп, що їх перекинули першими. Тому ми знаємо, що з цим Трутвейном — це правда. Цей Трутвейн, Йоганн Трутвейн, — це вівтарист з костелу Пресвятої Діви Марії, давній гуситський шпигун. Саме навколо нього, як з’ясувалося, у Клодзьку ще з літа функціонує зародок шпигунсько-диверсійного осередку.

— У цей момент, — інквізитор відштовхнув печатку, якою бавився. — У цей момент уся група вже в Клодзьку, як я розумію? Усі?

— Усі. Крім Горна. Беляви, Бісклавре та ще трьох. Вони на святого Мартіна виїхала з-під Югова. Наша людина не знає куди. Які будуть накази, ваша велебносте? Що почнемо?

З-за вікна долинав гамір міста, перекупки сварилися на Курячому базарі. Папський інквізитор мовчав, потираючи носа.

— Ця наша людина, — запитав він нарешті, - це хто?

— Кацпер Домпніг. Рахівник. Звідси, з Вроцлава.

— Домпніг… Його не шантажували. Я би пам’ятав, якби так було, шантажу я б не забув… Але платити, здається, ми йому теж не платили. То що — невже ідеаліст?

- Ідеаліст.

— Тоді наглядай за ним, Лукашу.

— Амінь, ваша велебносте.

— Ти запитував, — Гжегож Гейнче потягнувся, — що ми робимо. Наразі нічого. Але якби почався напад, якби гусити підійшли під Клодзько, якби місто опинилося під загрозою, наша людина повинна негайно провалити всю групу. Повинна негайно видати всіх контррозвідці пана Пути.

— А чи не краще, — усміхнувся Лукаш Божичко, — щоб ця заслуга припала нам? Єпископ Конрад…

— Мене не цікавить єпископ Конрад. А Свята Курія існує не для того, щоби збирати заслуги. Повторюю: наша людина повинна видати групу контррозвідці Клодзька. Саме пан Пута з Частоловиць повинен ліквідувати диверсантів. І ще більше вознестися як символ, що викликає жах серед гуситів. Зрозуміло?

— Амінь, ваша велебносте.

— Рейневана… Рейнмара з Беляви, кажеш, нема у клодзькій групі. Виїхав, кажеш. З Горном. Може, до монастиря в Білому Костелі? Бо, як я розумію, з цим монастирем — це цілком надійна інформація?

— Надійна, ваша велебносте, підтверджую. Чи ми почнемо там… дії?

— Тимчасово — ні. Послухай, Лукашу. Якби все-таки Рейневан повернувся до Клодзька… Якби приєднався до диверсантів… Коротше: якби він потрапив до лап пана Пути, ви маєте його витягнути. Живим і неушкодженим. Зрозумів?

— Так точно, ваша велебносте.

— Залиш мене тепер. Я хочу помолитися.

До Свидниці вони вирушили в шість коней — Горн, Рейневан, Бісклавре і троє вбивць, які прибули з Горном. Однак убивці супроводжували їх тільки до Франкенштейна, не в’їжджаючи в місто, вони відділилися і від’їхали в блакитну далечінь. Не витрачаючи слів ні на які прощання. У них були, це не викликало сумніву, якісь важливі завдання й цілі в Шльонську. Горн міг знати ці цілі, міг знати, кого вони збираються вбити. Але з таким самим успіхом міг і не знати. Рейневан ні про що не питав. Однак він не був би собою, якби не виголосив промови про етику та мораль.

Горн терпляче слухав. Він знову був колишнім Горном, таким, з яким Рейневан познайомився, якого знав і пам’ятав. Горном в елегантному, короткому сірому плащі, скріпленому срібною пряжкою, у гаптованому сріблом вамсі. Горном, який носив на поясі стилет з рубіном у руків’ї та облямовані латунню шпори на курдибанових чоботях. Горном, на голові якого був атласний шаперон з довгою і вигадливо обмотаною навколо шиї ліріпіпою. Горном з проникливими очима й губами, скривленими в дещо викличній гримасі. Гримаса ця ставала тим виразнішою, чим більше Рейневан заглиблювався у питання, що стосувалися моралі, етичних норм, правил та законів війни, а серед них, зокрема, — у питання застосування терору як знаряддя війни.

— Війна несе із собою терор, — відповів він, коли Рейневан закінчив. — І на терор спирається. Війна сама в собі є терором. Ipso facto [305].

— Завіша Чорний з Гарбова не погодився би з тобою. Він інакше розумів війну і jus militare [306].

— Завіша Чорний загинув.

— Що?

— До тебе не дійшли чутки? — Горн обернувся в сідлі. — Не дійшла звістка про смерть одного з найславетніших лицарів новітньої Європи? Завіша Чорний поліг. Вірний васал, він пішов з Люксембуржцем у похід проти турків, облягати фортецю Голубац над Дунаєм. Турки розбили їх під цим Голубацем. Люксембуржець, своїм звичаєм, ганебно втік, Завіша — своїм звичаєм — прикривав відступ. І загинув. Подейкують, що турки відрізали йому голову. Сталося це двадцять восьмого травня, у п’ятницю після святого Урбана, мого патрона, тому я так добре пам’ятаю дату. І немає вже на світі Завіші Чорного з Гарбова, доброго лицаря. Sic transit gloria [307].

— Гадаю, — сказав Рейневан, — що набагато більше. Набагато більше, ніж глорія.

Коли вони приїхали до Свидниці, відразу ж впало в очі неабияке пожвавлення, що панувало в місті. Коли вони в’їхали Нижньою брамою й дісталися на ринок вулицею Довгою, що потопала в болоті, то мали враження, ніби потрапили на якесь народне гуляння — було очевидно, що причина цього пожвавлення радше радісна, ніж навпаки. Бісклавре подався в юрму — з’ясувати, в чому річ, але Рейневанові одразу ж згадалася Прага влітку 1427 року, вируюча й потішена звісткою про перемогу під Таховом. Асоціація виявилася надзвичайно влучною. А міна Бісклавре, коли той повернувся, — надзвичайно кислою. Обличчя Горна, коли той вислуховував нашіптувані йому на вухо повідомлення, похмурніло й супилося в міру шепотіння.

— Що сталося? — не витримав Рейневан. — У чім річ?

— Пізніше, — обрізав Горн. — Пізніше, Рейневане. Зараз у нас зустріч. І важливі переговори. Ходімо. Бісклавре, ти знайди тут когось, кому можна довіряти, і щоб був добре поінформований. Я хочу знати більше.

Зустріч відбулася в шинку на вулиці Лучничій, недалеко від брами під цією ж назвою, а важливі переговори стосувалися поставок зброї та коней з Польщі. Другою стороною в переговорах був знайомий Рейневанові раубрітер, поляк Блажей Якубовський, гербу Порай. Якубовський не впізнав Рейневана. Та й не дивно. Минуло трохи часу. І трохи дечого трапилося.