Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
3
Це не була та квартира у Вілмінгтоні. Це була його давно зникла спальня в готелі «Оверлук» — ступиця колеса. Це була не Діні, не та жінка, поруч з якою він прокинувся в тій квартирі, і це була не Роза.
Це була Абра. Це в її шию він вчепився так, що в неї вибалушилися очі.
На мить вона знову почала було перемінюватися, коли Роза спробувала хробаком влізти назад у нього, щоб напоювати його своєю люттю і роздмухувати його власну. Та раптом щось трапилось і вона пропала. Але вона повернеться.
Абра кашляла, уважно дивлячись на нього. Він мусив би очікувати шоку, проте для дівчини, яку мало не задушили на смерть, вона здавалася дивовижно зібраною.
(«ну… ми ж знали що це буде нелегко»)
— Я не мій батько! — закричав на неї Ден. — Я не мій батько!
— Мабуть, це добре, — сказала Абра. І навіть щиро посміхнулася. — Ох у тебе й характер, дядьку Ден. Здогадуюся, ми таки справжні родичі.
— Я тебе мало не вбив, — промовив Ден. — Це вже занадто, досить. Час тобі йти звідси. Зараз же повертайся до Нью-Гемпширу.
Вона похитала головою.
— Я повернуся, мушу — на якийсь час, ненадовго, — але зараз я тобі потрібна тут.
— Абро, це наказ.
Вона склала руки і залишилася стояти, де стояла, на кактусовому килимі.
— Ох, Господи. — Він провів руками собі по волоссю. — Ти ще та штучка.
Вона потягнулася до нього, взявши його за руку.
— Ми закінчимо це разом. А тепер ходімо. Давай вибиратися з цієї кімнати. Мені тут, як виявилося, не вельми й подобається.
Вони переплели пальці, і кімната, в якій протягом якогось часу він жив дитиною, розчинилася.
4
Денові вистачало часу відзначити оком, що передок пікапа Біллі зібгався навкруг одного з товстих стовпів, на яких трималася оглядова вежа «Дах Світу», парував розірваний радіатор. Він побачив манекенну версію Абри, що звісилася з пасажирського вікна з однією пластиковою рукою, капризно вивернутою за спину. Він побачив самого Біллі, який намагався відкрити зіжмакані водійські двері. По обличчю старого текла кров.
Щось вхопило його за голову. Сильні руки, вивертають, намагаються скрутити йому в’язи. А тоді там з’явилися руки Абри, відтягуючи Розу геть. Вона подивилася вгору.
— Тобі варто краще навчитися таке робити, ти, боягузлива стара суко.
Роза стояла біля поручнів, дивлячись униз, саджаючи знову собі на голову під правильним кутом той її бридкий циліндр.
— Тобі сподобалися руки твого дядечка на своєму горлі? Які в тебе тепер почуття до нього?
— То була ти, не він.
Роза оскалилась, її закривавлений рот позіхнув.
— Аж ніяк, милочко. Я тільки скористалася тим, що він має всередині себе. Тобі варто знати, ти точно така ж, як він.
«Вона намагається нас відволікти, — подумав Ден. — Але від чого? Від цього?»
Там стояла якась маленька зелена будівля — можливо, надвірний туалет, можливо, сарайчик.
(«ти можеш»)
Йому не треба було закінчувати думки. Абра обернулася до сарайчика і вп’ялася в нього очима. Замок крекнув і впав у траву. Двері розчахнулися навстіж. У сарайчику було пусто, якщо не рахувати кількох знарядь та старої газонокосарки. Дену здалося, ніби він там відчув щось, але це, мабуть, було просто від перенапруження нервів. Подивившись знову вгору, Розу вони там не побачили. Вона відступила від поручнів.
Біллі нарешті зумів відкрити двері свого пікапа. Він виліз, похитнувся, але зумів утриматися на ногах.
— Денні? Ти в порядку? — А тоді: — Невже це Абра? Господи-Ісусе, вона ледь-ледь тут є.
— Слухай, Біллі, ти зможеш дійти до «Лоджа»?
— Гадаю, так. А що з тими людьми там?
— Пощезли. Я гадаю, було дуже добре, якби ти пішов просто зараз.
Біллі не сперечався. Він вирушив униз по схилу, перевальцем, наче п’яний. Ден показав на сходи, що вели на оглядову платформу, і запитально звів вгору брови. Абра похитала головою.
(«це те що вона хоче»)
і повела Дена навкруг «Даху Світу» туди, звідки вони могли побачити верхівку циліндра Рози. Таким чином сарайчик з реманентом залишився в них за спинами, але Ден тепер, переконавшись, що той порожній, забув про нього й думати.
(«Дене я мушу повернутися зараз назад тільки на хвилину мені треба освіжити мою»)
Картинка в його голові: поле повне соняшників, всі відкриваються одночасно. Їй потрібно перевірити свою фізичну сутність, і це добре. Це правильно.
(«іди»)
(«я повернуся відразу як»)
(«іди Абро зі мною все буде гаразд»)
А якщо пощастить, то й усе тут буде закінчено, коли вона повернеться.
5
В Енністоні Джон Далтон і Стоуни побачили, що Абра втягує в себе повітря і розплющує очі.
— Абро! — скрикнула Люсі. — Вже закінчилося?
— Скоро.
— Що це в тебе на шиї? Що то за синці?
— Ма, залишайся там, де стоїш! Я мушу повернутися туди. Я потрібна Дену.
Абра потягнулася по Гоппі, але ще не встигла вхопити свого старого, м’якого кролика, як її очі заплющилися, а тіло завмерло.
6
Дивлячись крадькома крізь поручні, Роза побачили, що Абра зникла. Мале суче дівчисько могло перебувати тут тільки певний час, потім їй треба було повертатися на оздоровчий відпочинок. Її присутність у кемпінгу «Пролісок» не дуже відрізнялася від її присутності того дня в супермаркеті, тільки це її явлення було набагато потужнішим. А чому? Бо їй надає підтримку цей чоловік. Інтенсифікує її. От якби він був мертвим, коли дівчина повернеться…
Дивлячись униз на нього, Роза погукала:
— Я б на твоєму місці пішла звідси Денні, поки ще маєш шанс. Не змушуй мене карати тебе.
7
Тиха Сарі була настільки зосереджена на тому, що відбувається на «Даху Світу» — прислухаючись кожною клітиною свого за визначенням інтелектуально обмеженого мозку, на додаток до слухання вухами, — що не відразу усвідомила, що в цьому сарайчику вона більше не сама. Той запах врешті-решт її насторожив: щось гниюче. Не сміття, не відходи. Вона не наважувалася повернутися, бо двері стояли відчиненими, і той чоловік, там, надворі, міг її помітити. Вона стояла нерухомо, стискаючи в руці серп.
Сарі почула, як Роза каже тому чоловіку, щоб ішов звідси, поки в нього мається шанс, і от тоді-то двері сарайчика похитнулися, почали закриватися, самі собою.
— Не змушуй мене карати тебе! — вигукнула Роза. Це був сигнал їй вилетіти звідси й увігнати серп у шию тому гадському, нахабному дівчиську, але оскільки дівчина зникла, то, значить, серп мусить отримати той чоловік. Але раніше, ніж вона встигла поворухнутися, чиїсь холодні пальці сковзнули, обхопивши зап’ястя руки, в якій вона тримала серп. Обхопили і міцно стиснули.
Вона обернулася — резону утримуватися від цього тепер не малося, оскільки двері причинилися — і побачене нею в тьмяному світлі, що просочувалося крізь тріщини між старими дошками, вирвало крик з її зазвичай тихого горла. У певний момент, коли вона перебувала в зосередженому стані, якийсь труп приєднався до неї в реманентному сарайчику. Його усміхнене, хиже обличчя було сирим білувато-зеленим зіпсованим авокадо. Очі його, на позір, майже звисали з очниць. Його костюм вкривали плями древньої плісняви, проте різнокольорове конфеті, що іскрилося в нього на плечах, було свіжим.
— Чудова вечірка, хіба ні? — промовив він, і в усмішці розсунулися його губи.
Вона закричала знову і ввігнала серп йому в ліву скроню. Криве лезо увійшло глибоко і там застрягло, але ніякої крові не було.
