Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
— Добряче попрацюй над своїм маскувальним заклинанням, — порадив він. — Тут так темно, що Рудольф може тебе й не помітити.
— Хочеш, щоб я засвітилася, і він мене помітив? — Я поглянула на нього так, як дивиться директриса на нетямущого учня. Але Гелоуглас лише весело вишкірився.
Ми чекали на початок служби в цікавій різношерстій компанії скромної обслуги палацу, придворних чиновників та аристократів. Дехто з ремісників так і прийшов із плямами та опіками, отриманими на роботі, і більшість із них мали виснажений вигляд. Огледівши натовп, я підняла очі й почала придивлятися до розмірів та стилю собору.
— Тут багацько склепінчастих конструкцій, — стиха мовила я. А ребра жорсткості значно витонченіші, аніж у більшості готичних церков Англії.
— Ось що трапляється, коли Метью вбиває собі в голову якусь ідею.
— Метью?! — Я аж рота отетеріло роззявила.
— Колись давно він був проїздом у Празі, а Петер Парлер, новий архітектор, був надто недосвідченим для виконання такого складного завдання. Перший сплеск чуми згубив більшість професійних каменярів, тому Парлера зробили старшим. Метью взяв його під своє крило, і вони удвох мов показилися. Не знаю, що там він задумав сотворити разом із молодим Петером, але від результату їхніх зусиль важко відвести погляд. Стривай, ти ще не бачила, що вони зробили з Великою залою!
Щойно я розкрила рота, щоб поставити наступне запитання, як над натовпом, що зібрався в соборі, раптом запала тиша.
— Онде він, — стиха мовив Гелоуглас, кивнувши головою праворуч угору. Рудольф увійшов до собору Святого Віта з другого поверху, через огороджений прохід, який я помітила раніше і який поєднував палац із собором. І став на балконі, прикрашеному барвистими геральдичними щитами, на яких пишалися його численні титули та почесні звання. Як і стеля, той балкон тримався на незвично розкішному склепінні, хоча в цьому випадку воно нагадувало зігнуті гілки дерева. Зважаючи на приголомшливу довершеність решти архітектурних підпірок, навряд чи то була робота Метью.
Рудольф сів у своє крісло, з якого було видно центральний неф, а натовп завмер у поклонах та реверансах, спрямованих у бік королівської ложі. Зі свого боку Рудольф начебто зніяковів від того, що його помітили. У своїх приватних покоях він почувався невимушено серед придворних, але тут здавався сором’язливим і стриманим. Він обернувся до помічника, який щось прошепотів йому на вухо, і помітив мене. Імператор граціозно схилив голову і посміхнувся. Натовп враз обернувся, щоб подивитися, кого ж обрав імператор для свого благословення.
— Реверанс! — зашипів Гелоуглас. І я знову присіла.
Ми примудрилися витримати основну частину служби без пригод. Я з полегшенням пересвідчилася, що ніхто, навіть імператор, і не збирався причащатися, і вся церемонія завершилася досить швидко. У якийсь момент Рудольф тихцем вислизнув до своїх апартаментів — вочевидь, щоб помилуватися скарбами.
Коли імператор та священики пішли, неф перетворився на пожвавлене місце зустрічі, де друзі обмінювалися плітками і новинами. Удалині я помітила Оттавіо Страду, який щось зацікавлено обговорював з якимось рум’яним паном у дорогому вовняному вбранні. Доктор Гаєк теж був тут; він сміявся й розмовляв з якоюсь молодою парою, які, судячи з їхньої поведінки, кохали один одного. Я посміхнулася йому, і він легенько вклонився у мій бік. До Стради мені було байдуже, а лікар імператора мені подобався.
— Гелоуглас? А чому ти не впав у сплячку, як і решта ведмедів? — До нас підійшов худорлявий чоловік із глибоко посадженими очима; його рот скривила посмішка. На ньому було просте й дороге вбрання, а золотий перстень на пальці свідчив про заможність.
— У таку погоду всі мали б впадати в сплячку. Приємно бачити тебе у доброму здоров’ї, Йоріше, — сказав Гелоуглас, енергійно поплескавши знайомого по спині. Йоріш мало не впав від такого вияву радості.
— Я міг би сказати те саме й про тебе, але оскільки ти завжди при доброму здоров’ї, то давай не будемо марнувати час на пустопорожні прояви чемності. — Чоловік обернувся до мене. — А це — La Diosa.
— Діана, — поправила я, привітавши його кивком голови.
— Тут вас так не звуть. Рудольф називає вас «La Diosa de la Caza», що іспанською означає «богиня погоні». Імператор наказав бідолашному маестро Шпрангеру полишити свої останні ескізи Венери в купальні й переключитися на нову тему: «Діана, застукана зненацька під час вдягання». Ми всі з нетерпінням чекаємо, чи спроможеться Шпрангер здійснити такий гігантський поворот упродовж такого короткого часу. — Чоловік вклонився. — Мене звуть Йоріш Хофнагель.
— А, писар-каліграфіст, — сказала я, згадавши ремарку П’єра про вишуканий почерк офіційних запрошень Метью до двору Рудольфа. Але десь я це ім’я вже чула.
— Художник, — ввічливо поправив мене Йоріш.
— Здрастуйте, Ля Діосо, — сказав високий худорлявий чоловік, знімаючи капелюха руками, на яких я помітила шрами. — Мене звуть Еразм Габермель. Чи не могли б ви ласкаво відвідати мою майстерню, щойно у вас трапиться нагода? Його величність хоче, щоб ви мали астрономічний довідник, аби краще підмічати зміни на мінливому місяці, але цей довідник має бути точнісінько на ваш смак.
Десь я й прізвище Габермель чула…
— Завтра вона йде до мене. — Крізь зростаючий натовп проштовхався огрядний чоловік тридцяти з гаком років. Його акцент був виразно італійським. — Ля Діоса позуватиме мені для портрета. Його величність бажає, щоб її портрет вигравірували в камені як символ його незмінної симпатії до неї. — На його верхній губі виступили крапельки поту.
— Сеньйоре Мізероні! — озвався іще один італієць, картинно притиснувши руки до своїх захеканих грудей. — А я гадав, що ми порозумілися. Ля Діоса мусить вправлятися в танцях, якщо має взяти участь у розвагах, які імператор бажає влаштувати наступного тижня. — Він вклонився у мій бік. — Ля Діосо, мене звуть Альфонсо Пасетті. Я — танцмейстер його величності.
— Але моя дружина не любить танцювати, — почувся біля мене спокійний голос. Ззаду хтось взяв мене за руку, якою я нервово сіпала край мого корсажа. — Хіба ж ні, mon coeur? — За цим ніжним запитанням послідував поцілунок в пальці і попереджувальний легенький укус.
— Метью як завжди вчасно, — сказав Йоріш і щиро розсміявся. — Як ти ся маєш?
— Розчарований тим, що не застав Діану вдома, — відповів Метью удавано засмученим тоном. — Але навіть вірний чоловік мусить змиритися з уподобаннями своєї дружини, бо на все воля Божа.
Хофнагель пильно стежив за Метью, ловлячи кожну зміну виразу його обличчя.
Я раптом пригадала, ким був цей чоловік: він був великим художником із талантом надзвичайно прискіпливо вдивлятися в природу. Його ілюстрації флори та фауни були настільки правдоподібними, що вони, здавалося, ось-ось оживуть — як і створіння на черевиках Мері.
— Ну, сьогодні Бог уже взяв у неї належну йому частину часу. Гадаю, що тепер ви вільні забрати свою дружину додому, — тихо сказав Хофнагель. — Ваша поява, Ля Діосо, обіцяє пожвавити нинішню весну, яка без вас була б надзвичайно нудною. І за це ми всі вам дуже вдячні. Чоловіки порозходилися, отримавши від Гелоугласа запевнення в тому, що він упорядкує мої суперечливі призначення і забезпечить їх виконання. Останнім пішов Хофнагель.
— Я стоятиму на сторожі твоєї дружини, Schaduw. І тобі теж не слід розслаблятися.
— Я ніколи не зменшую уваги до своєї дружини — як і має бути. Інакше я б не дізнався, що вона тут.
— Ясна річ. Вибач, що втручаюся не в свої справи. «Ліс має вуха, а поля мають очі», як то кажуть. — Хофнагель вклонився. — Побачимося при дворі, Ля Діосо.
— Її звуть Діана, — невдоволено сказав Метью. — «Мадам де Клермон» також підійде.
— А тут мене запевнили, що вона — Ройдон. Що ж, помилився. Буває. — Хофнагель пішов, але через кілька кроків зупинився. — До побачення, Метью, — сказав він і рушив далі. Його кроки відлунили кам’яною підлогою і розтанули в тиші.
— Schaduw? — спитала я. — А що б це означало?
