Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Чоловік однаково не здатен бачити ні ту ницість, з якої видобутий, ні ту безкінечність, якою він неминуче й невідтворно поглинається. В неправдоподібному поєднанні й поплутаності постає все загадкове й безмежне, величне й збоченицьке, божественне й сатанинське — і все це в моїй особистості, в походженні моїм, у моїх вичинах, у думці й у самому імені.
— Здоров будь, Богдане наш!
— Богом даний!
— Від Бога все маєш!
— Силу, і розум, і відвагу, і…
— А душа? У кого ще така душа, як у нашого гетьмана?
— А серце?
— За твоє серце велике, пане гетьмане!
— А благородство!
— Хай славиться твоє благородство, Богдане!
— Яка ще земля народжувала такого сина!
— Батьку ти наш!
— Ясновельможний!
— Як не ти, то й ніхто вже!
— Пропадем без тебе!
— Живи сто літ!
— Вічно живи!
— Вічності батькові нашому дорогому!
— Руку твою дозволь поцілувати, гетьмане!
— До ніг припасти!
— Всі ми твої діти!
— Віват!
— Слава!
Тяжкий чад застілля гнітив тіло, вдавлював його в землю, знищував плоть, але дух возносився безмежно, нестримно до самого Бога! Тож найліпше почувався я завжди по обіді й під знаком Оріона, схожого на простягнуту руку. Рука долі. Куди вела мене, на що вказувала?
Мотрона була тепер завжди зі мною, товаришувала мені в учтах і в урочистостях, охоче схилялася до величань і прославлянь, але вловлювала щоразу мить, щоб непомітно замінити мені повну чарку на ледь налиту, тихо просила:
— Не пий, гетьмане.
— Хіба то я п’ю? Горе моє п’є, клопоти мої і думи.
— Мені страшно.
— Не бійся, дитино моя. Бо й що таке життя? Життя — шаленство. І треба не лякатися його, а брати в руки. Поглянь, які руки в цих людей. Подивися на мої руки. Вони тяжкі, вироблені, незграбні, але нестомні і які ж умілі! Дай доторкнутися до твого личка! Бачиш, якою м’якою і ласкавого може стати ця рука? Бачиш? Ось де чудо найбільше! І в ньому теж шаленство життя і життєвості! Рука ця захистить тебе і сховає. Хочеш, сховаємося з тобою і нікого до себе не підпустимо?
— Де ж тепер можна сховатися?
— А де ти ховалася від мене?
— В Суботові.
— Хоч би й там.
— Це могло статися тільки тому, що ти великодушний. Дріб’язковий чоловік ніколи б так не відступився свого. А ти пошанував мою честь. Однак чи ж багато на сім світі таких, як ти? Дрібні душі повсюди, які ж дрібні.
— А мої побратими? Мої лицарі?
— Не зазирала в їхні душі. Вони й самі в них не зазирають.
— Не мають ні часу, ні змоги. І хто ж їх осудить за це? Занурюватися розумом у неприступне — то найбільша радість для людини, та це дано тільки схимникам, пророкам і святим. А де вони в нашій землі?
— Ти поєднав у собі всіх.
— Аби ж то! Навіть невблаганна бундючність вимушена платити данину природі. Дух пригнічується темними інстинктами, плоть безмежно далека від чистості, від цього біль і сором, од яких не порятуєшся нічим, окрім любові й утечі в самотність. Втечемо з тобою до Суботова, Мотронко?
— Далеко звідси. Сніги. Морози.
— Не знаю, що то — далеко. Ніколи не знав і не лякався віддалей. Все життя в мандрах, переїздах і блуканнях, аж дивуюся досі, що вберіг свою душу, не стала вона блукливою — навпаки, вперто ствердла і піднялася, мов гірський кряж гранітний.
Чи ж мені було лякатися переїздів?
Ще вчора на тім боці Дніпра, а вже сьогодні на сім, вже стеляться степи чигиринські, а там і Тясьмин, і гатки таємничі, всі в інеї срібному, загадкові путі в долю й недолю.
Суботів…
Впізнав і не впізнав батьківське гніздо, гніздо Хмельницьких.
І дім наш просторий багатовіконний, і ворота дубові під дашком, і церква дерев’яна, і три криниці, і груші над ними, і схили знайомі й пагорби, і степ, і річка — все те, що було, і водночас не те, бо вже хати підсусідків мовби хтось відсунув набік, а мій хутір обріс валом, і стіна з колод дубових взверх валу, і три вежі дубові оборонні, а четверта мурована і така сама мурована вугласта біля дому, а внизу, попід валом, широкий рів — замок Хмельницького.
Я хотів порівняти Суботів з своїми спогадами про нього і не впізнавав спогадів. Все було як колись, і все стало іншим, здійснилося навіть неназване, простий хутір став справжнім замком, кріпостю, неприступним втечищем!
— Хто ж се? — спитав я Мотрону. — Невже Захарко той нетямущий?
— Робив, як ти повелів йому, гетьмане. Тоді наглядав ще за ним Тиміш. Вежі муровані звелів поставити. Хотів, усі щоб такі, та не встиг до твого повернення.
Моє повернення. Куди й коли?
Бажання зостатися з Мотроною на самоті, сховатися од усього світу вразило мене при погляді на новий мій Суботів, пронизало, як блискавиця, мов той небесний вогонь, що розколює камінь і перетворює людей на соляні стовпи.
Я полишив за порогом суботівського дому все: славу, велич, землю; я ввійшов у цей дім, як у райську обитель, я позбувся навіть свого незламного духу, скинув його з себе, мов астральну оболонку для світів великих і безкінечних, бо замкнений світ нашої самості не визначав нічого, окрім речей найпростіших і неназваних, окрім спогадів і ніжності.
Мотрона сама топила печі дубовими дровами, як давно колись, і так само, як тоді, просила мене грати на кобзі й складати свої думи, і, як тоді, пролітала невидимо між нами темна хвиля пристрасті, і вже нічого не знали ми, тільки ніжність і безсмертні надії. Ми будемо разом ось так завжди і вічно. Ми будемо разом навіть по смерті. Вознесені на небеса чи кинуті в пекла, ми будемо разом, інакше навіщо се життя і сей світ і навіщо вигадані люди?
Лиш кілька коротких зимових днів і безкінечних ночей самотини в Суботові, а здаватися могло — цілі роки щастя! Давно вже я перестав бути гетьманом, слухняно корився всім Мотрончиним забаганкам, мовчав, коли вона мовчала, співав, коли хотіла, щоб співав, носив дрова для печей і воду з криниці, я прагнув опрощення й очищення від усього несуттєвого, суєтного і тимчасового, я прагнув покірливості, бо ж не ми ведемо жінок, а вони нас, і не знати, до добра чи до лиха, — усміхом, голосами, духом і теплом тіла. Настирлива плоть. Нищівна сила жіночої суті. Іноді тривожний неспокій все ж заволодівав мною, бо хоч які високі й міцні стіни пристрасті, все ж держава здіймається навіть над ними, та я вперто не хотів думати про державу, маючи біля себе цю молоду жінку, молоду свою долю й надію. Державу не охопиш ні думкою, ні уявою, вона вимагає від тебе жертв безкінечних і ніколи не вдовольняється і не дається до рук, а жінка була вся біля мене, лиш простягнути руку, обплутувала мене обіймами, голосом, оточувала духом своїм, мов Бог хмарою, чарувала поглядом, усміхом, легким своїм тілом, якому я виспівував би в думці найвищу хвалу. Рукам, губам, очам, волоссю, бровам, віям, плечам, усьому тілу легкому й летючому хай буде добре завжди й повсюди, і хай буде воно благословенне в своїй щедрості, красі й щасті.
Любов — це таке саме шаленство, як і слава. Це мука ще тяжча, а шаленство ще смішніше. Ні, любов — це благословення життя.
Нестям охопив мене в ті суботівські ночі такий, що я не міг спати. Ходив, товкся до самого світу, як домовик, знімав нагар з свічок, підкладав дров у печі, поправляв укривало на Мотронці, яка спала завжди усміхнена, мабуть, бачила барвисті сни і в них краснолюдків з довгими сивими бородами і молодих лицарів на баских конях.
При світлі воскових свічок спляча схожа була на золотавий дух.
Вранці я тихо будив її, кладучи їй руки на лице, вона здригалася щоразу несвідомо, коли ж розкліплювала повіки і бачила мене, усміхалася так ласкаво, що я ладен був покласти до її ніг цілий світ.
Перехрещуючи руки, обіймала себе за голі плечі, затулялася від моїх тяжких, пожадливих очей. Нагота, прикрита тільки опущеними віями. Беззахисність. Крихкість. Дитинність. Нічого від жадібної самиці. Сором’язливість. Чистота й цнота. В її тілі сходило для мене сонце.
Шовкова дівчинка. Золота дівчинка.
