Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
«Круки відчувають те саме.»
— Піду-но я прислужуся Старому Ведмедеві, — мовив Джон. — Він теж стає галасливий, як його не погодувати.
Мормонт тим часом радився з Тореном Рідколісом та півтузнем інших очільників.
— Ось де ти є, — буркнув старий. — Подай гарячого вина, та не барися. Вечір якийсь морозний.
— Слухаю, пане воєводо.
Джон склав багаття, видобув з обозу невеличке барильце улюбленого Мормонтового міцного червоного і налив вина у казанок. Казанка він повісив над вогнем, а сам заходився збирати приправи. Старий Ведмідь дуже прискіпливо ставився до гарячого вина з прянощами: там мало бути скількись кориці, скількись мускатного горіха і ось стільки меду, ані краплею більше. Родзинки, горіхи, сушені ягоди… але жодної краплі лимона, цієї ницої південської гидоти — що й дивно, бо лимон Мормонт завжди вимагав додавати йому в ранкове пиво. Напій мав бути гарячий, аби добре зігріти і звеселити душу — так наполягав князь-воєвода — але ні в якому разі не міг кипіти. Тому Джон наглядав за казанком уважним оком.
За роботою він чув голоси зсередини намету. Ярман Парогач казав:
— Найлегший шлях вгору Мерзляками — слідувати Молочною аж до її витоку. Та якщо ми рушимо туди, Розбишака знатиме про наш прихід — це ясно, як день.
— Велетневі Сходи теж годяться, — зазначив пан Маладор Кляск, — або й Вискливий Пересув, якщо чистий.
Вино запарувало. Джон зняв казанка з вогню, налив вісім кухлів та поніс до намету. Старий Ведмідь саме розглядав грубу мапу, яку Сем намалював тієї ночі у Крастеровому Дитинці. Він забрав кухля з Джонової таці, зробив ковток і коротко кивнув, схвалюючи вино. Крук скочив йому на плече і каркнув:
— Зерна! Зерна!
Пан Отин Вивір від вина відмахнувся.
— Що до мене, то я б у ті гори й не потикався, — мовив він тихим утомленим голосом. — Мерзляки добряче кусають навіть улітку, а зараз… якщо нас там буря заскочить…
— Я й не хочу лізти у Мерзляки без зайвої потреби, — заперечив Мормонт. — Дичаки не краще за нас вміють живитися снігом та каменем. Вони скоро знову спустяться з гір, а єдиний шлях для хоч скількись численного війська — уздовж Молочної. А в такому разі ми тут сидимо міцно. Нас вони не проминуть.
— Та може, й не захочуть минати. Їх багато тисяч, а нас навіть разом з Півруким буде триста душ. — Пан Маладор узяв кухля від Джона.
— Якщо дійде до бою, то кращого місця, ніж тут, нам не знайти, — оголосив Мормонт. — Оборону можна зміцнити. Викопаємо ям, наставимо палісадів, розкидаємо шпичаків схилом, загородимо усі дірки. Ярмане, став на чати найпильніших. Хай стоять колом по низу, ще й уздовж річки, щоб попередили, коли бодай хтось наблизиться. Заховай їх серед дерев. І води було б непогано натягати — більше, ніж потребуємо зараз. Викопаємо ставки задля запасу. Зараз люди матимуть, що робити, а потім воно не завадить.
— Мої розвідники… — почав був Торен Рідколіс.
— Твої розвідники хай ходять тільки цим берегом річки, поки не з’явиться Піврукий. Після того подивимося. Я не хочу втрачати ще людей.
— Манс-Розбишака, може, за день звідси з військом стоїть, а ми й не відаємо, — пожалівся Рідколіс.
— Ми знаємо, де дичаки збирають військо, — рішуче заперечив Мормонт. — Нам Крастер розказав. Хоч як він мені не до душі, та навряд чи брехав нам у очі.
— Ну, як скажете.
Рідколіс набурмосився і попросився піти. Решта допила свої кухлі вина і відкланялася трохи чемніше.
— Бажаєте вечерю, пане воєводо? — спитав Джон.
— Зерна! — скрикнув крук.
Мормонт зволікав з відповіддю. Та зрештою відповів питанням:
— Чи не знайшов твій вовк сьогодні дичини?
— Він ще не повернувся.
— Трохи свіжого м’яса б нам не завадило.
Мормонт запустив руку в мішечок і дав крукові жменю зерна.
— Гадаєш, я дарма тримаю розвідників при собі?
— Не мені судити, мосьпане.
— Тобі, якщо тебе питають.
— Я не розумію, як розвідники зможуть знайти мого дядька, не відходячи від Кулака, — зізнався Джон.
— Не зможуть. — Крук дзьобав зернятка з долоні Старого Ведмедя. — Байдуже, дві сотні чи десять тисяч. Тутешній край надто великий.
Коли зерно скінчилося, Мормонт опустив долоню.
— Але ж ви не покинете пошуки?
— Маестер Аемон вважає тебе кмітливим. Доведи.
Мормонт пересадив крука на плече. Птах нахилив голову набік, виблискуючи малими очицями.
Відповідь виникла у голові сама собою.
— А, то ми… напевне, одній людині легше знайти дві сотні, аніж двом сотням — знайти одного.
Крук заклекотів, а Старий Ведмідь посміхнувся крізь сиву бороду.
— Стільки людей верхи на конях лишають такий слід, що його не загубив би навіть Аемон. З цього пагорба вогні видно аж у передгір’ях Мерзляків. Якщо Бен Старк живий і не в полоні, то він до нас прийде. Не може не прийти.
— Так, — погодився Джон, — але ж… якщо…
— …якщо він мертвий? — підказав Мормонт голосом, не позбавленим співчуття.
Джон неохоче кивнув.
— Мер-ртвий, — додав крук. — Мер-ртвий.
— Все одно може прийти, — відказав Старий Ведмідь. — Як прийшли Отор з Яфером Буйцвітом. Мене це жахає не менше за тебе, Джоне, але ми не повинні відкидати таку можливість.
— Мер-ртвий, — знову каркнув крук, ворушачи пір’ям. Дедалі гучніше та пронизливіше. — Мер-ртвий!
Мормонт скуйовдив йому чорні пір’їни. Раптом воєводі закортіло позіхнути; не втримавши рота, він прикрив його тилом долоні.
— Вечері, мабуть, не треба. Краще відпочити. Збуди мене з першим світлом.
— На добраніч, пане воєводо.
Джон зібрав порожні кухлі та вийшов надвір. Почув віддалений сміх, жалісне виття кози з дудками, на якій хтось дмухав пісню. Посередині табору тріщало велике вогнище, варили юшку — від неї долітали пахощі. Хай Старий Ведмідь не голодний, зате Джонові попоїсти не завадить. Він рушив до багаття.
Там саме просторікував Дивен з ложкою в руці.
— Я знаю цей ліс краще за всяку живу душу, тому кажу вам: цієї ночі я б до нього сам і носа не пхнув. Хіба ви не чуєте, чим навколо смердить?
Грен пополотнів і вирячив на Дивена очі, але Скорботний Ед відповів:
— Як на мене, то гівном двох сотень коней. А ще оцією стравою. Що далі їх нюхаю, то гірше розрізняю.
— От я тобі зараз розрізню. — Гейк попестив ножа при боці, забуркотів і наклав Джонові у миску вечері з казана.
Густий ячмінний крупник був заправлений морквою, цибулею та дрібно порізаною солониною, яка у казані трохи розм’якла.
— То що ти таке винюхав, Дивене? — запитав Грен.
Лісник якусь мить облизував свою ложку. Зуби він вийняв з рота. Його зморшкувате лице скидалося на стару шкуру, а руки — на покручені корені.
— Винюхав я щось таке… воно мені смердить, щоб не збрехати… холодом.
— В тебе не лише зуби дубові, але й голова, — відказав Гейк. — Холод ніяк не смердить.
«Ще й як смердить», подумав Джон, бо згадав ту ніч у опочивальні князя-воєводи. «Смердить самою смертю.» Голод раптом кудись подівся. Джон віддав свій харч Гренові, щоб зігріти друга зайвою мискою гарячого перед довгою ніччю.
Коли він повертався, холодний вітер дмухав уже щосили. До ранку грунт вкриється памороззю, а мотузки наметів від морозу затверднуть. На дні казанка ще теліпалося на кілька пальців вина з прянощами; Джон підкинув у вогонь хмизу і поставив казанка підігрітися. Поки він чекав, то згинав і розгинав пальці, стискав та розтягав їх, поки рукою не побігли мурашки. Навколо табору ставали чати першої варти. Уздовж кільцевого муру блимали смолоскипи. Місяця на небі не було, зате над головою сяяли тисячі зірок.
З темряви донісся тихий, віддалений, але добре знайомий звук: виття вовків. Голоси гучнішали, стишувалися… моторошна і самотня пісня, від якої на потилиці волосся ставало дибки. Навпроти Джона через вогнище з тіні раптом зиркнуло двійко червоних очей, що зажевріли у світлі багаття.
— Привид! — здивовано затамував подих Джон. — То ти все ж пробрався всередину, га?
Білий вовк нерідко бігав, полюючи, всеньку ніч; Джон навіть не чекав побачити його знову до світанку.
