Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
— Ні, — сказав Матвій, — Не втримається ця вдасть. Он усе більше про большевиків гуторять. Ті золоті гори обіцяють, а ці відразу з нагаями та канчуками заходилися.
Від цього часу Матвій занехтує думку про нову купівлю землі. Він весь стурбований. Оповідання Стратона вплинуло на нього надзвичайно. Він знає Мощаницю, знає людей з неї. Колись навіть купив у одного мощаницького дядька корову. Дивний світ для Матвія настав. Незрозумілий. Він знав свою силу і вагу і вперто, сміливо йшов від перемоги до перемоги. Але настають часи, що вимагають інших сил і інших борців. Матвій розуміє це, але не чує більше сили вступити в лави нових змагунів. Він починає розуміти, що змагання тепер не за землю, ту, яку він десятини сточував та тісний родинний вузол в'язав, а за право влади над тією землею. Він поволі починає розуміти, що й він не був паном своїх мрій, а був він лиш знаряддям якихось вищих від нього сил, які щойно тепер зводять жорстоку боротьбу за втримання влади над ним. А що ж він? Невже він чесний, справедливий працівник, що ріс, як росте дерево знизу доверху, не має сили озватися за право своє? Мабуть, так. Мабуть, не має він тієї сили. Він не має змоги відорватися від скиби, з якою цілинне зрісся. І тому ходить він тепер якийсь безрадний, якийсь пригноблений.
За пару днів прийшлося поїхати до Кордишева до млина. Виїхали з Володьком раненько. Дзвінкий літній ранок. Тиша. Сходить потужне сонце. Ліс жолобецький співає небуденну пісню, хоч вічно одну і вічно незмінну, їдуть долиною над річкою. Над рівною зеленню лугів вигойдується туман. Зрідка вилітають з молодого очерету чайки, попадають під зливу раннього проміння і там виблискують сріблом своєї барви. Які вони вперто неспокійні. Скільки настирливості. Хижі їх голоси скаржаться і плачуть сердитим плачем.
За цілу дорогу мало зустрічають людей. Не видно революції. Здається, відгула війна, вернувся мир, спокій. Он на лівому схилі долини хвилюється пшениця жолобецького пана. Між нею цвітуть волошки і червоні маки. На лузі та очереті цвіте дика коситинь. Спокій.
Коло млина, як звичайно, завізники. Сидять на сонці селяни, курять, регочуть і очікують своєї черги. Знаходяться такі, що знають Матвія.
— Ааа, дайбо здоров'я! Як маємось? Що доброго, дядьку Матвію?
— Та звичайно. Доброго тепер не жди.
Матвій з Володьком зносять мішки, важать їх. Завіз великий і зараз змолоти не вдасться. Прийдеться залишитися на ніч. Ось тільки підживляться коні, й назад. Володько поїде, а Матвій залишається.
Поки підкормлюються коні, Володько йде оглянути млин і став. Дещо нагадує йому Лебедщину, але тут став значно більший, глибший. Стависько також велике. Вода в ставу чиста так, що видно дно і зграї рибок. Над ставом крутяться і кигикають чайки. Володько сідає на самому краєчку дерев'яної запруди і вдивляється в прозору воду. Онде лізе рачок. Так давно не бачив цих цікавих тваринок. Йому приємно сидіти так на сонці і бачити життя, що нагадує дитинство. Але разом, яка велика різниця між теперішнім і колишнім. Як неймовірно далеко пішло життя наперед. За цей час відбулася війна, почалася революція. Міняються влади. Змагає до самостійності його пробуджена країна і от-от здобуде цю самостійність. Вона вже вважається самостійною і Володько її громадянин. Він уже це розуміє і йому навіть приємно це розуміти. У нього вливається якась частинка гордості від того розуміння. Цей млин, ці люди, цей став — все, все навкруги це Україна, і навіть отой рачок у ставу, це вже багатство України. Як радісно, як приємно. І дарма, що он ті селяни так мало почувають себе господарями своєї держави. Вони не можуть цього почувати. В них немає такого радісного, приємного чуття.
Матвій покликав Володька. Хлопець сам незчувся, яким чином виникли в нього такі думки. Все це навіяв спогад дитинства. Він зірвався і пішов до батька.
— Ну, так поїдеш до дому, — сказав той. — А завтра рано приїжджай.
Володько відчіплює опалку, гнуздає коні. О, ви, мої добрі коні, думає він. Гладить блискучу пружну шию карої. Вона дивиться на Володька добрим байдужим поглядом. Киргиз також не перечить нічому, їм обом байдуже. Вони пройшли війну, пережили дуже багато. Зазнали ці тварини всячини, і коли б не купив їх Матвій, їх кості напевно валялися би по ярах разом з тими, яких цілі стоси отут валяються та свідчать про прикрі часи. Добрі, щирі, спокійні тварини.
Володько любить свої коні. Нема причини їх не любити. Він сідає на віз і іде. Шкода гонити коні, а часу досить. Коло хуторів Ляхівці доганяє двох гайдамаків. Він вперше їх бачить. Не мав якось нагоди бачити, й аж тепер, невідомо звідки, вони тут взялися.
— Стой! — різко гукає один з них. — Куда єдєш, маладой человек?
Володько зупиняє коні й пояснює.
— Харашо! Так і нас с сабой подвєзьош! Пригай, Мітька! — звернувся він до свого товариша.
Володько перечити не бажає. Підвезти їх не така біда. Гайдамаки щось там лаються, що мало соломи на віз намощено. Володько пояснює, що він з млина іде. Одвіз мішки, тому не міг набирати більше соломи.
Гаразд, їдуть далі. Володько трохи дивується, що гайдамаки розмовляють по-московськи. Ну, але що тепер дивуватися. Їдуть. Яке йому до них діло. Перед Жолобками один з гайдамаків звертається до Володька:
— Слиш, козак. Ти атвєзьош нас сєводня до Кременца. Лошаді імєєш харошіє. А что, ані казьонния?
Володько чує і знає, до чого той провадить, але мовчить і не оглядається. «Казьонниє»! Тоді коли вони сновигали по полях, грузли в снігових заметах, гибли, мов мухи в осені…
Не бійсь… Тоді він один з другим не бачив, що то «казьонниє». Вйо! І Володько чомусь злісно хльоскає по конях батогом, ніби ті щось винні.
— Не можу я вас везти сьогодні до Крем'янця, — раптом сміло озвався Володько… Гайдамака підняв голову.
— А почему?
— Бо не можу!
— Ето не аргумент… Павєзьош… Да, да. Павєзьош, павєзьош! Нє то ми і лошаді твої канфіскуєм… Ета казьонниє.
Володько далі насуплено мовчить. Що казати. Він дуже добре розуміє тих нахабних і дурних парубків, може, зі сусіднього села, які живуть скорше інстинктом, ніж розумом. А раз мають револьвери при боці, що їм тоді на перешкоді дещо поглумитися над безборонним.
І ще зміцнився Володько у запозиченому від батька переконанні, що ніхто тепер, по війні, не думає творити порядку. Нема сили в людей, щоб наново взятися за працю. І хто би то не був, чи ось ці гайдамаки, чи большевики, всі вони однакові вороги порядку і справедливості, бо всі вони хочуть ще бенкету, революції, хочуть пожити, бо нащо «стільки-то років кров проливав». І всі вони найбільші вороги тих, що працюють та щось мають. Революція, права чи ліва, перш усього лягає тягарем на господарів. Ті дадуть, що мають, і кожний, хто не прийде, не скаже «на», тільки «дай». Це селянське пересвідчення знає Володько і тому поділяє байдужість своїх сусідів до всіх. «Еее, всі вони однакові!»
Але Володько, як син землі, може бути іншим захоплений. Цього захоплення поки що не поділяють ні Стратон, ні Іван, ані навіть рідний батько. Воно має свій грунт не на землі, а в душі. Він прочитав уже Кащенка. Він вивчив Шевченка. Він знає, що були колись Січ, Запоріжжя, вільність. Його душу полонила романтика того привабливого давноминулого, з чубатими козаками, з дніпровими порогами, зі степами широкими. То була Україна. Так. Це Україна, його батьківщина, дивна й незнана земля, що має два обличчя. Одно чорне, з потом праці, друге радісне, усміхнене, рожеве, як барва рожі, зрошеної росою. І це приваблює Володька. І за це він хоче битися і звести до бою батька, сусідів — чорних, зачовганих працею чоловіків… Володьку! Ти смішний.
Коні біжать. Ось уже Жолобки. Гайдамаки сидять і курять. Виїжджають з долини на пригірок.
Їдуть вулицею. Під'їжджають до кращої більшої хати.
— Стій! — чує Володько. Оглядається. — Стій тут. Підем снідати. Хто тут живе?
— Дяк, — відповідає Володько і зупиняє коні.
— Прекрасно! Он і дяківни тіп-топ виглядають. Стій і чекай на нас.
