Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
В цьому останньому вигуку було стільки щирості, обурення й відрази, він виходив з таких глибин серця, що просто приголомшив Томаса. Він аж зіщулився й на хвилину мовчки, втомлено опустив очі.
— Я став таким, як є, — врешті озвався він схвильованим голосом, — бо не хотів стати таким, як ти. Коли я несамохіть тебе уникав, то лише тому, що мушу остерігатися тебе, бо ти, вся твоя істота, небезпечні для мене, кажу тобі правду. — Сенатор на мить замовк, тоді озвався уже впевненіше: — А втім, ми відійшли від теми. Ти виголосив цілу промову про мою вдачу… Трохи плутану промову, та, може, в ній є зерно правди. Але тепер ідеться не про мене, а про тебе. Ти плекаєш думку про одруження, а я хотів би переконати тебе, що саме з таким одруженням нічого в тебе не вийде. По-перше, відсотки, які я зможу тобі виплачувати, не вельми високі…
— Аліна дещо заощадила.
Сенатор ковтнув слину і насилу опанував себе.
— Гм… заощадила. Отже, ти думаєш материнський спадок злити з заощадженням тієї дами?..
— Так, я прагну мати домівку, мати близьку людину, яка співчувала б мені, коли я хворий. До того ж ми дуже пасуємо одне одному. Обоє трохи збилися з шляху праведного…
— То ти маєш намір прийняти її дітей, тобто… узаконити?
— Авжеж.
— Щоб твоє майно після смерті перейшло тим людям?
Коли сенатор сказав це, пані Перманедер поклала йому руку на плече і благально прошепотіла:
— Томасе… Мати лежить поряд!..
— Так, — відповів Христіан, — а як же інакше.
— Ну, то ти цього не зробиш! — крикнув сенатор і схопився з місця.
Христіан також підвівся, відступив за стілець, узявся за нього рукою, притиснув підборіддя до грудей і втупився в брата зляканим і водночас обуреним поглядом.
— Ти цього не зробиш! — ще раз сказав Томас Будденброк, майже не тямлячи себе з люті; він зблід, тіло його тремтіло й тіпалося, наче на морозі. — Доки я житиму, такого не буде, присягаюсь тобі!.. Бережися!.. Вже й так стільки грошей розвіяно через невдачі, дурість і підлість. Бракувало, щоб ще й ти викинув тій бабі та її байстрюкам четвертину материного спадку!.. Та ще й після того, як четвертину видурив Тібуртіус!.. Ти вже встиг завдати родині досить ганьби, щоб ще й породичати нас із куртизанкою і дати її дітям наше прізвище. Я забороняю тобі, чуєш? Забороняю! — крикнув він таким голосом, що аж стіни задрижали, а пані Перманедер, плачучи, забилася в куток канапи. — І не раджу тобі йти проти цієї заборони! Досі я просто зневажав, не помічав тебе… Та коли ти дійдеш до крайнощів, примусиш мене вдатись до інших засобів, то побачимо, хто виграє! Кажу тобі, бережися! Я більше не буду ні на що зважати! Оголошу тебе не сповна розуму, замкну в божевільню, знищу! Знищу! Розумієш?!
— А я тобі кажу… — почав Христіан.
І зчинилася сварка, бурхлива, жалюгідна, безглузда сварка, що мала єдину мету: образити один одного, до крові поранити словами. Христіан знову повернувся до братової вдачі, почав витягати з давнього минулого окремі рисочки, прикрі випадки, які мали свідчити про Томасів егоїзм і які Христіан не забув, а носив у собі, скраплюючи їх гіркотою. А сенатор відповідав йому перебільшеною зневагою, перебільшеними погрозами, за якими через десять хвилин сам жалкував. Герда, підперши голову рукою, дивилася на них затуманеними очима, з якимось незрозумілим виразом обличчя, а пані Перманедер час від часу розпачливо вигукувала:
— Мати ж лежить поряд… Мати лежить поряд…
Христіан, що вже й під час останніх реплік ходив по кімнаті, врешті залишив поле бою.
— Ну, гаразд! Ми ще побачимо! — крикнув він. Вуса його скуйовдились, очі почервоніли, сурдут розстебнувся. Тримаючи хусточку в опущеній руці, розпалений і роздратований, він вийшов з кімнати, хряснувши дверима.
Серед раптової тиші сенатор ще трохи постояв, дивлячись на двері, де зник брат, нарешті мовчки сів, рвучко присунув до себе напери і сухо, не вдаючись у зайві балачки, докінчив розподіл. Потім відкинувся на спинку крісла і, поволі пропускаючи крізь пальці кінчики вусів, поринув у задуму.
Серце в пані Перманедер калатало зі страху. Того питання, величезної ваги питання, далі вже не можна відкладати. Вона мусить поставити його, а Томас мусить їй відповісти… Ох, але ж чи зможе вів тепер, у такому настрої, знайти в своєму серці стільки пошани й делікатності?
— А ще, Томе… — почала вона, спершу глянувши на свої коліна, тоді надаремне спробувавши щось вичитати з його обличчя. — Меблі… Ти, звичайно, вже все обдумав… Речі, що належать нам, тобто Еріці, малій і мені… лишаються тут… з нами… одне слово… як з будинком? — запитала вона, заламуючи руки під столом.
Сенатор відповів не зразу. Хвилину він пропускав крізь цальці кінчики вусів, сумно міркуючи про щось. Тоді; зітхнув і випростався.
— Як з будинком? — перепитав він. — Будинок, звісно, належить нам усім: тобі, Христіанові й мені… І, хоч це й смішно, пасторові Тібуртіусу як частка Клариної спадщини. Сам я не можу нічого вирішити, потрібен ваш дозвіл. Але й так зрозуміло, що його треба якнайшвидше продати, — закінчив він і здвигнув плечима. І все ж по обличчі його майнула якась тінь, ніби він сам вжахнувся своїх слів.
Голова пані Перманедер звісилась на груди, руки перестали стискати одна одну і безсило опали.
— Наш дозвіл, — помовчавши, проказала вона сумно, навіть гірко. — Боже милий, ти ж добре знаєш, Томе, що зробиш так, як вважатимеш за потрібне, і що наш дозвіл не забариться!.. Але якщо нам можна сказати своє слово… можна тебе попросити… — додала вона майже нечутно, і її верхня губа затремтіла. — Будинок! Мамин будинок! Будинок наших батьків! Де ми були такі щасливі! І тепер продати його!..
Сенатор знову здвигнув плечима:
— Повір мені, серденько, все, що ти мені можеш сказати, так само журить мене, як і тебе… Але це не вагомі докази, а сантименти. Це треба зробити, нічого не вдієш. Така величезна ділянка… Нащо вона тепер нам? Уже віддавна, відколи помер батько, флігель руйнується. У більярдній оселилася зграя котів, і туди страшно ступити ногою: підлога ось-ось проломиться… Якби я не мав будинку на Рибальській! Але ж він є, і куди його дінеш? Може, краще його продати? Сама зваж… кому? І я втратив би добру половину тих грошей, що вгатив у нього! Ох, Тоні, будівель у нас доволі, навіть забагато! Комори і два невеликі будинки! А їхня вартість нітрохи не відповідає вартості оборотного капіталу! Ні, його треба продати, тільки продати!..
Та пані Перманедер не слухала брата. Згорбившись, заглибившись у свої думки, вона дивилася в порожнечу повними сліз очима і мурмотіла:
— Наш дім! Пам’ятаю, як його ще освячували… Ми були тоді зовсім малі. Зібралася вся родина! І дядько Гофштеде прочитав вірша… Він є в теці… Я знаю його напам’ять… «Венери мила врода…» Кімната з краєвидами! Велика їдальня! І щоб чужі люди…
— Авжеж, Тоні, так, мабуть, думали колись і ті, кому довелося покидати будинок, як дідусь купив його. Вони прогайнували гроші й мусили вибратися звідси, і тепер їх немає, вимерли. Всьому свій час. Радіймо і дякуймо богові, що ми ще не дійшли до такого, як тоді Ратенкампи і прощаємося з будинком за сприятливіших обставин, ніж вони…
Мову йому перебив плач, жалібне, протягле схлипування. Пані Перманедер була така заполонена своїм горем, що вже й не думала витирати сліз, які текли в неї по щоках. Вона сиділа, похиливши голову, зіщулившись. Тепла крапля впала їй на руки, що безсило лежали на колінах, а вона й не помітила того.
— Томе, — озвалася вона, і їй вдалося надати своєму голосові, який зривався від сліз, тихої, зворушливої рішучості. — Ти не знаєш, як мені тяжко цієї хвилини, не знаєш. Твоїй сестрі не пощастило в житті, доля ніколи не була до неї ласкава. Якого тільки лиха не звалилось на мою голову… Не знаю, чим я так завинила. Але я все терпіла, не впадаючи в розпуку, Томе, — і пригоду з Грюнліхом, і з Перманедером, і з Вайншенком. Бо щоразу, коли господь наново розбивав моє життя, я все-таки не почувалася цілком пропащою. Було в мене місце, так би мовити, безпечна пристань, куди я могла сховатися, втекти від життєвої колотнечі… Навіть тепер, як усе вже скінчилося, як Вайншенка забрали до в’язниці… «Мамо, — запитала я, — можна до вас перебратися?» — «Так, діти, перебирайтесь…» Коли ми були малі, Томе, і гралися у війну, у нас завжди була відмежована місцинка, «острівець», куди ми втікали, як опинялися в скруті, і де нас ніхто не смів зачепити, де ми могли спокійно передихнути. Мамин дім, оцей дім був таким «острівцем» у моєму житті… І тепер… І тепер… продати його…
