Дотик - Маккалоу Колін (читать полностью бесплатно хорошие книги .TXT) 📗
У роті Нелл пересохло; вона облизала губи і тільки й мовила:
— Я зрозуміла. Ви маєте рацію, тітонько Рубі.
— Не треба більше звати мене тітонькою, віднині я для тебе — просто Рубі. — Вона простягнула руки, стиснула і розтиснула пальці і незадоволено витріщилася на них. — Сьогодні пальці мене не слухаються, — мовила вона. — Зіграй за мене сьогодні, Нелл. — Вона зітхнула. — Але не Шопена, трохи Моцарта.
Нелл не закинула гру на фортепіано, бо то було її єдиною втіхою. Тому вона посміхнулася Рубі і рушила до фортепіано — щоб у своєму жахливому коричневому платті скласти компанію веселому Моцарту і угорському цигану Лісту. Згодом до неї приєдналася Рубі, щоб поспівати оперні дуети, і вечір закінчився тим, що всі гості з ентузіазмом виспівували їхні улюблені пісні, від «Катлін, я знову відведу тебе додому» до «Двох дівчаток в голубому».
Тож коли на Новий рік настав день народження Нелл, вона надягнула шифонову сукню. Вона була їй трохи короткувата, але стильні бузкові туфлі Рубі та її шовкові панчохи перетворили цей недолік у перевагу: та частина ніг Нелл, що виглядала з-під сукні, була красивою і привабливою. Зачіску їй зробили так, щоб вона пасувала довгастому обличчю, а на її граціозній шиї поблискували аметисти, які їй дала Елізабет. Задоволена такою трансформацією, Рубі з захопленням дивилася на отетеріле від здивування обличчя Донні Вілкінса і на радість, якою світилося обличчя Александра. «Молодець, Нелл! Ти таки встигла врятуватися в останній момент. Хотіла б я, щоб Лі дивився на тебе так, як дивиться Донні, але він очей не зводить з твоєї матері. Господи, який жах!»
Нелл поїхала два дні по тому, але перед від’їздом встигла поговорити з матір’ю про Анну. Консультації з батьком були болісними, але, вочевидь, вони укладалися в концепцію Рубі про страждання. Якщо вона страждала — значить, жила.
— Мені страшенно не хочеться обтяжувати тебе, Нелл, — сказав Александр, — але ти надто добре знаєш, які стосунки склалися між мною та твоєю матір’ю. Якщо про те, що має статися з Анною, скажу їй я, вона замкнеться у своїй оболонці і сама переживатиме своє горе. Якщо ж про це скажеш їй ти, вона принаймні зможе дати вихід своєму горю у твоїй присутності.
— Так, я знаю, тату, — відповіла Нелл. — Я зроблю це.
І вона це зробила, пересиливши себе, що дало Елізабет можливість обійняти іще одну людину своїми руками і виплакати, викричати оте страшне, безнадійне і безпорадне горе. Найбільше Нелл боялася, що Елізабет попросить її побачитися з Анною, але вона цього не зробила. Було схоже, що після вибуху емоцій вона взяла і зачинила двері.
Лі відвіз Нелл з гори на станцію; Александр у цей час займався вибуховими роботами, які любив виконувати самостійно; і Елізабет розтанула вдалині — з легким капелюшком на голові, вочевидь, на знак солідарності з трояндами, які і досі витримували жахливу спеку.
Насправді Нелл ніколи не знала Лі до пуття, його чужинський шарм завжди здавався їй якимось змієподібним. Якби вона знала ту метафору, якою його нагородила Елізабет, це додало б більше сенсу її відчуттям. Навіть у робочій одежі він був джентльменом до кінчиків пальців, вимова його була бездоганною, як у графа, однак під поверхнею нуртувало щось небезпечне, невловимо-текуче, темне, але сліпучо-привабливе. Дуже цікавий мужчина, але з тих, кого вона не розуміла і хто їй не подобався. Її насторожена реакція не залишала Нелл жодної можливості побачити його ніжність, його незламну гідність і вірність.
— Значить, повертаєтеся до нудної шпитальної роботи? — спитав він, коли вони йшли до вагончика канатної дороги.
— Так.
— І вона вам подобається?
— Так.
— Але вам не подобаюсь я?
— Не подобаєтесь.
— А чому це?
— Колись ви вказали мені моє місце — Отто Бісмарк, пам’ятаєте?
— О Господи! Та вам же тоді було не більше від шести років! Але ви й досі марнославні, як я бачу. Дуже шкода.
Вони мовчали аж до залізничної станції, де він узяв її сумки і заніс до приватного купе.
— Це — жахливе сибаритство, — зауважила вона, оглядаючи купе. — Я ніколи не зможу до такого звикнути.
— Це прийде у призначений час. Не заважайте Александру насолоджуватися плодами своєї праці.
— А що ви хочете сказати — «у призначений час»?
— Саме це. З часом оподаткування унеможливить таку… е-е-е… сибаритську розкіш, як ви кажете. Хоча завжди будуть перший та другий класи.
— Мій батько любить вас до смерті, — раптом мовила Нелл, вмощуючись на сидінні.
— Я теж люблю його до смерті.
— Я розчарувала його, вступивши на медичний.
— Так, розчарували. Але ж ви це не назло зробили. Бо це б поранило його іще сильніше.
— Ви начебто мусите мені подобатися. Але чому ж ви мені не подобаєтеся?
Лі взяв її руку і поцілував.
— Сподіваюся, що ви ніколи про це не дізнаєтеся, Нелл. До побачення.
І він пішов. Нелл задумливо сиділа; тут свиснув гудок, і поїзд видав какофонію звуків, що передують неминучому відправленню. Нелл насупилася. Що він цим хотів сказати? Потім вона попорпалася у своїй сумці і витягнула звідти підручник з фармакології — і за хвилину були забуті і Лі, і сибаритські закиди її батька. Наступний рік мав стати третім і останнім у її навчанні; і над ним висіла примара важких екзаменів, які половина студентів були приречені провалити. Ні, Нелл Кінрос не провалить екзаменів, навіть якщо для цього доведеться не жити тим життям, про яке казала Рубі. Оті жалюгідні залицяльники — та хіба ж вона має на них час?
Безжально-спекотне літо тривало аж до свого останнього судомного подиху, який стався п’ятнадцятого квітня 1898 року.
Анна померла у віці двадцяти одного року від регулярних епілептичних припадків рано-вранці чотирнадцятого числа. Її тіло перевезли до Кінроса і скромно поховали на кладовищі на вершині гори. На похороні були присутні лише Александр, Нелл, Лі, Рубі та преподобний Пітер Вілкінс. Александр сам вибрав місце — неподалік галерейного крила будинку. Воно знаходилося в затінку величезних евкаліптів з чистими білими стовбурами, схожими на ряд колон. Елізабет не пішла; натомість вона зайнялася Доллі, яка весело плескалася у ставочку біля дальнього краю будинку. Нелл подумала, що двері материної душі зачинилися назавжди.
Але згодом, після того як Лі, Рубі та містер Вілкінс поїхали вниз, а Нелл сиділа з батьком у бібліотеці, Елізабет пішла до пагорбка свіжовикопаної землі і поклала на нього всі троянди, які тільки змогла знайти восени.
— Земля тобі пухом, моя бідолашна безневинна дитино, — мовила вона, обернулася і пішла в зарості.
Небо на півночі дедалі більше клубочилося величезною масою темно-синіх штормових хмар, їхні краї закручувалися крижано-білими пасмами, схожими на хвилі, що накочуються з моря на берег. Останній подих літа обіцяв перетворитися на катаклізм. Але Елізабет навіть не помітила цього, коли увійшла до заростів, проріджених та перетворених на паліччя відсутністю дощу; усі мешканці лісу повтікали, настрашені ураганом, що насувався. У її свідомості не було раціональних думок, вона просто гуділа мільйонами спогадів про Анну, і ці спогади затьмарювали собою і ліс, і небо, і день, і власне уявлення Елізабет про себе.
Буря насувалася дедалі ближче; впала химерна і страшна темрява із дурманячим запахом озону та час від часу освітлювана сліпучими загравами. Без усякої прелюдії затріщали блискавки і загримів грім. Елізабет нічого не помічала. Вона отямилася лише тоді, коли відчула, що промокла до нитки; здавалося, що на неї вивергнувся водоспад. Це сталося лише тоді і тільки тому, що стежина, якою вона йшла, перетворилася на бурхливий потік, чиє дно вкривала грязюка настільки слизька, що вона не могла втриматися на ногах. «Отак воно буває в житті, — як уві сні думала вона, повзучи уперед на руках та ногах, засліплена дощем. — Ось так воно буває. Так мусить бути».
— Дякувати Богу, погода змінилася, — сказала Нелл Александру, коли вони дивилися з вікна бібліотеки на те, як починалася буря.
