Інферно - Браун Дэн (бесплатные полные книги .TXT) 📗
— Боюся, у майбутньому ситуація лише погіршиться, — сказала Сінскі. — Світ стоїть на порозі створення нових технологій, про які ми навіть не здогадуємося.
— І нових філософських доктрин, — додала Сієнна. — Невдовзі трансгуманістичний рух бурхливо вирветься із затінку на широкий шлях. Один із його засадничих принципів полягає в тому, що ми як люди маємо моральний обов’язок брати участь у процесі нашої ж еволюції... використовувати нові технології для удосконалення нашого біологічного виду, створювати кращих людей: здоровіших, сильніших, із більш ефективним інтелектом. Усе це невдовзі стане можливим.
— А чи не здається вам, що такі погляди суперечать процесу еволюції?
— Ні, — відповіла Сієнна без тіні вагання. — Людина потроху еволюціонувала тисячоліттями, вигадуючи в процесі еволюції нові технології: терла палички одна об одну, щоб видобути вогонь, розвивала сільське господарство, щоб прохарчуватися, розробляла вакцини для боротьби з хворобами. А тепер вона створює інструменти генної інженерії для покращення свого тіла, щоб вижити в цьому швидко змінюваному світі. — Жінка зробила паузу. — Я гадаю, що генна інженерія — це ще один крок на довгому шляху досягнень людства.
Сінскі мовчала, глибоко замислившись.
— Отже, ви вважаєте, що ми маємо вхопитися за ці інструменти обома руками...
— Якщо ми за них не вхопимося, — відповіла Сієнна, — то не заслуговуватимемо на життя, як та печерна людина, що замерзає від холоду, бо боїться розпалити вогонь.
Слова Сієнни ще довго висіли в повітрі, і ніхто не наважувався говорити.
Нарешті Ленґдон порушив тишу.
— Не хочу здаватися старомодним, — почав він, — але мене виховали на теорії Дарвіна, і я не можу не поставити під сумнів мудрість тих, хто намагається штучно пришвидшити природний процес еволюції.
— Роберте, — емоційно відказала Сієнна, — генетична інженерія — це не штучне прискорення еволюційного процесу. Це і є природний хід речей! Ти забуваєш, що саме еволюція й створила того ж Бертрана Цобріста! Його високо- розвинений інтелект і став продуктом того самого процесу, який описав Дарвін: еволюції, що відбувається з плином часу. Рідкісна проникливість Бертрана в питаннях генетики, те, що він глибоко в ній розбирався, не було спалахом божественного натхнення... то був продукт багатьох років прогресу людських інтелектуальних здібностей.
Ленґдон замовк, вочевидь, замислившись над цією тезою.
— А ти як дарвініст, — продовжила Сієнна, — маєш знати, що природа завжди знаходила спосіб обмежувати чисельність людської популяції — чумою, голодом, повенями. Але хочу спитати в тебе таке: а чи не сталося так, що цього разу природа знайшла інший спосіб контролю? Замість насилати на людство жахливі катаклізми й нещастя, вона створила науковця, який винайшов інший метод зменшення нашої чисельності з плином часу. Без чуми. Без смертей. Просто людський біологічний вид прийде у відповідність із можливостями довкілля. Принаймні якоюсь мірою.
— Сієнно, — перервала її Сінскі. — Уже пізно. Нам треба вирушати. Але перш ніж ми підемо, мені б хотілося прояснити ще одне. Ви сказали мені сьогодні не раз, що Бертран — не лиха людина... що він любив людство і так сильно бажав врятувати наш вид, що теоретично обґрунтував і здійснив свій рішучий крок.
Сієнна кивнула.
— Мета виправдовує засіб, — сказала вона, цитуючи Ма- кіавеллі, відомого політичного теоретика з Флоренції.
Тоді скажіть мені, — вела далі Сінскі, — ви також вірите, що мета виправдовує засіб? Ви вірите, що мета Бертрана врятувати людство була настільки шляхетною, що давала йому моральне право вивільняти той вірус?
У кімнаті запала напружена тиша.
Сієнна нахилилася вперед, до стола, і від її обличчя війнуло силою й переконливістю.
— Докторе Сінскі, я вже сказала вам, що вважаю дії Бертрана безвідповідальними і вкрай небезпечними. Якби я могла зупинити його, я б зробила це, не вагаючись ані секунди. Я хочу, щоб ви повірили мені.
Елізабет Сінскі потягнулася через стіл і ніжно обхопила руки Сієнни своїми долонями.
— Я вірю вам, Сієнно. Я вірю кожному слову, яке ви мені сказали.
Розділ 103
Передсвітанкове повітря аеропорту імені Ататюрка було прохолодним та імлистим.
Ленґдон, Сієнна та Сінскі прибули на міському таксі, їх зустрів працівник ВООЗ і допоміг вибратися з машини.
— Вилітаємо, щойно ви будете готові, пані директорко, — повідомив чоловік, ведучи трійцю до скромної будівлі термінала.
— А як домовленості стосовно пана Ленґдона? — спитала Сінскі.
— Приватний літак до Флоренції. Його тимчасові проїзні документи уже на борту.
Сінскі задоволено кивнула.
— А як щодо іншої справи, яку ми з вами обговорювали?
— Вона в процесі підготовки. Пакунок відправлять, як тільки виникне нагода.
Сінскі подякувала чоловікові, і той пішов бетонним покриттям до літака. Вона обернулася до Ленґдона.
— А ви впевнені, що не хочете летіти разом із нами? — Директорка ВООЗ втомлено всміхнулася професору й заправила за вуха прядку довгого сріблястого волосся.
— Зважаючи на ситуацію, — жартівливо відповів Ленґдон, — не думаю, що професор мистецтвознавства чимось допоможе.
— Ви вже й без того багато допомогли, — погодилася Сінскі. — Навіть більше, аніж гадаєте... — І вона кивнула на Сієнну, але її поруч із ними вже не було. Сієнна стояла ярдів за двадцять позаду, біля великого вікна, і дивилась на С-130, уже готовий до вильоту; на її обличчі застиг вираз глибокої задумливості.
— Дякую вам за те, що повірили їй, — тихо сказав Ленґдон. — Схоже, у її житті це траплялося нечасто.
— Сподіваюся, що ми із Сієнною Брукс маємо багато чого повчитися одна в одної. — Сінскі простягнула Ленґ- дону руку. — У добрий час, професоре. Нехай вам Бог допомагає.
— І вам, — сказав Ленґдон, тиснучи їй руку. — Удачі вам у Женеві.
— Авжеж, удача нам знадобиться, — погодилася Сінскі й кивнула в бік Сієнни. — Даю вам змогу трохи побути разом. А як будете готові, відпускайте її до нас.
Коли Сінскі йшла через термінал, вона машинально засунула руку до кишені й витягнула звідти дві половинки розбитого амулета, стиснувши їх у долоні.
— Не викидайте отой жезл Асклепія! — гукнув Ленґдон їй услід. — Його ще можна полагодити.
— Дякую, — відповіла Сінскі, махнувши рукою на прощання. — Сподіваюся, що полагодити можна все.
* * *
Сієнна Брукс стояла самотньо біля вікна й дивилася на вогні злітно-посадкової смуги, що видавалася примарною в низькому тумані, над яким збиралися хмари.
Удалині, над диспетчерською вежею, велично маяв турецький прапор — червоне поле із зображеними на ньому півмісяцем і зорею — давніми символами з часів Оттоман- ської імперії, котрі й досі гордо майоріли в сучасному світі.
— Дам тобі турецьку ліру, якщо скажеш, про що думаєш, — почувся позаду низький голос.
Сієнна не обернулася.
— Насувається буря, — сказала вона.
— Знаю, — тихо відповів Ленґдон.
Через кільканадцять довгих секунд Сієнна повернулася до нього.
— А ще мені хочеться, щоб ти теж поїхав до Женеви.
— Дякую за запрошення, — іронічно відповів він. — Ти вестимеш там дискусії про майбутнє. А підтоптаний старомодний професор тобі тільки заважатиме.
Вона здивовано поглянула на нього.
— Гадаєш, ти для мене застарий, еге ж?
Ленґдон голосно розсміявся.
— Сієнно, я не гадаю, я знаю напевне, що я для тебе за- старий!
Вона ніяково замовкла й переступила з ноги на ногу.
— Що ж... принаймні ти знатимеш, де мене знайти. — Вона по-дівчачому знизала плечима. — Ну, це якщо ти... коли-небудь захочеш зі мною побачитися.
Він усміхнувся.
— Я був би дуже радий.
Настрій Сієнни трохи покращився, та між ними запала довга ніякова тиша, бо ніхто з них не знав, що сказати на прощання.
