Подзвін з-під води - Терлецький Валентин (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

Олег Петрович кілька годин водив їх осіннім лісом, щось розповідаючи про окремі дерева, про гриби і кущі, про тутешні пагорби й урвища, про птахів і звірину, що мешкає у цих хащах. Довше він затримався біля великого озера з блакитною водою, що раптово вигулькнуло посеред щільного нагромадження старезних розлогих дубів, багатьом з яких було по кількасот років. Олександр спробував воду рукою, але одразу ж її відсмикнув: «Холодна!»

Врешті, на одній з мальовничих галявин Олег Петрович зупинився, запропонувавши зробити привал. Вони дістали з рюкзаків та сумок підстилки, килимки і хустки та попадали на них півколом біля старезного поваленого стовбура, що чорнів з-під землі прямо над усіяним жовтою ковдрою невеликим яром. Клавдія витягла зі своєї торби кілька квадратних пластикових ємкостей:

– Ось, я подумала, що нам усім захочеться трішки попоїсти після прогулянки, тому напекла млинців та сирників. Пригощайтеся. Будь ласка. По-моєму, вони вийшли смачними.

– Дякую-дякую! Якраз те, що треба на природі! – сказала Маргарита, вже куштуючи великий пухкий млинець. – Ууу, як смачно! Прямо як у моєму улюбленому ресторані «Під стріхою»! До речі, хтось бував у ньому?

Всі інші також повикладали на підстилки свої бутерброди та напої і неквапом почали обідати, голосно обговорюючи сьогоднішню мандрівку до лісу. Олег Петрович задоволено спостерігав за своїми пацієнтами, попиваючи міцну каву з великого термоса. Валерія тим часом сплела величезний вінок з жовтогарячого листя й одягла на себе, вперше за довгий час посміхаючись – обережно і трохи знічено.

– О Боже, яка краса! Ви схожі на якусь давню богиню, що наче виринула до нас з лісової хащі. Або на Мавку! – не втрималася Клавдія, від захвату сплеснувши долонями. Валерія лише скромно посміхалася і ховала очі від захоплених поглядів колег по групі.

Перепочивши, Олег Петрович запропонував усім пограти в одну гру. Кожен мав розповісти про свій найприємніший спогад з дитинства, пов'язаний з природою або з мандрівками. На диво, першим зголосився Іван, котрий жваво розповів про свою поїздку з батьками до Кам'янця-Подільського і ті незабутні враження, що справило на нього це старовинне місто. Маргарита розповіла про свої давні відвідини Чехословаччини та Польщі у складі піонерської делегації і як вони спілкувалися та грали зі своїми закордонними однолітками. Валерія згадала своє перше побачення з морем, як згоріла на сонці та як мати намащувала її кефіром від сонячних опіків. Степан розповів про те, як у дитинстві пас корів і одне теля зникло, а вони з хлопцями шукали його всю ніч по навколишніх ярах і замість теляти натрапили на сховище з боєприпасами, що лишилися після війни. Клавдія згадала, як уперше літала на кукурузнику до сусіднього райцентру і як вона злякалася, коли літак потрапив до повітряної ями. Антон пригадав, як у дитинстві він з батьками провів цілий тиждень у Ленінграді і як йому запало в душу це величне місто. А Олександр розповів про свій відпочинок у дитячому таборі під Одесою і як вони з друзями ходили вночі на дорослі дискотеки до сусідніх баз відпочинку. Навіть сам Олег Петрович ударився у спогади і довго розповідав про свої дитячі походеньки у бабусиному селі.

Уволю насміявшись з розповідей колег та згадавши інші кумедні випадки, група рушила вперед, усе далі заглиблюючись у таємничий лісовий простір. Степан навіть нарізав цілий кошик різних грибів і задоволено демонстрував його іншим. Іван, одначе, порадив ті гриби викинути, аби не потруїтися, але Степан, уперше за час їхнього знайомства, промовив трохи не цілу лекцію про корисність лісових грибів. Він навіть так запалився азартом грибного полювання, що не хотів повертатися назад. Проте у лісі почало смеркати, й Олег Петрович запропонував вибиратися до цивілізації.

Згодом прямо з лісу вони вийшли до потьмянілого від часу приватного сектора, що наче увірвався в сучасний Київ з призабутої нині радянської епохи. У всіх одразу виникло враження, ніби вони раптово потрапили у часову діру: так несподівано і яскраво виник перед очима цей загублений у міжчассі район столиці зі старовинною назвою Деміївка. Олег Петрович, напевно, завів своїх підопічних саме сюди не випадково. Він хотів, аби їх остаточно приголомшив і душевно розпружив цей неочікуваний контраст міжгламурно-європейським центром і віддаленою глибинкою одного й того ж самого міста.

Немов уві сні перед ними постали затиснуті зусібіч коричневими гаражами стара школа й будинок культури, наче лялькові дореволюційні одноповерхові будиночки та старовинні корпуси якихось заводів, між якими з гуркотом проносився запилюжений трамвай. Порозкривавши роти від несподіванки, вони кілька хвилин заклякло спостерігали за неквапливо-провінційним життям цих киян. Складалося враження, що вони несподівано потрапили у райцентр ще радянських часів приміром десь на Миколаївщині.

Їхній автобус чекав на мандрівників біля потьмянілого від часу пам'ятника, що так по-домашньому і навіть трохи виклично для сучасності стояв посеред невеликої охайної площі. Комфортабельний «бусик» навіть якось не вписувався в місцевий колорит і тому став для декого з них рятівним острівцем, де можна сховатися від раптових спогадів дитинства і несподіваних змішаних почуттів, що заволоділи всіма без винятку.

Притихлі й усміхнені, вони мовчки вантажилися до автобуса, який завбачливо замовив їхній лікар. «Бусик» підвіз їх до самої клініки, і втомлені, але задоволені прогулянкою пацієнти довго дякували Олегу Петровичу за чудову нагоду побути цілий день на природі, відпочити та розважитися. Лікар виглядав дуже задоволеним і навіть дякував навзаєм своїм пацієнтам. Цього дня більшість з них навіть почали уперше за довгий час посміхатися і розмовляти з іншими людьми, і це було доброю ознакою того, що вони стали на шлях видужання…

12

– Привіт, друже! Сподіваюся, ти не забув, що у мене в неділю день народження? – почув у слухавці знайомий голос Антон. – Так-так, це твій старий товариш і колега, забутий тобою Юрко. Так от, одразу кажу, що відмови не приймаються. Тобто ти вже запрошений на свято і просто зобов'язаний на ньому бути! Де саме? Ти зараз упадеш від того, що я вигадав! Уяви собі, мій день народження припадає на останній день навігації на Дніпрі. Ще не вловив? Так от: я його планую відзначити на прогулянковому кораблику – якраз цього дня буде його останній рейс у цьому році! Як тобі ідея? Останнє плавання під горілочку, бутерброди і грибочки, по-моєму, круто! Компанія наша – я з Настею, Толік з Натахою, Борис з новою дівчиною – так-так, у нього знову нова – ну і ти, звичайно. До речі, можеш теж узяти когось із собою. Ну, наприклад, Валерію. Це навіть не пропозиція, а наказ! Ось так. Отже, зустрічаємося о десятій ранку на міському причалі. З собою мати теплий одяг на випадок дощу і гарний настрій! Пойняв? Ну тоді до зустрічі! – Антон вимкнув телефон і важко зітхнув. Не прийти на день народження кращого друга він не міг. А веселитися, як вони завжди робили це раніше, він ще не був готовий. Але запрошення отримано, отже…

Вони зустрілися на причалі. Валерія, вдягнена в довге легке пальто, стояла біля самої води і замислено дивилася вдалечінь. Антон обережно підійшов до неї, боячись налякати і потривожити її утихомирений настрій, і тихо привітався. Та все рівно від несподіванки вона злегка здригнулася і подивилася на Антона повними осінньої печалі і річкової блакитної глибини очима. А потім також несподівано злегка посміхнулася, схиливши на бік голову, і простягнула йому руку.

– Може, вже час нам перейти на «ти»? – раптом спитала вона, й Антон уперше за весь цей час піймав себе на думці, що йому подобаються її сумні блакитні очі, в яких відображалися й хлюпотіли холодні Дніпрові хвилі.

– А й справді, давно пора! Я й сам хотів запропонувати, але якось не наважувався. Отже, радий тебе бачити і дякую, що прийшла!

Валерія продовжувала посміхатися якось по-особливому, журливо і водночас ніжно, але розмова при цьому не клеїлася. Антон вкляк на місці, не в силах відвести від неї погляд, але його думки кружляли десь далеко звідси – там, де була зараз його кохана Оксана.