Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
— Так, — повторила Марія, примружуючи очі. Уздріла вирування кольорових спіралей, дощ золотих іскор, почула музику циркового оркестру. Вона була щаслива. — Як я можу тебе називати?
— Гуру. Просто гуру.
— Кажу вам, це надзвичайний чоловік. Він міг би мешкати в палаці. А обрав скромну кімнату в «Ікеї».
— Де? — запитали ми хором. Я з коридора, де наставляла обігрівач на максимум, а Вікторія з Мількою з-під ковдри й двох пледів, позичених у Травки.
— В «Ікеї». Це подарунок від директора фірми.
— За що? — здивувалася Вікі.
— За допомогу в пошуках сенсу життя. Чувак стояв на краю прірви, збирався повіситись у відділі іграшок. На щастя, зустрів гуру. Побалакали собі дві години за пивом. А потім той шеф раптом відчув, що хоче жити. І, по вуха щасливий, питає, як він міг би йому відплатити. Гуру попросив тільки про кімнату.
— На власність?
— Та ти що. Така людина, як він, зневажає власність. Він просто там живе. Приходить поночі, вибирає одне з ліжок і засинає. А вранці зникає, доки з’являться перші покупці.
— Феєричне життя, — іронічно ствердила Мілька.
— Гуру не терпить стабільності, не хоче прив’язуватися до речей.
— На жаль, я побоююся, що до людей також.
— Чому — на жаль? Я не маю синдрому жінки-магніту. Не люблю, коли чоловік приклеєний до мене.
— То чого ж ти хочеш від гуру?
— Нічого. Я хочу подарувати йому справжнє щастя.
— Це інтригує, — всміхнулася Мілька. — Справжнє щастя на канапі «Fresvik» за якихось там штуку триста злотих.
Як і щороку, ми провели їх разом із бабусею, амбітним татовим братом, його вишуканою покірливою дружиною, а також геніальним восьмирічним сином. Усе почалося цілком звичайно.
Дядько, як і завжди, заявив, що я не виросла. Тітка запитала, чи я вже маю нареченого. Юний геній буркнув «привіт», а потім сидів нерухомо, втупившись у власні коліна. Зате бабуся, як завжди, переймалася тим, що я знову схудла на десять кілограмів.
— Ви повинні сходити з Вишенькою до лікаря, — порадила вона татові. — Тепер дівчатка весь час хворіють. Я бачила в телевізії. Вони нічого не їдять і потім умирають. Це така страшна хвороба, аморокс. А на одному з каналів їх безперервно показують, аби застерегти людей. Дефілюють по червоному килимку такі скелети в лахмітті, ноги в них підгинаються, ніби погано прикручені, а вражені глядачі на це дивляться.
— Добре, мамо, ми сходимо, — пообіцяв тато, нетерпляче ламаючи проскурку в долонях. — То всього найліпшого. Здоров’я.
— Власне, здоров’я, — повторила пригніченим голосом бабуся. — Бо той аморокс підступно витає в повітрі. Може заатакувати кожного, навіть таких молодих чоловіків, як ви з Павлусем. Так казали в телевізії.
Дядько заглушив бабусю, підкрутивши музику з промоційного диска, який був додатком до котрогось із жіночих журналів. Ми повернулися до привітань. Тих самих, що й щороку: здоров’я, щастя, успіхів (з натиском на наукові). Стіл, як і завше, вгинався від традиційних смаколиків, з любов’ю приготованих тіткою, а позад нього стирчала ялинка, оздоблена пластиковими тайванськими іграшками..
— Чудова ялинка, — озвалася мама, розглядаючись кімнатою в перерві між грибним супом і черговою з обов’язкових дванадяти страв.
— Я сам вибирав, — похвалився дядько. — Ліхтарики привіз аж із Берліна. А ви маєте такі ліхтарики?
— Так, із Росії, — як і щороку, відповідала мама, тягнучись по шматок коропа. — Вони світять, коли мають настрій. Слов’янська душа.
— А ялинка, певно, стара?
— Їй уже більш як десять років, — підтвердила, як і завжди, мама.
— А наша більш як три метри, — похвалився дядько.
— Добра та риба, — озвалася за якийсь час мама. — Це ти готував, Мар’яне?
— Ні, то я, — зізналася дядькова дружина Клавдія. — Мар’ян і справді чудово готує, як і всі чоловіки. Але ми обоє дотримуємося думки, що він не може надто часто зазирати до кухні, бо інакше ризикує вигоріти.
— Може, пригоріти? — пожвавилася бабуся, досі схована за великою мискою різдвяного борщу.
— Вигоріти, мамо, вигоріти, — виправив її дядько. — Або розміняти талант на низку рутинних кухонних обов’язків.
— Власне, — сказала Клавдія. — Тому ми ощадимо Мар’янів талант для серйозніших речей.
— Це ще для яких? — зацікавилася мама, накладаючи собі на тарілку крокети.
— За все найкраще, — з натиском повторив дядько і змінив тему. — А ти, Вишне, даєш собі раду з навчанням? Бо наш Кристіан уже читає Достоєвського.
— Бідолашна дитина, — озвалася бабуся й одразу принишкла під красномовним дядьковим поглядом.
— Вишеслава читала Достоєвського в сім років, — тато дозволив утягнути себе в перегони талантів. — Правда?
Правда. Читала, бо це єдине, що він зоставив у моїй кімнаті. А потім мені ввижалася ночами якась закривавлена старенька.
— А коли ти почала говорити по-англійськи? — дядько задав наступне запитання зі стандартного набору. — Бо наш Кристіан розмовляє вже цілком плинно.
— Це шалено, — похвалила його мама. — Ти мусиш подякувати Клавдїї, Мар’яне.
— Але ж це я записав його на курси, — здивувався дядько.
— І все ж це завдяки генам Клавдії він так легко їх засвоює, — повідомила мама. — Хіба ти не знаєш, що інтелект успадковується по матері?
— Справді? — зраділа тітка і зараз же пішла на кухню по наступну порцію крокетів.
— Заодно ввімкни телевізор, — звернувся до неї дядько, — і Кристіан щось нам перекладе.
Тітка стала шукати якоїсь програми англійською.
— Лишіть мені «Краплі кохання», — зненацька попросила бабуся. Ніби відсутня, а таки встигла нагледіти свій улюблений серіал під час блискавичної зміни каналів.
— Мамо, телевізор на Святий вечір? — схаменув їй дядько.
— Таж ти сам просив увімкнути, — стала на захист бабусі моя мама, псуючи усталений сценарій. — Практикуєш закон Калі? [2]
— Ну добре, але тільки на кілька хвилин, — неохоче погодився дядько.
Всі замовкли, задивившись на екран.
— Той Марек, — поінформувала нас бабуся, — це лихий чоловік. Він не хоче відпускати свою дружину на роботу.
— Це якісь дурниці, — сказала мама. — Який польський хлоп сьогодні не пускає дружину на роботу? Іще тішиться, що баба не сидить у нього на шиї.
— А на мою думку, жінки повинні сидіти в хаті, — дядько вже втисячне виклав нам свої погляди стосовно розподілу чоловічо-жіночих обов’язків. — Це чоловік повинен утримувати родину.
— Власне, — підтримала його тітка Клавдія. — Тільки це не завжди легко.
— Певно, що ні, — озвалася мама. — Для більшості польських чоловіків це величезна проблема. Утримувати.
— Кристино! — спробував закликати її до порядку тато.
— Оце ти глумишся з польських чоловіків, а тим часом дослідження доводять, що, приміром, шведки взагалі не хочуть чоловіків-мучеників, котрі допомагають удома, — підтримав тата дядько.
— Де ти це читав? — зрізала його мама. — В парафіяльних листівках?
— Ні, в поважному журналі.
— З тих поважних журналів, які подають десять легких способів задовольнити жінку?
— Крисю, — обурилася тітка. — Та як ти можеш…
— А що, ти думала, твій Мар’ян читає винятково Пруста й газету з програмою?
— Чи ви дасте мені закінчити? — роздратувався дядько.
— Прошу, ми охоче послухаємо про шведських чоловіків.
— Дякую. Як свідчать останні дослідження, шведки віддають перевагу жорстким брутальним самцям із мусульманських країн над своїми білявими занудами із лагідними блакитними очима.
— Справді? Це чудово, бо чимало польок охоче замешкало б із таким білявим занудою, котрий подавав би їй до ліжка розкішний сніданок разом із порядною вступною грою, — парирувала моя мама й докинула невинним голосом: — А коли буде десерт? Я вже не можу дочекатися.
Ми пішли аж за дві години до Різдвяної меси. Тато не міг витримати смирення і сказав, що в нього жахливо болить голова. Тож ми банально попрощалися з родиною, я встигла цьомкнути бабусю в чоло (не знаю, чи вона щось помітила, знечулена «Краплями кохання») й почовгали в бік власного дому.
2
Калі — персонаж із «Пустелі й пущі» Генрика Сенкевича, котрому належить знакова цитата (так званий закон Калі): «Якщо Калі краде корову, то це добро, а якщо в Калі крадуть корову, то це зло».