Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗

Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Так, — повторила Марія, примружуючи очі. Уздріла вирування кольорових спіралей, дощ золотих іскор, почула музику циркового оркестру. Вона була щаслива. — Як я можу тебе називати?

— Гуру. Просто гуру.

* * *

— Кажу вам, це надзвичайний чоловік. Він міг би мешкати в палаці. А обрав скромну кімнату в «Ікеї».

— Де? — запитали ми хором. Я з коридора, де наставляла обігрівач на максимум, а Вікторія з Мількою з-під ковдри й двох пледів, позичених у Травки.

— В «Ікеї». Це подарунок від директора фірми.

— За що? — здивувалася Вікі.

— За допомогу в пошуках сенсу життя. Чувак стояв на краю прірви, збирався повіситись у відділі іграшок. На щастя, зустрів гуру. Побалакали собі дві години за пивом. А потім той шеф раптом відчув, що хоче жити. І, по вуха щасливий, питає, як він міг би йому відплатити. Гуру попросив тільки про кімнату.

— На власність?

— Та ти що. Така людина, як він, зневажає власність. Він просто там живе. Приходить поночі, вибирає одне з ліжок і засинає. А вранці зникає, доки з’являться перші покупці.

— Феєричне життя, — іронічно ствердила Мілька.

— Гуру не терпить стабільності, не хоче прив’язуватися до речей.

— На жаль, я побоююся, що до людей також.

— Чому — на жаль? Я не маю синдрому жінки-магніту. Не люблю, коли чоловік приклеєний до мене.

— То чого ж ти хочеш від гуру?

— Нічого. Я хочу подарувати йому справжнє щастя.

— Це інтригує, — всміхнулася Мілька. — Справжнє щастя на канапі «Fresvik» за якихось там штуку триста злотих.

Свята

Як і щороку, ми провели їх разом із бабусею, амбітним татовим братом, його вишуканою покірливою дружиною, а також геніальним восьмирічним сином. Усе почалося цілком звичайно.

Дядько, як і завжди, заявив, що я не виросла. Тітка запитала, чи я вже маю нареченого. Юний геній буркнув «привіт», а потім сидів нерухомо, втупившись у власні коліна. Зате бабуся, як завжди, переймалася тим, що я знову схудла на десять кілограмів.

— Ви повинні сходити з Вишенькою до лікаря, — порадила вона татові. — Тепер дівчатка весь час хворіють. Я бачила в телевізії. Вони нічого не їдять і потім умирають. Це така страшна хвороба, аморокс. А на одному з каналів їх безперервно показують, аби застерегти людей. Дефілюють по червоному килимку такі скелети в лахмітті, ноги в них підгинаються, ніби погано прикручені, а вражені глядачі на це дивляться.

— Добре, мамо, ми сходимо, — пообіцяв тато, нетерпляче ламаючи проскурку в долонях. — То всього найліпшого. Здоров’я.

— Власне, здоров’я, — повторила пригніченим голосом бабуся. — Бо той аморокс підступно витає в повітрі. Може заатакувати кожного, навіть таких молодих чоловіків, як ви з Павлусем. Так казали в телевізії.

Дядько заглушив бабусю, підкрутивши музику з промоційного диска, який був додатком до котрогось із жіночих журналів. Ми повернулися до привітань. Тих самих, що й щороку: здоров’я, щастя, успіхів (з натиском на наукові). Стіл, як і завше, вгинався від традиційних смаколиків, з любов’ю приготованих тіткою, а позад нього стирчала ялинка, оздоблена пластиковими тайванськими іграшками..

— Чудова ялинка, — озвалася мама, розглядаючись кімнатою в перерві між грибним супом і черговою з обов’язкових дванадяти страв.

— Я сам вибирав, — похвалився дядько. — Ліхтарики привіз аж із Берліна. А ви маєте такі ліхтарики?

— Так, із Росії, — як і щороку, відповідала мама, тягнучись по шматок коропа. — Вони світять, коли мають настрій. Слов’янська душа.

— А ялинка, певно, стара?

— Їй уже більш як десять років, — підтвердила, як і завжди, мама.

— А наша більш як три метри, — похвалився дядько.

— Добра та риба, — озвалася за якийсь час мама. — Це ти готував, Мар’яне?

— Ні, то я, — зізналася дядькова дружина Клавдія. — Мар’ян і справді чудово готує, як і всі чоловіки. Але ми обоє дотримуємося думки, що він не може надто часто зазирати до кухні, бо інакше ризикує вигоріти.

— Може, пригоріти? — пожвавилася бабуся, досі схована за великою мискою різдвяного борщу.

— Вигоріти, мамо, вигоріти, — виправив її дядько. — Або розміняти талант на низку рутинних кухонних обов’язків.

— Власне, — сказала Клавдія. — Тому ми ощадимо Мар’янів талант для серйозніших речей.

— Це ще для яких? — зацікавилася мама, накладаючи собі на тарілку крокети.

— За все найкраще, — з натиском повторив дядько і змінив тему. — А ти, Вишне, даєш собі раду з навчанням? Бо наш Кристіан уже читає Достоєвського.

— Бідолашна дитина, — озвалася бабуся й одразу принишкла під красномовним дядьковим поглядом.

— Вишеслава читала Достоєвського в сім років, — тато дозволив утягнути себе в перегони талантів. — Правда?

Правда. Читала, бо це єдине, що він зоставив у моїй кімнаті. А потім мені ввижалася ночами якась закривавлена старенька.

— А коли ти почала говорити по-англійськи? — дядько задав наступне запитання зі стандартного набору. — Бо наш Кристіан розмовляє вже цілком плинно.

— Це шалено, — похвалила його мама. — Ти мусиш подякувати Клавдїї, Мар’яне.

— Але ж це я записав його на курси, — здивувався дядько.

— І все ж це завдяки генам Клавдії він так легко їх засвоює, — повідомила мама. — Хіба ти не знаєш, що інтелект успадковується по матері?

— Справді? — зраділа тітка і зараз же пішла на кухню по наступну порцію крокетів.

— Заодно ввімкни телевізор, — звернувся до неї дядько, — і Кристіан щось нам перекладе.

Тітка стала шукати якоїсь програми англійською.

— Лишіть мені «Краплі кохання», — зненацька попросила бабуся. Ніби відсутня, а таки встигла нагледіти свій улюблений серіал під час блискавичної зміни каналів.

— Мамо, телевізор на Святий вечір? — схаменув їй дядько.

— Таж ти сам просив увімкнути, — стала на захист бабусі моя мама, псуючи усталений сценарій. — Практикуєш закон Калі? [2]

— Ну добре, але тільки на кілька хвилин, — неохоче погодився дядько.

Всі замовкли, задивившись на екран.

— Той Марек, — поінформувала нас бабуся, — це лихий чоловік. Він не хоче відпускати свою дружину на роботу.

— Це якісь дурниці, — сказала мама. — Який польський хлоп сьогодні не пускає дружину на роботу? Іще тішиться, що баба не сидить у нього на шиї.

— А на мою думку, жінки повинні сидіти в хаті, — дядько вже втисячне виклав нам свої погляди стосовно розподілу чоловічо-жіночих обов’язків. — Це чоловік повинен утримувати родину.

— Власне, — підтримала його тітка Клавдія. — Тільки це не завжди легко.

— Певно, що ні, — озвалася мама. — Для більшості польських чоловіків це величезна проблема. Утримувати.

— Кристино! — спробував закликати її до порядку тато.

— Оце ти глумишся з польських чоловіків, а тим часом дослідження доводять, що, приміром, шведки взагалі не хочуть чоловіків-мучеників, котрі допомагають удома, — підтримав тата дядько.

— Де ти це читав? — зрізала його мама. — В парафіяльних листівках?

— Ні, в поважному журналі.

— З тих поважних журналів, які подають десять легких способів задовольнити жінку?

— Крисю, — обурилася тітка. — Та як ти можеш…

— А що, ти думала, твій Мар’ян читає винятково Пруста й газету з програмою?

— Чи ви дасте мені закінчити? — роздратувався дядько.

— Прошу, ми охоче послухаємо про шведських чоловіків.

— Дякую. Як свідчать останні дослідження, шведки віддають перевагу жорстким брутальним самцям із мусульманських країн над своїми білявими занудами із лагідними блакитними очима.

— Справді? Це чудово, бо чимало польок охоче замешкало б із таким білявим занудою, котрий подавав би їй до ліжка розкішний сніданок разом із порядною вступною грою, — парирувала моя мама й докинула невинним голосом: — А коли буде десерт? Я вже не можу дочекатися.

Ми пішли аж за дві години до Різдвяної меси. Тато не міг витримати смирення і сказав, що в нього жахливо болить голова. Тож ми банально попрощалися з родиною, я встигла цьомкнути бабусю в чоло (не знаю, чи вона щось помітила, знечулена «Краплями кохання») й почовгали в бік власного дому.

вернуться

2

Калі — персонаж із «Пустелі й пущі» Генрика Сенкевича, котрому належить знакова цитата (так званий закон Калі): «Якщо Калі краде корову, то це добро, а якщо в Калі крадуть корову, то це зло».

Перейти на страницу:

Сова Ізабелла читать все книги автора по порядку

Сова Ізабелла - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Терпкість вишні отзывы

Отзывы читателей о книге Терпкість вишні, автор: Сова Ізабелла. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*