Щастя Ругонів - Золя Эмиль (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
Загін порівнявся з молодими людьми. В війську було більше ладу, ніж можна було ждати від збіговиська вимуштрованих людей. Повстанці кожного міста, кожного містечка об’єдналися в окремі батальйони, що йшли декілька кроків оддаля один від одного. Певне, кожен батальйон корився своєму начальникові, яким корилися вони, але порив, що вів їх зараз вниз по косогору, збив усіх в одну суцільну, непереможну силу. Тут було, мабуть, біля трьох тисяч чоловіка. Вітер гніву з’єднав їх і погнав уперед. Тінь, що падала на дорогу з високого косогору, заважала розпізнати подробиці цього незвичайного видовиська. Але через п’ять або шість кроків від гущини, де знайшли притулок Мієта та Сільвер, схил уривався, пропускаючи стежку до берега Віорни, і місячне проміння, прослизнувши через цей прохід, кидало на дорогу широку яскраву смугу. Перші повстанці ввійшли в неї, нараз різке біле світло вималювало дуже виразно найдрібніші риси облич і подробиці одягу. Перед Сільверіом і Мієтою проходили грізні, без ліку батальйони, раптово виникаючи з темряви.
Коли з’явився перший, Мієта інстинктивно притулилась до Сільвера, хоча почувала себе в безпеці, схована від усяких поглядів. Вона обняла юнака за шию і схилила голову на його плече. Її щоки, облямовані відлогою, були бліді, вона стояла, втопивши очі у смугу світла, де мелькали незвичайні, перетворені душевним піднесенням лиця, чорніли роззявлені роти, що співали «Марсельєзу», волаючи до помсти.
Сільвер, дрижачи, нахилився до Мієти й почав називати загони, що проходили перед ними.
Колона йшла лавами по вісім чоловіка. На чолі йшли високі, дужі, з квадратовими головами хлопці, що, здавалось, мали геркулесову силу і дитячу щирість велетів. У них Республіка знайшла сміливих та відважних оборонців. На плечі в кожного була велика сокира, і нагострені леза виблискували при світлі місяця.
— Дроворуби з Сейських лісів, — мовив Сільвер. — Вони складають загін підкопників. Подай їм тільки знак — і ці люди підуть аж на Париж, зітнуть міські ворота, як дуби в горах.
Юнак, мабуть, пишався здоровими кулаками своїх братів. Побачивши, що за дроворубами іде гурт робітників і засмалених людей з. пелехатими бородами, він провадив:
— А от і загін з Палю. Ці першими повстали. Он ті, у блузах, деревообробники, — обробляють корковий дуб, а ті, в оксамитних куртках, певне, мисливці та вуглярі з Сейських ущелин… Мисливці, Мієто, знали твого батька. Вони мають добру зброю і зручно володіють нею. Коли б усі були так озброєні, як вони. Надто вже мало в нас рушниць. Бачиш, у робітників самі ломаки.
Мовчки дивилася й слухала Мієта. Коли ж Сільвер нагадав їй про батька, кров кинулася їй в обличчя, щоки запалали вогнем, і вона з гнівом, але й з якимсь незрозумілим співчуттям розглядала мисливців. З того менту і її почало захоплювати те лихоманське зворушення, що викликали пісні повстанців.
Загін знов, підхопив «Марсельєзу»; люди йшли прудко, ніби гнані подувами холодного сіверка. За повстанцями Палю йшов інший гурт робітників, поміж яких було доволі багато буржуа у пальтах.
— Це мешканці Сен-Мартен-де-Во, — сказав Сільвер. — Вони повстали вкупі з Палю. Господарі теж приєдналися до робітників. Тут, Мієто, є багато заможних людей; багаті могли б спокійно сидіти вдома, а вони важать своїм життям, виборюючи свободу. Таких треба любити. Але і їм бракує зброї. Всього декілька мисливських рушниць. Бачиш, Мієто, людей з червоною опаскою на лівій руці? Це — старші.
Але Сільвер не встигав перераховувати загони, вони випереджали йото слова. Поки він розповідав про людей з Сен-Мартен-де-Во, уже два нові загони встигли поминути смугу білого світла.
— Бачила? — спитав він. — Це повстанці з Альбуаза і Тюлета. Я впізнав Бюрга-коваля… Вони, мабуть, тільки сьогодні приєдналися. Як вони біжать!
Мієта нахилилася вперед, щоб зручніше було розглядати загони, які їй називав юнак. Хвилювання пойняло її, воно закипало в грудях, стискувало горло. В цей час показався ще один загін, численніший і краще навчений, ніж інші. В ньому майже всі Повстанці були вбрані однаково в блакитні блузи, підперезані червоними поясами. Серед них їхав верхи чоловік із шаблею. при боці. Більшість цих імпровізованих солдатів мала рушниці — карабіни та стародавні мушкети національної гвардії.
— Цих я не знаю, — сказав Сільвер. — Чоловік на коні — це, мабуть, старший; мені про нього казали. Він веде за собою загони Фавероля і сусідніх сіл. Аби усе військо було так озброєне!
Він ледве зводив дух.
— А, ось і наші! — скрикнув він.
За фаверольцями виступали невеликі групки, душ по десять, по двадцять, не більше. Усі були в коротких куртках, що носять селяни на півдні. Співаючи, вони торсали вилами та косами; у деяких були просто широкі заступи копачів. Кожний хутірець надіслав своїх дужих і завзятих юнаків.
Сільвер пізнавав загони по старших і зворушеним голосом називав їх:
— Це мешканці Шаваноза. Їх тільки вісім, але які завзяті! Дядько Антуан добре їх знає… Ось Назер. Ось Пужоль. Усі тут, усі відгукнулися. Валькерас! Стій! Навіть пастор тут. Мені казали про нього. Він чесний республіканець.
Сільвер п’янів від хвилювання. Зараз, коли в загонах було лише по декілька душ, йому доводилось поспішати, і він аж нетямився.
— Ах, Мієто! — провадив він. — Який гарний похід! Розан, Верну, Корб’єр!.. І це не всі, ти зараз побачиш… У них нічого немає, крім кіс, але вони скосять усяке військо, як траву на своїх луках… Сен-Евтроп, Мазе, Легард, Марсан, уся північна сторону Сея!.. Побачиш, ми подолаємо ворогів, бо ціла країна з нами. Поглянь на руки цих людей. Міцні й чорні, ніби залізо. Краю не видно. Ось ІІрюйна, Ле-Рош-Нуар. Це контрабандисти, у них карабіни… А от знову пішли коси та вила. Знову наші. Кастель-ле-В’є! Сент-Ан! Грай! Естурмель! Мюрдаран!
Сільвер ледве зводив дух від Хвилювання, перелічуючи цих людей, а вони зникали, поки він їх називав, ніби підхоплені, несені вихором. Він наче виріс, обличчя його пашіло, він показував на загони, і Мієта слідкувала за нервовими рухами його руки. Їй здавалося, що її поривало на дорогу, як у глибину прірви. Щоб не посковзнутися, вона трималась за шию юнака. Щось захопливе, п’янке йшло від натовпу, запаленого відвагою й вірою. Ці люди, що вона їх бачила в місячному промінні, ці юнаки, дорослі й старі, що трясли дивовижною зброєю, одягнені в різноманітний одяг — тут були блузи чорноробів і сурдути буржуа, — вся безкрая колона, ці обличчя, котрим нічна доба і вся обстанова надавали небуденної виразності, котрі карбувались у пам’яті своєю фанатичною рішучістю і захватом, здавалися дівчині нестримним, бурхливим потоком. Були хвилини, коли їй здавалося, що ці люди не йдуть, а «Марсельєза» несе їх, що їх женуть грізні розкоти гучної пісні. Мієта не могла розібрати слів, вона чула тільки безупинний гомін, що переходив од глухих нот до тремтячих, гострих, як ті, голки, і ті голки мовби встромлялись їй у тіло.
Ці вигуки обурення, цей поклик до боротьби і смерті, спалахи гніву, жагуче бажання волі, чудне поєднання жадоби вбивства з піднесеними почуттями вражали невпинно її в саме серце ц викликали в цій якусь невиразну втіху, мучениці, що випростується і всміхається під ударами бича. А натовп, мов бурхлива хвиля, все надходив і надходив, і молодим людям здавалося, що цей похід ніколи не скінчиться.
Мієта була справжня дитина. Вона зблідла, коли наближалися повстанці, вона оплакувала втрачену радість, але її смілива, палка натура легко спалахувала ентузіазмом. Хвилювання опанувало її, переповнювало. Вона буцім обернулась на хлопця. Охоче вона взяла б рушницю й рушила б за повстанцями. Вона, не одриваючись, дивилась на людей з рушницями та косами, яскраві губи її розхилились, відкривши гострі зуби, наче ікла молодого, вовка, ладного вкусити. Сільвер усе швидше і швидше перелічував їй селянські загони, і їй здавалось, що з кожним його словом колона все навальніше простує, вперед. Незабаром по ній лишився буйний вихор, курище, зметене хуртовиною. Усе завертілося. Мієта заплющила очі. Великі гарячі сльози потекли по її щоках.
