Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗
Найстрашніше те, що «Салют» пережив шок. Саме шок у зв’язку з подіями, які звалилися на корабель в останні години. Моряки дізналися, що світ утік від них і час утік, і вони, салютівці, відстали від життя на цілих півстоліття!
Не всі в це вірять. Як може таке бути? Корабель як корабель. Море як море. Тут щось коїться підозріле, загрозливе. Та й від світу не відгородишся. Дехто встиг вловити своїм приймачем місцеву радіостанцію, дехто почув голос рідного міста, новини вечірні і ранкові, і стало відомо, яка біда скоїлася на військовій базі: терористами захоплено крейсер з трохи дивною назвою «Звитяжний», на «Салюті» про такий і не чули, і в боях він не брав участі. Та й що воно за такі дивні терористи? Звідки взялися? Може, це перевдягнені німецькі парашутисти? Напевно ж, вони — гади! Хочуть бодай чимось дошкулити великому Радянському Союзу, його непереможному морському флотові. Правда, у терористів начебто не німецькі імена і називають вони себе якимись ічкерівцями, синами волелюбної і нескореної країни чи пак — республіки Ічкерії, яка бореться у горах за свою волю... І потім чомусь війну проти них ведуть війська Російської Федерації (знову ж загадка: чому не війська Радянського Союзу, того славного СРСР, котрий ще вчора, 8 травня 1945 року змусив до капітуляції ненависних німецько-фашистських загарбників!).
Повно загадок. Матроси ходили по розпеченій сонцем палубі, тужливо дивилися в бік Севастополя і ламали собі голову, їх тягнуло на сон, їхні ноги були ватяними, думки плуталися. Сидіти отак серед моря матроси не хотіли. Не для того вони провели чотири роки в пеклі найлютішої з воєн, були торпедовані німецькими субмаринами, захищали в 42-му свій город-герой, а потому знову штурмом брали його в 44-му, не для того мріяли дістатися до своїх родин, обцілувати своїх жіночок і дітей, щоб зараз отак скніти серед безлюдного, тоскно порожнього моря.
Все одно — так заявляє найрішучишій серед екіпажу мічман Марко Балога — мусимо іти до військової бази, вимагати пристанку, вимагати нашого права бути законно визнаним бойовим кораблем Чорноморського флоту! Командиру капрангу Севастьянову не під силу це зробити? Боїться, що він не одержав спеціального дозволу? Ану, гуртом до нього в ходову рубку!
Біля містка з’юрмилася майже вся команда, і офіцери серед матросів, і старшини разом з усіма, вимагають, галасують, ледь не погрожують: на Севастополь!.. Хочемо додому!.. Просимо вас, товаришу капранг... У нас там сім’ї, у нас жінки й діти, немічні старі батьки, у яких, може, нема шматка хліба... Хочемо на Севастополь, Вікторе Степановичу!
Капранг з останніх сил, блідий, з росяним потом на лобі, з’являється до людей. Вигляд його трохи втихомирює юрмисько. Капранг підняв руку, попросив тиші:
— Друзі мої... вибачте, що мені нездужається... Доля, мабуть, зіграла з нами злий жарт... Виходить так, що ми десь блукали довгі роки, а тепер ми ось тут... Що саме скоїлося з нами — не відаю. Все змінилося, і мусимо знати це, дорогі мої брати.
— Що ж нам робити? — питає котрийсь з матросів.
— Чекаймо! За нами послано буксир, лоцмана, бо за минулі роки, в яких нас начебто не існувало, — все геть змінилося. Підходи до Севастополя помінялися, сигнальні номери помінялися... А тому я вас прошу, мої дорогі друзі, трохи потерпіти. Ідіть по бойових частинах і ждіть буксира. Щоб ми повернулися на базу з честю, і щоб командування прийняло нас по достоїнству.
Більше на балачки з командою сил у командира не було. Впавши на койку, перенісся думкою на берег. Змусив себе врешті повірити в незвич ність події, яка сталася. Йому належало зустрітися з сином. Із сином... контр-адміралом! Боже! — подумалось йому з утіхою і водночас страхом. Вранці ще його проводжав у море десятиліток, а зараз він побачить солідного флотського начальника!
За дверима чути збуджені голоси. Затихли, перекинулися якимось словом, затим постукали шанобливо. Старий мічман Балога зазирає в прохилені двері. Повідомляє стривожено:
— Вікторе Степановичу, ввімкніть радіоточку .В місті іде мітинг, виступає хтось. Чи бува не каплей Сікора? Наш старпом?
Точно, він. Серж милий, що досі ніяк не добереться з міста до свого екіпажу. Севастьянов припав до динаміка, став слухати. Сікора, певно, звертався до великого людського натовпу. Голос його був зболений і пристрасний:
— ...Отож кажу вам відкрито, брати мої й сестри севастопольці, що ніякі ми не посланці богів, як плещуть про нас довгоязикі баби, ніякі не космічні янголи, а просто ваші земляки, горожани, жителі і служилі люди нашого Чорноморського флоту. Півстоліття тому назад нас якимось дивом кинуло в часову дірку. Ви про такі чудасії не чули. Хто нас туди пожбурив, можемо тільки здогадиватись. Мій корабель зараз наближається до Севастопольської військової бази, скоро пройде мимо Костянтинівського Равеліну і пришвартується біля своєї площадки. Скоро ви побачите своїх братів і чоловіків. А, може, вже й дідів побачите. Знайте, люди добрі, що ми ніде не блукали, нікого не зраджували, прапор Чорноморського флоту не зганьбили! Ми всі хочемо скоріше повернутися до своїх домівок, ми ж на своєму морі, біля своєї рідної кримської землі. Але ми дізналися, у вас тут свої негаразди, можна сказати — велика своя біда. Терористи захопили славний лінійний крейсер «Звитяжний» і ціляться ракетами по нашому місту...
Натовп загудів, зірвалися крики обурення. Хвиля гніву вдарилася в мікрофон і знову відкотилася. Натовп завмер. Певне, хотів почути від промовця якихось пояснень.
Тиша тривала довго. Тиша — як покарання долі.
Мічман в каюті капрангів, лупнувши очима на командира, тихо прошепотів до матросів, які юрмилися перед дверима:
— Чого він про нас мовчить?
Та Сікора не мовчав:
— Коли ми ставили останню точку у війні з фашистами, нам і в голову не могло прийти, що через п’ятдесят років у Криму стоятимуть бойові кораблі і нам погрожуватимуть всякі напасники. Виходить, що тоді ми воювали даремно. Одних нападників розгромили, так інші з’явилися. Терористи всякі, убивці, паразити! Екіпаж нашого «Салюту» — то ж герої, а як я гляну їм в очі? Що скажу їм? В отій минулій війні ви були героями і чесно проливали кров за свою землю, а тепер уже вам місця немає, ви своє віджили? Ні, цього я їм не скажу. Навпаки, ви захищали Севастополь, скажу я їм, і люди вам віддячать славою і добром.
Із натовпу почувся вигук:
— У нас держава є — Україна! От і послужи їй, каплей!
— Держава — це ви і я!
— Держава, коли ми всі гуртом. А якщо тобі погано з нами, повертайся у свій 45-й рік. Ми не такі слабосилі, як ваш брат. І хоч нема у нас бойових орденів, а проте знаємо, що за свою землю треба стояти до кінця!
Віруня стояла в розбурханому натовпі і слухала свого «дідуся». Було прикро за нього, ятрилася душа, що він виявив перед сторонніми свою слабість, мовби поскаржився на свою долю. А він же — справді герой! Це ж він, її предок, якому доля дала змогу прожити так багато і так крихітно мало. Це ж його устами мовить сама правда землі. Час озватись розуму, годі знущання над людським духом! Ніхто, крім людини, не порятує її, вона здатна руками терористів розбомбити Севастополь, але тільки вона й зупинить оскаженілу руку бандитів. Хтось іще з юнаків виступав з кам’яних приступців міського театру, спалахували оплески, і сміялися безжурно юнаки й дівчата, і море голів розгойдувалося на майдані, як збурене вітром. Але Віруня хотіла тільки одного: дістатися до Сержа, до свого любого «дідуні», щоб він знав, що молоді серця не пригасли в спокої, не зачерствіли в байдужості. На порі їм прокидатися до чистого сонця, до справедливості і рішучих дій!
— Дідуль, дідуль!.. — Віруня таки пробилася через гарячі тіла до свого Сержика, обняла його палко. — Як ти гарно сказав, дідульчику! Ми повинні врятувати наш Севастополь... Ти бачиш, скільки прийшло моїх друзів. Вони дуже щирі, вони щирі і здатні на все...
«Дідуль», двадцятип’ятирічний капітан-лейте-нант в своєму старомодному синьому кітелі, пригортає до грудей онуку, і в голосі його чути стривоженість:
