Літо Мілени - Андрухович Софія (книги онлайн без регистрации txt) 📗
Наших мандрівників зустріли як годиться. Гостинні господарі відвели їх відразу на обід і розповіли незвичайну історію спіймання птахи. Старий мисливець Оба, майже повністю спаралізований і сліпий, висловив бажання влаштувати собі останнє полювання, на якому прагнув померти в пащі якої-небудь звірюки. До його бажання поставилися з належною пошаною і, спорядивши старого, занесли його на ношах у глибини лісу, де залишили. Повернувшись за тілом Оби через два тижні, знайшли його, нерухомого, на тому ж самому місці, але в руці він намертво затиснув лапу прекрасної птахи, небаченої ніким ніколи досі. Вона не пручалася вже, тихо дрімала біля старого мисливця, поскладавши свої лагідні крила і схиливши голівку на Обине плече. Діда і птаху з почестями донесли до селища. Наступних два тижні намагалися розігнути скоцюрблені пальці старого, щоб визволити птаху, але все намарно. Одного дня Оба раптом прийшов до тями, підхопився на рівні ноги, наче й не був ніколи спаралізований, і, схопивши сокиру однією рукою, відрубав собі другу, яка залишалася занімілою. Після цього старий впав замертво на землю. Поховали його як героя і тепер переповідають усім легенди про життя та подвиги старого, про його хоробрість і силу й про його останню здобич, яка принесла усьому племені добробут.
Сердешну ж птаху посадили до клітки у найбільшому шатрі; саме туди повели після обіду Мілену, Цецилію та її невелику сімейку.
З самого краю селища розкинулось велике кольорове шатро, навколо якого походжало кілька десятків озброєних охоронців і сотня роззяв та цікавих мандрівників. Не один деньок треба було вистояти в черзі, щоб хоч мить поглянути на диво у шатрі. Але для Мілени і Цецилії було зроблено виняток, їх провели до шатра відразу, бо неабияка їхня врода приковувала погляди і прихиляла серця.
В шатрі було напівтемно і таємниче. Пахло загадковими запаморочливими зіллями, і маленькі свічечки горіли біля стін та під стелею. Але раптом зблиснуло світло і осяяло велику дерев’яну клітку посередині. В ній сиділа засмучена птаха. Це була прекрасна і добра істота. Її чорне блискуче волосся відбивало світло і прегарно облямовувало обличчя, великі чорні очі вражали глибиною, і їхня зворушлива вологість притягувала і затягувала, густі довгі вії ніяково здригалися і тремтіли, бліда шкіра пульсувала свіжістю, увесь вигляд її зачаровував і примушував назавжди полюбити це створіння. Побачивши Мілену, птаха підвелася і підійшла ближче, наскільки дозволяла їй клітка. Постать її була тендітною, граційною, ідеально красивою. Елегантні чорні крильця тихо покоїлися на спині, шовковисте пір’я підкреслювало кожен вигин тіла.
— Ванда? — прошепотіла Мілена, намагаючись стишити звуки биття власного серця.
Велика срібна сльозина скотилася з ока по блідій ніжній шкірі і впала на підлогу назовні клітки. Птаха нервово пересмикнула крилами і рвучко відійшла в тінь.
— Я визволю тебе, Вандо... — рішуче промовила сама собі Мілена, але птаха, здавалося, почула ці слова, бо Мілена помітила зблиск її чорних очей, повних надії.
Мілена думала цілий вечір. Вона попросила Каму Тейба залишитися в селищі на ніч, щоб залагодити деякі справи. Безперечно, птаху можна було викупити, але хіба Мілена мала якісь цінні речі, які змогла би обміняти на Ванду? Тож, нічого не вигадавши, вона вирішила піти до старійшини, можливо, придумає щось на місці. Так воно і сталося.
Старійшина сидів у своїй хатині посеред кількох десятків книг і читав, висолопивши язика та пошкрябуючи потилицю.
— Любите книги? — запитала Мілена.
— Охохо! — відповів старійшина. — Та я за книгу життя можу віддати!
— А птаху? — з надією прошепотіла Мілена.
— Ні, птаху не можу, — набурмосився старійшина. — Вона ж не моя особиста власність, вона належить моєму племені. Хоча... Знаєш, за яку книгу я би взяв на душу цей тяжкий гріх? Ця книжечка — мрія моїх мрій, найзаповітніше і найпотаємніше бажання, за здійснення якого я готовий перетерпіти будь-які випробування долі і будь-що здолати. Все зробив би, щоб отримати ту книженцієчку! Але мрія на те і мрія, що вона нездійсненна! Ніколи навіть глипнути не зможу я на неї!.. — і старійшина тяжко зітхнув і вишмаркав носа.
— Що ж то за книжка? — поцікавилась Мілена.
Старійшина пильно озирнувся, щоб переконатися, що його ніхто не почує, і підкликав Мілену пальцем. Вона нахилилася до нього, і старійшина прошепотів їй на вухо:
— Ця книжка, моя дитино, називається... О, я увесь тремчу, вимовляючи її назву! Вона називається «Історичне підґрунтя, затоки-витоки та сучасність. Гастрономічно-літературна монографія». Ось так, донечко... — і старійшина знову скрушно зітхнув.
— Ну то готуйте птаху! — вигукнула, не вірячи своїм вухам, Мілена. — Завтра ввечері зустрічаємося біля залізниці, я віддаю вам вашу мрію, а ви мені — свою полонянку!..
— Не жартуй так, донечко! Не можна з такими речами жартувати! — сказав старійшина. А Мілена вибігла вихором з його хатини і за мить повернулася, несучи гастрономічно-літературну монографію. Бідолашний старійшина тут-таки впав непритомний.
З самого ранку Мілена побудила всіх у дорогу. Нещасний автомобіль продовжив долати бездоріжжя джунглів, і ось надвечір вони добулися до залізниці. А там на Мілену чекав неабиякий сюрприз. Старійшина, знервований, блідий, спітнілий від хвилювання, окрім птахи, привіз ще з двадцять величезних скринь золота, а до них ще й п’ятеро слонів, щоб перевозити усе добро. Мілена спробувала відмовитися від усього цього, але старійшина тремтячим від хвилювання голосом сказав:
— Дитино, навіть не смій говорити такого! Я ж ніби не жив досі, а тепер... тепер житиму, якщо не помру від щастя, що прочитаю цю книжечку!..
Тож, попрощавшись з добрим і пристрасним до читання старійшиною і Каму Тейбом, Мілена, Цецилія з синами і щойно звільнена щаслива Ванда вирушили на слонах туди, де їх чекали з нетерпінням — додому.
Вони прибули в містечко свіжого сонячного ранку. Все навколо блищало від роси і променів, люди тільки-но почали прокидатися. Слони гордо ступали бруківкою, несучи на своїх спинах людей, що врешті поверталися туди, де залишалися насправді цілісіньке життя.
12
Ванда літала над містом і споглядала на суботу. Дерева внизу густо шелестіли і земля блищала від недавнього дощу, на дахах будинків нявчали коти, а голуби туркотіли, понадувавшись, ніби морські їжаки.
Ванда розгледіла у натовпі ще одну парочку голубів: Цецилія і Наркіс, обійнявшись, поїдали солодку вату і не відривали один від одного закоханих поглядів. Бабця Земислава стояла неподалік і намагалася зловити в чашечку тюльпана воду з фонтана-лева, сірого, як камінь. Двоє чорнявих хлопчаків спостерігали за цим дійством і стріпували з кучерявого смоляного волосся світляки води. На лавці в тіні бузкового куща сиділи Флор і Касандра, спокійні, тихі, і мовчали. А Мілена тим часом стежила за дивно вбраним юнаком із зосередженим і милим обличчям, який сидів на порослому зеленим мохом камені попід старим муром і малював стару церкву з перекошеним хрестом, яка, вочевидь, була в свою чергу намальована його уявою. Плющ повз вужем по тріщинах між цеглинами, а тінь від гнучкого, з довгими щупальцями і чіпкими пагонами, куща падала на обличчя юнака й, заповзаючи в очі, виливалася з олівця на малюнок. Мілена зачаровано стежила за цим і відчувала, що зараз кудись подінеться. Реальний світ навколо неї почав тремтіти і розмиватися, натомість чіткішою, більшою і об’ємнішою стала церква — й ось Мілена вже стояла біля входу до неї і вдихала прохолоду з тьмяного нутра. Це була дивна церква — покинута і висохла, як дерево. Ніби і не церква зовсім, а якесь містичне дупло, в якому живуть душі мертвих ос. І Мілена боялася, щоб ті оси не покусали її, але не рушала з місця, бо їй водночас було і цікаво, і приємно стояти тут, на краю невідомості, небезпеки, чарів, чогось дивацького, вигаданого і справжнього. Мілена чула, як олівець рівномірно шарудить по папері, додаючи малюнку, чи будові, нових обрисів і деталей, а наступної миті хлопець звів на неї очі і посміхнувся. Мілена посміхнулася у відповідь. Олівець далі зашарудів по папері. Мілена попрямувала зі своєю сімейкою додому. На столі у своїй кімнаті вона знайшла готовий малюнок. На ньому впізнала місцевий костьол, а біля нього сутулу постать о. Лавра. Мороз пройшов по шкірі Мілени — малюнок був ніби живий, нагадував спогад про сон або і сам сон, моторошний нічний жах, у якому ніби й немає насправді явного жаху, але там і тут з’являються і зникають зловісні тіні. Мілена зрозуміла, що незабаром все дуже зміниться.
