Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (библиотека книг .txt) 📗
В мене забрало досить багато часу, щоб описати свої спостереження на папері, а тоді не минуло й кількох секунд. Мій відвідувач стояв біля коминка і страшенно хвилювався.
— Вона у вас? — закричав він. — У вас?
Його нетерпіння було таким сильним, що він навіть схопив мою руку і почав її трусити.
Я відсторонив його, відчуваючи, як по всьому тілу розповзається холод.
— Сер, — сказав я, — ви забули, що я ще не мав честі познайомитися з вами. Сідайте, будь ласка.
І я показав йому приклад, сівши на своє звичайне місце і намагаючись поводитися настільки невимушено, наскільки це дозволяли пізня година, мої думки та жах, що вселяв у мене мій відвідувач.
— Я прошу мене вибачити, докторе Леньйон, — відповів він досить увічливо, — ви маєте рацію. Моє нетерпіння поступається місцем моїй чемності. Я прийшов сюди на прохання вашого колеги доктора Генрі Джекіла, він просив мене залагодити одну справу. Наскільки я зрозумів…
Він зупинився і підніс руку до горла, і, незважаючи на всю його зібраність, я бачив, що він намагається приборкати істерику.
— Наскільки я зрозумів, шухляда…
Але тут я зглянувся на нього, можливо, маючи на меті швидше задовольнити й власну цікавість.
— Ось вона, сер, — промовив я, вказуючи на шухляду, що стояла на підлозі біля столу, досі загорнута у простирадло.
Він кинувся до неї, але одразу ж зупинився і схопився руками за серце. Я почув скреготіння його зубів і побачив судомні рухи його щелеп. Його обличчя мало такий страхітливий вигляд, що я почав непокоїтися і за його життя, і за його здоровий глузд.
— Заспокойтеся, — порадив йому я.
Він посміхнувся до мене якоюсь жахливою посмішкою, а далі з відчайдушною рішучістю зірвав простирадло. Побачивши, що лежить у шухляді, він так гучно схлипнув з величезним полегшенням, що я скам’янів. Але вже наступної миті запитав мене, цілковито контролюючи свої почуття:
— У вас немає часом мірчої склянки?
Я підвівся з певним зусиллям і передав йому те, що він просив.
Відвідувач подякував усмішкою й кивком голови, відміряв кілька крапель червоної рідини й додав один із порошків. Коли кристали почали розчинятися, суміш, що спочатку була яскраво-червоною, стала світлішати, над рідиною лускались бульбашки, і з’явилася хмарка пари. Раптом булькання припинилося, розчин став темно-пурпуровим і знову почав світлішати, повільно перетворюючись на світло-зелений. Мій гість, що уважно стежив за цими змінами, усміхнувся, поставив мензурку на стіл, а тоді обернувся і пильно подивився на мене.
— А тепер, — сказав він, — лишається з’ясувати, чи будете ви мудрим. Чи будете ви розважливим. Чи дозволите взяти цю склянку й піти з вашого дому без подальших пояснень. Чи над вами візьме гору невситима цікавість? Подумайте, перш ніж відповісти, бо я зроблю так, як ви скажете. Вирішите одне, тоді залишитеся таким, як і досі, ані багатшим, ані мудрішим, коли не вважати допомогу, надану людині, що перебувала в смертельному відчаї, багатством для душі. А вирішите інше, тоді вам відкриється нова галузь знання, нові шляхи до слави та влади лежатимуть перед вами, тут, у цій кімнаті, негайно ж; зір ваш буде вражений дивом, яке похитне вашу невіру в сатану.
— Сер, — відповів я, намагаючись говорити якомога спокійніше, що зовсім не відбивало мого тодішнього стану. — Ви говорите загадками, і напевно, вас не здивує те, що я слухаю вас без особливої довіри. Але я надто далеко зайшов із цією незрозумілою послугою, аби зупинятися на півдорозі.
— Що ж, — промовив мій відвідувач. — Ви пам’ятаєте свою обітницю? Все, що далі відбуватиметься, вважайте лікарською таємницею. А тепер ви, що так довго притримувались вузьких і матеріальних поглядів, що відхиляли саму можливість трансцендентальної медицини, що насміхались над тими, хто розумніший за вас, — дивіться!
Чоловічок підніс мензурку до губ і випив одним ковтком. Він скрикнув, похитнувся, наштовхнувся на стіл, схопився за нього, вирячив очі і хапав ротом повітря. І я побачив, як він починає змінюватись: здавалось, що він збільшується в розмірі, він весь раптово почорнів, риси обличчя танули і мінилися. Наступної миті я скочив на ноги і притиснувся до стіни, виставивши вперед руки, затуляючись від побаченого, мій мозок поринув у жах.
— О Боже! — зойкав я знову і знову. — О Боже!
Перед моїми очами, блідий і виснажений, напівживий, похитуючись і виставивши вперед руки, наче людина, що встала з могили, стояв Генрі Джекіл!
Те, що він розказав мені впродовж наступної години, я не можу примусити себе викласти на папері. Я бачив те, що бачив, чув те, що чув, і моя душа страждала від цього. Але тепер, коли те видовище поблякло в моїх очах, я питаю себе, чи було все насправді, і не можу знайти відповіді. Моє життя докорінно змінилося, сон полишив мене, смертельний жах не відпускає мене ані вдень, ані вночі. Я відчуваю, що недовго ще мені рясту топтати і скоро я мушу померти, але все одно я помру не вірячи. Бо до тієї моральної зіпсутості, яку цей чоловік відкрив переді мною, нехай навіть зі сльозами каяття, я навіть подумки не можу звертатися без жаху. Єдине, що я можу сказати, Атерсоне, і цього (якщо ви змусите себе повірити у написане) буде більш ніж досить. Істотою, що прийшла в мій дім тієї ночі, за власним зізнанням Джекіла, був чоловік, відомий як містер Гайд, якого розшукували по всіх куточках країни за вбивство Кер’ю.
Гесті Леньйон. Вичерпне пояснення Генрі Джекіла щодо всієї справи
Я народився в 18… році в заможній родині. Крім того, я був наділений різними талантами: від природи я був працьовитим, поважав мудріших і старших своїх товаришів, отже мав усі причини сподіватися на блискуче та поважне майбутнє. Найгіршою моєю вадою було веселе, нетерпляче прагнення до втіх, які багатьох могли б зробити щасливими, але не узгоджувалися з моїм деспотичним бажанням високо тримати голову і неодмінно здаватися на людях людиною серйозною. Тоді я став приховувати свої розваги.
Досягши віку підбиття підсумків, упевнившись у власному становищі в світі, я вже не дивувався глибокому роздвоєнню своєї особистості. Багато хто тільки пишався б такою різноманітністю інтересів, від яких не мав снаги відмовитися і які були зовсім не варті осуду, але я поставив перед собою високі цілі, і тому продовжував приховувати їх із майже хворобливим почуттям сорому. Це й зробило мене тим, ким я є нині. Безкомпромісність моїх найкращих якостей щодо невеличких недоліків моєї природи проклали набагато глибшу розколину між добрим і злим у мені, аніж у більшості людей, також роздвоєних за своєю природою. Через це на мені значно сильніше позначився той суворий закон життя, що лежить в основі релігії і є одним із найголовніших джерел страждань.
Незважаючи на те, що жив я подвійним життям, я ніколи не був лицеміром. Обидва боки моєї особистості були цілком щирими, я був собою і тоді, коли відкидав своє самовладання і поринав у задоволення, і тоді, коли працював день у день в ім’я розвитку науки та зменшення людських страждань. Сталося так, що напрям моїх наукових досліджень, цілком скерованих на вивчення таємничого й трансцендентного, пролив яскраве світло на нескінченну війну між складниками мого єства. День по дню, вивчаючи цю проблему як із погляду розуму, так і з погляду моралі, я поступово наближався до розуміння тієї істини, яка привела мене до жахливої катастрофи.
Я зрозумів, що насправді людина містить у собі не одну істоту, а дві. Я кажу дві, тому що мої знання не дозволяють стверджувати більше. Але будуть інші дослідники, ті, що наслідуватимуть мій приклад, вони продовжать вивчення цього питання і просунуться далі за мене, і я ризикну передбачити, що зрештою людину розглядатимуть як своєрідну громаду, в якій співіснують різноманітні, несумісні й незалежні одне від одного мешканці. А я, ґрунтуючись на моєму способі життя, міг робити досліди в одному і лише в одному напрямку. На своєму власному прикладі я зрозумів, що абсолютна первісна двоїстість особистості заснована на моральності. І з двох натур, що виникли на тлі моєї свідомості, я не міг ототожнити себе з жодною окремо, бо обидві вони були мною. І вже на дуже ранній стадії, ще до того, як мої наукові відкриття вказали на крихітну можливість такого дива, я звик щодня жити улюбленою мрією про виокремлення одного з цих двох складників. Коли б кожного з них, казав я собі, розселити по окремих особистостях, то життя вивільнилось би від того, що робить його нестерпним. Вади підуть своїм шляхом, звільнившись від сорому та каяття кращого свого двійника. А благочестя зможе спокійно і непохитно прямувати своєю дорогою, отримуючи задоволення від добрих справ, що воно робить, не остерігаючись більше ганебних обіймів зла. Прокляттям для людства було те, що ці дві несполучні квітки виявилися зв’язаними в одному букеті, що ці полярні близнюки виявились поєднаними у лоні свідомості, смертельно ворогуючи одне з одним. Але як же їх роз’єднати?
