Тінь сови - Шкляр Василь (книги полностью .txt) 📗
— Може, ти слабий? — втупив він блискучі очиці в Степана.
— Чого це?
— І чарки підняти не годен. А не п’ють, сам знаєш, тіки хворі й падлю…
— Тобі одне на умі! — перебила його мати сердито. — Як не маєш що сказати, то лучче мовчи.
— Ну-ну, я ж до приказки. Ти, синок, нашу Катрю там не зобижай. Ну, як тре’ буде, то віжки притримати можна, не без того, хай, а зобижати — Боже тебе сохрани. Ми самі її ніколи пальцем не зачепили. Вона у нас, як верба: де посадиш, там і прийметься, о. Хай-хай. Щоб знав. Це вдачею. А на вроду, то сам же бач: питльована дівчина.
Катерина горіла, як макова пелюстка, і злилась на батька, що розхвалює її, мов на базарі, та раптом щось тепле зворухнулось усередині, — ще невиразне, невловиме, навіяне чи якимось батьковим словом, чи хтозна й чим, і Катерина силкувалася оживити його в пам’яті: де, коли, що?
Мати зраділа, почувши, що Степан один у батьків, це ж, звісно, годять йому, не дають волосинці з голови упасти, то, може, й Катерині кращенько буде, а старий і тут правив своєї:
— Воно ото коли дуже трусяться над синочком, то невістка завжди невгодна, їм подавай принцесу, але таку, щоб робила, як наймичка. Ну та хай, хай, — притих, наштовхнувшись на докірливий жінчин погляд, бо виходило ж таке, що сватів ще і в очі не бачив, а вже судить.
— Аби вони самі шанували одне одного, — зітхнула мати.
— Я Катю не дам скривдити, — сказав Степан. — Нікому не дам.
— Знайшли, про що говорити, — Катерина знічено перебирала краї скатерки, опустивши очі. — Я така, що й сама за себе постою.
— Е, не кажи, дочко, — похитав сухою голівкою батько. — Ти в нас не з того тіста, не круто замішана. Я ж кажу, питльована.
І тут знов щось як здригнулося в ній і засвітилося в пам’яті до найдрібнішої цяточки, до найтоншого звуку, навіть відчула на гарячих щоках подих грози.
Шість років було їй тоді, ще не ходила до школи, й от одного літнього дня випровадили її вперше з людськими дітьми у поле пасти корову. Був такий світлий, зомлілий од сонця день, а потім де не взялася чорна хмарина і розрослася на всеньке небо, як ніч упала на землю, і розгойдалася страшнюща гроза. Грім котився низько над головою, і вона від ляку присідала, здригаючись, а старші хлопці сміялися й казали, що треба боятись не грому, а блискавки, грім не вбиває, але й блискавиці все ближче і ближче хльоскали над Високою Греблею, де вони пасли худобу, і настрахані корови збивалися в тісний табун під тими вогняними батогами. Стіною линула злива, така густа, що важко дихнути, захлинутися можна, і тоді пастушки, хто вже знав примхи Високої Греблі за такої грози, кинулися до корів, мерщій займали їх на Горобцевий шпиль, щоб утекти від швидкої води, яка помчить зараз цією низиною, зносячи все на своєму шляху. Та вода налетіла так раптово, як і гроза, ніби справді десь прорвало височезну греблю, хоч ніякої греблі поблизу ніде не було; може, була тут колись у давнину, а тепер від неї перейшла тільки назва до цього берега, на який у зливу летіла вода з усіх рівчаків і горбів.
Катерина не зогляділася, як зосталась на березі сама, одна-однісінька проти рудої лавини, що мчала на неї з лютою дикою силою. «Ма-а-а!..» — закричала вона, проте ні найменшого звуку не вирвалося з грудей, бо в грудях усе заціпеніло, стислось, відмерло, і дужий гребінь потоку змив її, мов травину, підім’яв, закрутив і поніс. Вона хотіла сапнути повітря, а в рот полилася вода, хотіла вхопитися за полінячку, за бур’янину, але й ту полінячку, і бур’янину, й солому несла божевільна вода. «Ма-а-а!» — закричала вона, хоч тієї миті не думала ні про матір, ні про смерть, ні про що не думала, бо жах вичавив з неї усі думки, однак цього разу почула свій голос і зрозуміла, що в ній ще є сила, вона не билина, якою вода крутить як хоче, ні, треба мерщій звестись на ноги. І тут на її шляху трапився кущик, якого вода не подужала вирвати, міцний живучий кущик глоду, і Катерина з усіх сил вхопилася за його гілки, підтяглася ближче і стала на ноги. Вода з розгону знов хотіла повалити її, але не змогла, тільки від рудої колотнечі паморочилася голова і в грудях збиралася нудотна млість. Вся Катеринина сила тепер зібралася у двох кулачках, що вп’ялися в гілочки глоду, а в тілі не лишилось нічого, окрім нудоти. Щось підказувало, що не треба дивитись на воду, інакше знов упадеш, і коли вона звела очі, то враз побачила батька. За пеленою дощу годі було впізнати того чоловіка, що поспішав на коні (тата на коні вона ніколи не бачила), та вона знала, почула, що це її тато. Тато!
Кінь поволі брів по коліна у воді, тримаючи набік голову, і тоді батько скочив із нього й побіг сам. Він ухопив Катерину, хотів підняти на руки, але кулачки не відпускали гілок, і батько по одному розтискав її пальці, закривавлені від глодових колючок. Болю вона зовсім не чула й дивилася на батька такими дорослими очима, що він аж злякався. Нарешті відірвав її од куща, підняв на руки і, зазираючи в обличчя, заговорив майже пошепки: «Ну, все, все, доню. Все добре… Ну? Обізвися ж до мене, дівчинко моя питльована».
І зараз, пригадавши той страшний випадок зі свого дитинства, Катерині захотілося, щоб і в батька спливло те у пам’яті, тоді б він знайшов для них інші слова, прості і щирі слова благословення, адже в минуле своє ми часто повертаємося й увіходимо, як у храм, щоб причаститися любов’ю і стати кращими.
3
Поїзд відходив опівночі. Щоправда, до нього ще треба дістатися, станція аж у містечку, але то невеликий клопіт, думала Катерина, — свекор одвезе їх на мотоциклі, свекруха догляне за дітьми, не про те зараз мова. Головне, що Степан послухався і, коли змирився з думкою, що поїдуть таки сьогодні, навіть трохи ожив і сказав весело:
— Жаль тіки, що коропа я не вловив. Йому б сподобалося, він же рибалка завзятий, як і я.
— Ще вловиш, — сказала Катерина і дорікнула собі на тому, що тепер часто каже йому ось так: ще зробиш, ще підеш, ще побачиш — ніби, сумніваючись, запевняла себе і Степана в тому, чого вже не буде.
— Ми ж на рибалці з ним і зійшлися. Він якби вгледів оце коропчука, то сам би сюди приїхав… Ну, йди гукай батька. Та обережно там з ними, бо зараз плачу нароблять.
Тут і йти нема що, вони з батьками жили на одній садибі, хоч хату таки поставили свою, бо як не мирися та не годи, а свекруха з невісткою під різними дахами рідніші. Коли все добром та ласкою, то таке, як разом живуть, на спільному ж обійсті, а коли хтось не на ту ногу встане, то зачинися за своїми дверима та й пересидь часину, щоб горшків не бити.
Свекруха, ще як жили вкупі, бувало, й косо дивилася на Катерину, тут нема де правди діти. Усе їй здавалося, що невістка і зварить не так, і випере занапасть, і за чоловіком не догляне так, як треба, а той, дурний, дивиться на все, наче крізь сито, і не смій зачіпати його жінку. А воно ж як глянути збоку, то там четвертинка тої жінки, тонке, мов комариний носик, відро води візьме й ось-ось переломиться, то Степан біжить, аж пальці збиває, щоб вихопити у неї те відро чи за що там вона візьметься. Ну, не жінка, а дубець, чим вона тільки й узяла Степана, аби хто сказав; видно, чарами-приворотами присушила, не інакше. Якось свекруха на власні очі побачила таке, що тільки в долоні сплеснула: вийшла на подвір’я, дивиться — Степан сидить на стільчику з намиленою пикою, а невістка голить його. Та такі раденькі обоє, вона щебече, він і собі роззявив очі та всміхається, дурне теля, не знає, що не можна дозволяти жінці ні голити себе, ні стригти, бо всохнеш за нею.
Пізніше, коли хтось питав у Ганни, як там невісточка, могла під гарячу руку відрізати: «Та така, що стриже й бриє разом».
Катерина з першого погляду зрозуміла, що не сподобалася свекрусі, хоч та й не подавала виду, та коли Степан уперше привів Катерину в хату (ось, мовляв, та дівчина, про яку вам розповідав і з якою хочемо побратися), свекруха дивилася на неї пісними очима (ой, не так ти, сину, розказував нам, як воно є насправді), по-їжачому хмикала носом й вагалася вголос:
