Двоє над прірвою - Малик Владимир Кириллович (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
Я не звернув на його слова ніякої уваги, бо дивився в небо, де саме розігрувався трагічний сюжет. Там троє моїх товаришів билися з п’ятьма “месершмітами”.
Розпізнати літак Ніни було зовсім неважко, адже я прекрасно знав її почерк польоту і повітряного бою. І поглядом прикипів до нього.
Можна уявити мій душевний стан у ті хвилини! Сам я, полонений, зв’язаний, сиджу в окопі противника. Довкола мене — десятки ворожих солдатів. Задимлені, запилені, зарослі, вони люто поглядають на мене, пантрують кожен мій порух… А в небі — Ніночка, і на неї напало зразу двоє… От уже справді залишалося тільки вигукнути словами нашої чудової пісні: “Чому я не сокіл, чому не літаю?..” Ех, чому я не сокіл?! Чому не в небі?! Як би я стиснув штурвал машини і кинувся на допомогу коханій! Та що я міг зробити! Лише всім серцем поспівчувати їй і побажати перемоги!
Тим часом у високості стояло ревище. Вісім моторів працювали на граничному режимі. Льотчики витискували з них усе, що могли. Короткі й довгі вогнисті стріли розпанахували ясну голубінь.
Клюнув носом і задимів ще один “месер”. Його підбив Ферапоня. Я готовий був пробачити невдасі-супернику всі прикрощі, яких завдав він нам з Ніною. Адже збив ворога! Тепер у німців залишилося тільки чотири літаки з восьми! А ми втратили один — мій. Рахунок на нашу користь! І солідний!
— Ура, Ферапоня! Молодець, Ферапончику! — скрикнув я, простягаючи вгору, до неба, зв’язані руки. — Так їх, сучих синів!
Міцний удар по голові перервав мій захоплений крик.
— Проклятий рус! Радієш? Я уб’ю тебе! — проревів наді мною унтер-офіцер і торохнув ще раз — цього разу в щелепу.
Удари були сильні — і в голові у мене замакітрилося. Мабуть, на якийсь час я знепритомнів. Бо коли прочумався, то в небі залишилося шість літаків — три наші і три німецькі. Але по обшивці одного з наших літаків — по Ніноччиному — раптом зазміїлися малинові язики полум’я.
Ніночка горить! Краще б унтер-офіцер убив мене, щоб я не бачив цього! Краще б я не приходив до пам’яті!
— Ніночко, стрибай! Завертай на свій бік і викидайся з літака! — знову крикнув я, ніби дівчина могла мене чути.
Тепер мене ніхто не бив. Німці раділи — розмахували руками, щось горлопанили, навіть почали стріляти з кулемета… А мені було нестерпно боляче. Я закусив губу. Ну чому ж ти не викидаєшся? Ніночко!
І ось вона, ніби почувши мене, скерувала літака на схід, туди, подалі від фронту, і він, охоплений полум’ям, швидко почав знижуватись, потім пішов у піке і раптом за горбом вибухнув…
Все! Кінець!
Я затулив обличчя руками, глухо заридав і впав на вогке, запльоване, зачовгане фашистськими чоботищами дно окопа… Так, це був кінець… Для неї. Для мене. Для нашого кохання…
Я уявив, як вона в цю хвилину горить, і заплакав ще дужче. Від злості, від ненависті, від безсилля… Я розумів, що втратив її навіки, що ніколи не зустріну її, не загляну в темні, як ніч, привабливі очі, не почую її мелодійного голосу, не доторкнуся до ніжної, але міцної руки…
Навіщо ж тоді жити?
Отямився я від радісного ґелґотання німців та автоматних черг, що раптом пролунали довкола. І завмер: у небі тепер ширяв тільки один наш літак — Архипенків. Круг нього вилися три ворожі “месери”. А над позиціями спускався на парашуті Жердін, якого вітер зносив на ворожий бік. Це по ньому стріляли німці.
Отже, і Ферапоня…
З чотирьох залишився один Архипенко. Хоч би ж він тікав! Кінчається пальне, ось-ось не стане боєзапасів… Це ж безглуздя в таких обставинах битися одному проти трьох!
— Марку, друже, тікай! Тікай! — шепотів я.
Архипенко кинув свого літака донизу і понад землею — на бриючому польоті — шугнув на схід. Німці не переслідували його. Зробивши над полем бою круті віражі, вони повернули на захід і незабаром зникли за виднокраєм.
А я…
Стояв, спершись грудьми на сирий бруствер окопу, і безтямно дивився на чорний стовп густого диму, що здіймався в небо там, де впала Ніна. І моє серце краялося на шматки.
Навіщо я залишився живий?..
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Володя замовк. Таня теж довго не порушувала тиші. Сиділа згорбившись, заглиблена у свої думки.
Сонце схилилося до обрію, і нижній краєчок його великого червоного диска вже торкнувся зубчастої лінії далекого небокраю. Ейзенах, що лежав у долині, поволі вкривався сизою імлою, тонув у густих вечірніх сутінках. Повівав свіжий вітрець, остуджуючи розпашіле за день каміння і нагадуючи, що ніч на вершині гори буде не дуже тепла. Першою порушила мовчанку Таня.
— Що ж далі?
Володя усміхнувся.
— Поки що все. Про те, що було далі, розповім, якщо захочеш, іншим разом… А зараз будемо готуватися в дорогу. Найсприятливіша пора доби для нас — від десятої вечора до п’ятої ранку. За цей час ми повинні відійти від Ейзенаха якомога далі…
Рушили, як добре стемніло. Обережно спустилися до автостради, нової, з подвійним полотном, найсучаснішої дороги, яку німці будували перед самою війною, але не встигли закінчити: в деяких місцях, особливо в гірських, не вистачало мостів через ріки, ущелини й прірви, не було під’їзних шляхів, а на узбіччях і на неширокому внутрішньому газоні, що розділяв навпіл обидві смуги, нерідко громадилися купи будівельного матеріалу.
Пішли просто по бетонних плитах.
Ніякого руху на дорозі не було. До того ж вона ніде не перетиналася з іншими дорогами, обминала всі міста й села, пролягаючи по безлюдних узгір’ях і лісах, — тому втікачі почували себе вільно, майже в повній безпеці.
З гір котилася вечірня прохолода, шурхотів під ногами бетон, а в темно-синьому безхмарному небі все дужче і дужче розгоралися дрібні, мов мак, зірки.
— Отак би до самого кордону! До Польщі! — сказала Таня.
— Залізницею їхати ще краще. Причепитися б тільки на той ешелон, що йде на фронт або в Польщу. За два дні були б на місці!
— Або в гестапо.
— Це вже як пощастить, — погодився Володя. — Можемо і в гестапо опинитися. Тоді, вважай, нам каюк! Особливо коли знайдуть пістолет. Він зразу наведе на слід Нушке…
Таня довго мовчала, щось міркуючи, а потім сказала:
— Домовимося: відстрілюватися до останнього! Покладемо кількох фашистів — і то велика допомога нашим… А якщо вже, всупереч усьому, потрапимо в пазурі ворогів, стояти на одному: я тебе не знаю, ти мене не знаєш. Відстали від ешелону, що йшов зі Сходу. Зустрілися випадково.
— Так нам і повірять!
— А що ми можем придумати інше?
Нічого іншого Володя справді придумати не міг. Та й як передбачиш усе, що тобі готує майбутнє? Тож, не обтяжуючи себе зайвими думками, він поправив за спиною рюкзак і наддав ходу.
Дві чи три години минули щасливо, і позаду залишився добрий десяток кілометрів, перший з тієї тисячі, що пролягла перед ними.
Десь опівночі трапилася несподівана пригода. Таня, котра йшла попереду, раптом зойкнула і зупинилася. її піднята нога зависла над чорною прірвою. Моста не було. Дорогу несподівано перетнула глибока ущелина, і дівчина замалим не шугонула в неї.
Вони спустилися вниз. Тут було темно і сиро, як у ямі. Шумів гірський потік. Довелося роззутися і, обережно ступаючи по слизькому камінню, перебрести на другий берег. Підбадьорені холодною купіллю, знову взулися, здерлися на гору і ще швидше попростували на схід.
Близько п’ятої години ранку почало світати. Зійшло сонце. Перші його промені скропили далекі вершини гір, бризнули в глибокі міжгір’я, і втікачі зупинилися на відкритій місцині, зачудовано споглядаючи прекрасні краєвиди.
— Тюрінгенський Ліс, — вражено прошепотів Володя. — З висоти пташиного лету яка краса!
Перед ними справді лежав Тюрінгенський Ліс, один з найкращих куточків Німеччини. Невисокі мальовничі гори, вкриті лісами. Розлогі долини, по яких струмують воркітливі потоки. Вузькі звивисті стрічки асфальтних доріг. На стрімких шпилях — середньовічні замки феодалів, а довкола них — невеликі села й хутори з охайними червоно-білими або червоно-жовтими будинками. І високі, гострі, мов списи, дзвіниці сільських кірх…
