Полтава - Лепкий Богдан (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
Собі ж велів Мручко подати глечик старої слив'янки і видудляв його самотужки.
— От і спасибі москалям. Давно я такої настійки не пив, і може, й не пив би, коли б не загнали мене до отсеї Богом хранимої пасіки.
Сказавши це, порозпинав кожух, бо почув горяч у тілі.
Обійшов вежі і оглянув гаківниці.
— Не від віватів вони, панове, не від віватів! І навіть кулі до них є, а мабуть, і порох знайдеться, бо з наших ріжків тим горлаям невелика потіха була би.
І дійсно, в потайнику, в одній стіні, кілька бочівок сухого пороху знайшлося. Мручко так ними втішився, як хлопець молодою дівчиною, якої бачити не сподівався.
— Дали ложку, дадуть і юшку, — приговорював. — Ми ще, мабуть, і для наших рушниць порох знайдемо.
І того добра теж було чимало, бо сотник Імжицький до дбайливих хазяїнів числився. Правда, що й заховати вмів своє добро по-мистецьки, але ж що козак сховає, те тільки другий козак і знайде, більш ніхто, хіба чорт.
Отак воно й тутки сталося.
Не минула й година, ще не благословилося на світ, як пасіка Імжицького була готова до облоги.
— Не пасіка, а прямо Кодак, — хвалив собі Мручко. — Коли б ми не відбились у ній від цілого ратного полку, то були б ми хіба мамули, а не козаки. Позір, панове, позір! Щось мені ліс не своїм голосом зачинає шуміти, — і приложив ухо до вежі, наслухуючи пильно.
А на тих вежах стояли вже й товариші, гарматного діла свідомі, і ватри оподалік горіли, щоб було при чім льонти розпікать.
— А лиш у тих, що на герць виїдуть, не ціляй. З тими ми самі по-нашому побавимося. В товпу періщ, і то у саму середину.
Один з козаків, що стояв при брамі, дзвонив зубами.
— Ти не дзвонар, — казав до нього Мручко, — а брама не дзвіниця.
— Зимно мені, — відповів той.
— Не зимно тобі, синку, а знати, що ти ще з війною не гаразд ізжився. Нервуєшся. Підожди, підожди, розігріємось, хлопче. Бо для козака не так бій страшний, як отеє дожидання. Я сам його не люблю, як оселедця на Великдень. Так ось, мабуть, і вони.
Перед пасікою була чимала поляна, а там і поле, на котрім сотник Імжицький сіяв гречку для своїх бджіл, а жито й пшеницю для себе, щоб не довозити їх зі свойого далекого маєтку. Щолиш за цими полянами починався ліс, не густий, але з деревиною здоровою, більше листатою, ніж чатинною.
Між тими-то деревами, високими й грубими, сотник Мручко став добачати щось ніби корчики, які кивалися то взад, то вперід, то вправо, то вліво. І чим ясніше робилося на світі, чим рідше політав сніг, тим і тих корчів бралося більше.
— Вони, — шепнув Мручко. — Та й наслав же антихрист своїх чадів тьму-тьменну. Десь того накублилося так багато, — ігі!
Корчики вискакували аж на поляну. Щолиш тепер можна було пізнати, що це царські кіннотчики.
— На коровах вам їздити, а не на конях, — гукнув Шелест, що стояв високо на фігурі і мав голос здоровий, як труба. — Як ти сидиш на кульбаці, як стара баба у молодого хлопця на колінах. Ви-пря-мсь!
Москалі щось йому відповідали.
— Перше людської мови навчіться, мимраї! До книшів наших то поспішаєтесь, а до мови — ні.
— Та зони і своєю галакають, чортзна-як.
— Але кленуть здорово.
— Матіркувать.
— Навіть Богові та Богородиці не потурають.
— Антихристові чада.
Декілька всадників підсадило мало що не до рова. Кивали на козаків пальцями, показували дулі, робили всякі непристойні рухи.
— А памороки вам затьмарило б, неохаї безхарапутнії, та вони ще з нас насміхаються. Дозволь, батьку сотнику, відігнати тих кудлаїв мерзотних, а то глядіти на них невмоготу.
— А кілько їх?
— Буде з десяток.
— Так, мабуть, нашого брата троє хватить.
— Хватить, добродію, хаватить.
За хвилину відчинилася брама, луснув зводжений місток і на поле вискочив Шелест з двома товаришами. Аж сонце зацікавилося та стало зазирати з-поміж дерез. Велике й червоне. І бачило воно, як дев'ятьох перських гренадирів зі шкуратяними касками, з-під котрих вимикалося довге кудлате волосся, у високих чоботях і в баранячих тулубкак верх каптанів, з полами, заткнутими за пояс, гарцювало на конях різної породи та однаково сухоребрих, нібито й вони мусіли зберігати, тверді московські пости. Ще як на такій хабеті, що скидалася більше на якогось змізерованого гіпоцентавра, чим на боєву коняку, сидів рівно худий молодий молодий їздець, то воно не виглядало так страшно, але бувало й таке, що на худому, мов терлиця, коні їхав їздець опасистий та череватий, мов бочка, і тоді боявся ти, що ось-ось і переломиться сухоребра коняка надвоє, задні ноги з хвостом покотяться в один, а передні з головою в другий бік, а їздець сяде безрадно на землі поміж ними.
Козаки зараз зміркували собі, що це не німці, а тая нова їзда, яку щолиш творив цар Петро, головну вагу все-таки на піхоту покладаючй і більше довіряючи тригранному штикові, чим гострій шаблі, або пістолям з крем'яними замками, з котрих, було, заки викрешиш іскру, то й порох вітер здмухне або дощ чи там сніг замочить. Насупроти таких-то дев'ятьох всадників вистрибнуло трьох козаків, привикших до коня від малої дитини, буцімто кінь і їздець то одно. Досить було глянути, як вони на них сиділи, як нагло й швидко повертали набоки або завертали на місці і подавалися назад. Мов веретена в руках доброї пряхи, були ті коні у козацьких жменях. Мрячко хоч чадивизся на таких їздців чимало, і не було такої їздної штуки і такого фортелю, якого б він не знав, все-таки не міг від отих трьох їздців ока свойого відірвати.
— Але ж герцюють, як ляльки. І синів своїх не бажав би я кращих мати, та Бог не дав потіхи. — І він важко зітхнув, згадуючи, де й котрий із них віддав голову за славу молодецьку.
— А так його, Іродового сина, а так! — приговорював, тупцюючи біля гаківниці, бо спокійно встояти не міг, так його поміж цих трьох кортіло. — Бодай би я до Різдва горілки в роті не мав, якщо цих трьох не дасть дев'ятьом ради. О, о, вже один москаль ноги задер, от глянь, вже й другий перекицнувся. Але ж глемезнув його Шелест по тім шкуратянім каску, голову надвоє розчерепив. Не знав я, що він такий грач. Та ж це прямо архістратиг Михайло! Гарно, хлопці, гарно, збоку їх, збоку заїжджай, щоб за кінськими головами своїх ослячих лобів не ховали… Ов! Та вони й бомбами кидаються. Без смороду та сопуху москаль не обійдеться. Засмороджують світ!
І дійсно, після цих бомб ціле поле вкрилося димами, і, мов від падлини, понесло на козаків зловонним духом.
— Ох! Та й дам же я вам таких нюханців, — грозив Мручко, — за оті ваші бомби, що вже до смерті нічого не понюхаєш, небоже! Геть мені отсі тхори царські затьмарили світ, не бачу, що там твориться за цими поганими димами.
А коли вітер порозносив та порозкидував поміж деревами дими, мов шматки порозриваної верети, Мручко побачив, як Шелест двох рейтарів кінчав. Одним помахом широкої вигнутої шаблі одного розрубав надвоє, а другого засягнув по руці так, ще рука випустила поводи, кінь рвонувся, став на задніх ногах, і їздець назадгузь полетів з кульбаки. Шелест випалив до його з пістолі щоб не копирсався довго в снігу, але якраз тоді наперло на нього трьох останніх рейтарів.
Мручко занімів, бо здавалося, тут уже й Шелестові край. Та ж і в найхоробрішого козака вичерпаються сили, якщо він задовго б'ється. З запертим віддихом глядів Мручко, як Шелест шаблю з руки до руки перекидував, як вона, наче сяєво над головою святого, мерехтіла і як від того сяєва, ніби злі духи від святого, відскакували москалі.
— Славно, славно, Шелест! — вигукував Мручко, плескаючи в долоні і шапкою посилаючи козакові привіт. — Після такого бою і полягти не жаль.
Але сяєво чимраз то слабше мерехтіло, і Бог вість, чи не згасло би навіки, коли б тамті два козаки не покінчили були своєї роботи та не скочили йому в підмогу. Один із них, мабуть, колись табунщиком був, бо так справно кинув мотузом, що зашморг здавив москаля за горло, він випустив із жмені шаблю, замахав руками, як крилами, кульбака на сухореброму коні пересунулася набік, і козак тягнув райтара, як псярник собаку, разом з конем до пасіки.
