Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня (книги без регистрации txt) 📗

Я відразу сховалась за паркан, але Франьо мене все одно помітив.

- Нехай помічає, мені що до того, - казала я собі. - Він мене обдурив, а я кинула в його корову камінь. Око за око.

Я боялась, що Франьо прийде до моєї баби жалітися, тому пішла на цілий день до сусідських дівчаток, які жили в Коломиї, і так само, як я, приїжджали до своєї баби на літо. Ці дівчатка - Інна і Оля - робили капості іншим значно частіше, ніж я. Вони нишком били Іванку - свою малу і вредну двоюрідну сестру, крали в старого Федора з городу найкращі соняшникові голови, крали черешні і полуниці, хоча якраз в них черешні були найбільші і найсолодші.

У товаристві коломийських бандиток мені ставало легше забути про свій камінь. Більше того, я все дужче ненавиділа Франя, і камінь вже не задовольняв мене. Я прагнула страшнішої помсти за скрипку і за силос, який так ніколи і не привезли на вокзал.

Франьо бачив, що я плекаю в голові план помсти, але нічого не казав. Він продовжував жартувати і підсміюватися, що лютило мене ще більше.

- Через камінь, який ти кинула в корову, - казав він мені, - корова стала доїтися фіолетовим молоком. А то молоко таке смачне, якби ти тільки знала. Файно тобі дякую за камінь. Якби ти ще раз каменем фурила, то, може, молоко стало би іншого кольору і корова сі доїла геть чисто сметаною.

- Вуйку, - відповідала я плачучи, - нащо ви мене зачіпаєте?

- Ади, а що я сказав? Я тільки подякував, що ти кинула камінь, та й фертик.

У Франя на подвір'ї ріс величезний ясен з обрубаною кроною. Кожного року на той ясен прилітали гніздитися лелеки. Франьо дуже цим гордився, він казав, що лелеки не гніздяться, де прийдеться, вони ретельно вибирають собі подвір'я, на якому нема сварки і злих намірів. Франьо спеціально викинув на ясен лелекам шину від колеса вантажівки, щоб птахам було легше вити гніздо.

Одного разу, коли Франьо пас корову, я вилізла на ясен і перекинула шину з лелечим гніздом. Було літо. Ніхто з дорослих лелек в гнізді не сидів. Я спостерігала, як шина поволі перевертається і падає додолу, як раптом з гнізда випадають два великих білих лелечих яйця і летять до землі самостійно. Коли я побачила ті яйця, то ладна була за ними скочити з ясена навздогін. Все тривало кілька секунд. Мить - і два лелечих яйця з тріском падають на землю і розбиваються на друзки. Яєчний жовток, в’язкий і темний, бризкає в різні боки. Я пам'ятаю дуже добре, як воно виглядало згори, з ясена. Ці дві жовті живі плями. Я дивилась на них і дивилась, аж поки не прийшов Франьо і не зняв мене з ясена. Я боялась знову стати на землю, татуйовану тим малюнком.

Три дні я мила і прибирала в бібліотеці. Витирала з книжок пилюку, розкладала їх тематично на полиці стелажів, деякі заклеювала, хоча більшість книжок були майже новими, постарілими лише від часу, а не від багаторазового прочитання.

Книжок зовсім мало. Багато радянських про благородних юних партизанів і хворобливо совісних піонерів і жовтенят, багато дитячих журналів. Але є також дуже старі книжки - ще з початку століття: різноманітні австро-угорські читанки-хрестоматії, які я сама гортала з превеликим інтересом.

В бібліотеці пахло сирістю і книжковим пилом. Спочатку мені паморочилось в голові від цього гострого і навіть зворушливого запаху. Потім звиклося.

У шухляді письмового столу залишилась тоненька купка карток читачів, ще з п'ятдесятих-шістдесятих років.

Я подумала, що ці читачі навряд чи захочуть знову ходити до бібліотеки, вони, напевно, давно повиростали з дитячого віку, стали старими, може, і повмирали або виїхали. Ці картки я заховала на самий низ шухляди.

Натомість познаходила чисті бланки карток, які мали чекати на своїх нових читачів.

Хоча сумнівно, аби вони були.

Колись жителів Дземброні було більше, я не сумнівалась.

Три дні, поки йшло прибирання, я ночувала в бібліотеці. Ввечері повертатись додому я вже не мала сили, тим паче, що йти треба дві години і постійно вгору.

На обід я ходила до Охримко і його дуже доброї жінки - вуйни Марії. Вона мала смішне дівоче прізвище Цінес. Її батьки - не то євреї, не то - німці.

Вуйна Марія готує незвичні, як для цієї місцевості, страви. Яєчні зупи, салати зі шпротами і гранатовими зернятками, вареники на пару, смажені овочі в клярі, замішаному на пиві. У вуйни Марії, єдиної тут, я бачила різні екзотичні приправи включно з фенхелем і майораном. Багато що вона сама вирощує у саморобній теплиці біля хати, наприклад васильок і цикорій.

Вуйна Марія дуже добра. В неї товсте сиве волосся, зібране на потилиці в гульку, і окуляри.

Охримко кличе її не інакше, як «Ціньцю, Цінчику».

- Вуйно Маріє, - сказала я після обіду, - ви так смачно готуєте!

- Не кажи мені вуйна Марія, кажи мені вуйна Ціня.

- Вуйна Ціня. Може, давайте, я запишу вас у бібліотеку? Будете першою і останньою.

- Нашо мені ще читати. Я без того всьо знаю, - і вона гарно і дуже по-доброму усміхнулась.

Проходила повз хату вуйни Миці, і мені страшенно закортіло туди заглянути. Подивитись, як там тепер, чи щось змінилось.

Хату залишили відчиненою. Я увійшла досередини, і стало дуже шкода, що мене ніхто не зустрічає.

Ліжка прибрані, на столі чисто, піч накрита великою пласкою дошкою.

Я подумала, що можна було би взяти собі одну каструлю, а потім, якщо хтось за неї згадає, - віддати. Але навряд чи хтось згадає.

На стіні, поруч з образами, висіли портрети вуйни Миці і Варки. Поруч висів ще один портрет, завішений рушником. Ще при житті вуйни Миці він був завішений. Я завжди думала, що то портрет Франя, але спитати у вуйни Миці соромилась.

Тепер я могла би зняти рушник і подивитись на нього.

Я підійшла ближче і вже простягнула руку до рушника, як почула позаду себе:

- Це ти?

Я перелякано озирнулась. Переді мною стояла Варка.

- Варка? Ти тут?

- А де мені ще бути?

- Охримко казав, що тебе забрали в якийсь інтернат…

- Я повернулась. Мені там було не по собі. Чого я маю жити не у своїй хаті?

- Але як ти тут сама собі даєш раду?

- Тобі ж якось це вдається.

- Так, але… я не сліпа.

- Невідомо, хто з нас менше бачить.

Я мовчала.

Варка анітрохи не змінилась. Навіть сорочка на ній була та сама - біла з чорним геометричним візерунком на полах і рукавах.

- Мені дуже шкода за вуйну Мицю, - сказала я.

- Всі люди рано чи пізно вмирають.

- Тобі, напевно, дуже важко без неї.

- Важко, але не дуже. Тільки тепер я стала зовсім вільною.

Ми сіли на ліжко, і воно рипнуло. Здійнялась пилюка.

- Може, живи в мене? - запропонувала я. - Ти не каліка і можеш жити сама, але разом нам було би веселіше.

- Не знаю, чи так буде добре.

- Буде добре!

- Ти приїхала в гори для того, щоб побути сама, а я тобі буду заважати.

- Я не приїхала сюди, щоб бути сама!

- А чого інакше сюди приїжджають?

- Та просто. Я не знаю, чого приїхала. Думала, тут буде ліпше, і так сталося.

- Як ти перезимувала? - перевела розмову Варка.

- Добре.

- Не тяжко було?

- Ні. Я майже всю зиму проспала. Дикі коти зимували зі мною, з ними було тепліше. А тепер вони десь позникали. Напевно, їх потягло назад до лісу.

- Ти зараз працюєш в бібліотеці, я чула?

- Вуйко Іван запропонував, і я погодилась.

Я встала і знову підійшла до завішеного рушником портрета.

- Варко, а це портрет Франя, правда?

- Правда.

- А чого він завішений?

- Мама не хотіла, щоб ти його бачила.

- А тепер? Можна мені тепер подивитись на нього?

- Краще не треба.

Варка замовкла і чекала, що буде далі.

- Варка, - сказала я. - Франеві фотографії у тебе, правда?

- Чого ти так думаєш?

- Я знаю, що це ти їх забрала, коли Франьо помер.