Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
Тут би хто хоч розгубився, тим більше, що в пам’яті були свіжі картини приголомшливих зустрічей то з дикими ординцями, то з вільними козаками на просторах колгоспних лугів за Яблунівкою. Отож я задерев’янів, шнуркуючи очима по долівці та кутках у пошуку дрючка чи сокири, бо коли зі мною жартують, то дуже недотепно, а коли насправді?.. Може, саме в Яблунівці відбуваються незрозумілі аномалії з часом, тут змішується минуле з сьогоденням і з майбутнім. Ординці! Козаки! Та й, коли поміркувати, роман Хоми Прищепи «Позичений чоловік» теж із цих явищ, бо надто вже автор випередив свою епоху!
В одній руці гітлерівський офіцер тримав зброю, це був пістолет «вальтер» а в другій — шахівницю. Навіть на відстані від нього віяло чужинецькими парфумами й запахами — такі я чув од окупантів під час минулої війни. Галю- цинація чи явина? Я вщипнув себе непомітно за стегно й відчув біль. Таки не галюцинація, таки з плоті й нервів, а як дивиться, як дивиться! Хоче розчавити поглядом, наче танком.
Рівно тримаючись, наче багнета ковтнув, офіцер ступив крок-другий і спинився коло столу. Шахівниця лягла на скатертину, а поряд чорним круком ліг «вальтер». Непроханий гість підсунув стару клишоногу табуретку, сів.
Хто він, звідки? А може, це витівки яблунівського майстра магічного реалізму Хоми Прищепи? Дивак і характерник, гуманіст і пройдисвіт, ловкач і народний умілець, джигун і мудрець — ну ж нічогісінько йому не чуже, всьому навстіж одчинена його натура, то хіба йому важко спромогтись на отакий жарт-каламбур? Але ж і страшнуватий гумор, коли це й справді гумор.
Офіцер зняв чорні лайкові рукавички, поклав на підвіконні, а вже потім заходився розставляти фігури на шахівниці. За цей час не подивився на мене жодного разу. Коли нарешті білі та чорні вишикувались двома ворожими лавами, гітлерівець підвів голову — и холодна крига його очей спалахнула так, начебто факнуло полум’ям підпаленого спирту. Одвів од себе ліву руку, вдавано люб’язним жестом запрошуючи мене за шахівницю, й тонкі, мов павутинка, кутики його уст здригнулися від усмішки, яка так і не народилась на білому мармурі обличчя. А що я першої миті не втямив значення того жесту, закам’янівши на тапчані, він пригасив на устах натяк на усмішку й повільним красномовним рухом поклав праву руку на пістолет «вальтер».
Я мусив примиритися з наругою над своєю особою, бо хіба під дулом пістолета й під страхом смерті не сядеш грати в шахи? Здається, один із героїв безсмертного Миколи Гоголя грав у карти із самою панею смертю, а в костомахи з-за кістлявих плечей виглядала коса. Що ж, змінилися часи—змінились і знаряддя вбивства: в другій половині двадцятого століття було б технічним нонсенсом одубіти від коси, а не від пістолета...
Вибравши білі фігури, гітлерівець зробив хід королівським пішаком.
Не задумуючись, я так само походив пішаком від короля.
Очевидно, він сподівався на перевагу вже в дебютній стадії партії, проте позиція утворилась рівна. Ще б пак! З дитинства я, може, кохався не так на грі в шахи, як на шаховій літературі. Перечитав усе, що тільки міг дістати про цю древню і мудру гру. Знав про всіх видатних гросмейстерів, серед яких найдужче захоплювався Капабланкою, звісно, й потроху грав — на уроках у школі, на лекціях в інституті, на роботі у видавництві. Значного якісного скачка моє шахове вміння зазнало в редакціях молодіжних газет, де інколи доводилось просиджувати за шахівницею до півночі, коли чергував у друкарні й вихід газети затримувався в зв’язку з важливим повідомленням телеграфного агентства. Тоді грали без фори і з форою, без цейтноту і в цейтноті...
Й раптом я очам своїм не повірив: чи то загавившись, чи то недооцінивши позицію, гітлерівець оддавав туру за слона, втрачаючи якість! Серце моє застукотіло в грудях, мов горобенятко в жмені, та я вирішив не квапитися, а докладніше проаналізувати ситуацію.
І раптом зловив на собі прямий, як удар прикладом, погляд гітлерівця. Погляд виражав таку непримиренну жорстокість, що я мав зіщулитись, уклякнути, обернутись на чортійщо. Він помітив свій прорахунок. Дрібні бісеринки поту виступили на його переніссі.
І пещена рука, всіяна рудим волоссячком, з повільною й погрозливою рішучістю лягла на «вальтера», пучки пальців стали вигравати якийсь марш «третього рейху». Отже, захищаючи туру, офіцер міг розрядити всю обойму в свого суперника, тобто в мене. З калейдоскопічною швидкістю перед моїм внутрішнім зором промайнули картини дитинства, отроцтва, юності, майнуло перелякане обличчя дружини; згадався потоп із роману Хоми Прищепи «Позичений чоловік»; чітко у вухах пролунала фраза Джона Стейн- бека, сказана коло річкового вокзалу в Києві: «На коника з такими очима я б не ризикнув сісти...»
І, очевидно, фраза Джона Стейнбека, що спливла в пам’яті, мала найбільше значення для подальшого перебігу мого поєдинку з гітлерівцем.
Не скліпуючи у відповідь на його погляд, схожий на удар прикладом, дивлячись прямісінько у нещадні цівки очей, правою рукою я взяв туру на шахівниці, натомість поставивши слона. Всіяна рудими волосинками рука здригнулась конвульсійно, кощаві пальці вже не вибивали марш, а барабанили по «вальтеру», ось-ось ладні зімкнутись на зброї, щоб стріляти, щоб сіяти смерть.
Я зрозумів, що переміг у цьому психологічному поєдинку не тоді, коли фашист прибрав праву руку з пістолета (руку він прибрав пізніше), а тоді, коли ліва його рука знялась над столом і, роблячи черговий хід у партії, взяла мого слона. Я на все життя запам’ятав, що ферзем С-3 він зняв мого слона на А-6.
Міттельшпіль він зіграв краще, ніж я, вигравши зайвого пішака. Аналізуючи становище, яке склалось на шахівниці, я раптом подумав: «А коли цьому гітлеряці здасться, що я піддаюсь навмисне, заляканий зброєю? Що я зумисне віддав пішака, далі поступлюсь ініціативою, а там і хапону мат?»
Умить на шиї відчув доторк шовкового ординського аркана, й це відчуття пробудило не так страх, як гордість, а гордість мобілізувала волю, примусила міркувати на кілька ходів наперед. І в ті тяжкі хвилини випробувань пошкодував, що не розвивав у собі шахового генія. А може, мій шаховий геній якраз і розквітне під дулом фашистського пістолета?
А він мовчав, цей загадковий нацистський сфінкс, і його мовчання з кожною хвилиною ставало загрозливішим. Довгобразе обличчя, яке недавно берегло спокій, ледь порожевіло, а на вилицях чітко виступили фіолетові плями. Партія наша наближалась до кінця, тепер я мав дві з’єднані тури на королівському фланзі й коня, яким ось-ось міг оголосити шах. Поки що шах, білому королю було куди відступити й сховатись, та вже наступним ходом я міг відіграти пішака, а за ним і виграти зайвого.
Реально оцінивши ситуацію, гітлерівський офіцер сповільненим сомнамбулічним рухом потягнувся до «вальтера». Тверді пучки пальців ударили по руків’ю пістолета, і я подумав про те, що цей любитель древньої мудрої гри не допустить до своєї поразки. Авжеж, так звана вища арійська раса! Де ж це видано, щоб слов’янська худобина, недолюдина, взяла гору в рафінованому змаганні двох інтелектів!
Я походив конем, оголошуючи шах білому королю. Тиша, яка панувала в хаті-квітнику покійної яблунівської знахарки, стала глибока, мов бездонний колодязь. У цій тиші я почув, як б’ється моє серце: наче хтось на телеграфі вибивав телеграму.
Права рука гітлерівського офіцера лежала на «вальтері», пальці ось-ось мали зімкнутись, темна цівка ось-ось мала глянути мені прямісінько в перенісся. На вулиці пролунав гуркіт автомобіля, проте звук мотора не розрядив напруженої обстановки. Той звук наче належав іншій, нереальній дійсності — далекій, мов світло холодної небесної зорі.
Лівою рукою фашист переставив короля не на чорну клітинку, як я сподівався, а на білу. Тут, на білій клітинці, через два ходи його королю загрожував мат. Мабуть, мій суперник зовсім розгубився, а тому припустився елементарної помилки.
І якщо я скористаюсь помилкою, це може коштувати мені життя.
Звісно, я ще міг звести партію внічию. Авжеж, я міг і програти. Моя майбутня доля була в моїх руках — тільки піддайся, тільки викажи себе нікчемним боягузом, який тремтить за свою шкуру. Так, я любив життя, але гідність була мені дорожча, а моральна перемога над фашистом — у сто крат. Хай знає, що наші герої не зраджують ні себе, ні свій народ. Хай знає, що куля в барабані «вальтера» — ніщо перед високістю духу людського.
