Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна (книги онлайн .TXT) 📗
— Гей, ти! Куди преш?
— Ану, пропусти…
— Давай, вали звідси!
…Владові ноги стоптані були мало не по коліно. Однокласники шукали з ним контакту — найпростіше було наступити йому на ногу, а потім іще й вилаяти, ніби зопалу. Але для душевного комфорту такого «спілкування» не вистачало, і атмосфера в класі все більше загострювалася. Пацани ставали надміру дратівливими, дівчатка теж лютилися, і зрештою оголосили альтернативний бойкот — Ждану, а тому й так дісталося чи не найбільше від усіх. Якось, не стримавшись, він притис Влада до стінки — у буквальному розумінні, після уроків, у традиційному для цього місці — чоловічому туалеті:
— Ти! Ти зрозумів?!
Що він хотів сказати — значення не мало. Він тримав Влада обома руками за плечі, дивився йому в очі, говорив із ним — і Влад бачив, як потроху рум’яніють бліді щоки, як прокидається радісний вогник у зеленавих очах:
— Ти! Ти зрозумів, чи ні?!
Ждан порушував ним же встановлений закон — про заборону розмов із «цією сволотою». Порушував із хтивістю, з щенячим якимсь повискуванням, і Владу захотілося сказати цьому нахабі, що він, Влад, легко може перетворити Ждана на свого раба. Та він уже — його раб, і досить Владу сховатися на тиждень, ні, всього на кілька днів… щоб Ждан приповз до нього на пузі, слізно виманюючи єдиний погляд, однісіньке слово. Він уже розтулив було рота, щоб усе це бовкнути — але згадав про Дімку і прикусив язика.
Ждан, коли його душевна рівновага нарешті відновилося, випустив його плечі. Принаймні бити ні сіло ні впало людину, котра не чинить опору, бити однокласника, бити Влада він поки готовий не був.
Поки.
Ждан дивився на завмерлого біля стіни Влада і, здається, намагався пригадати, що тут відбувалося три хвилини тому.
Потім раптом скулився, враз перетворившись на колишнього Ждана, «смердючку» і парію. І квапливо вийшов.
Беззвучно соталася вода з несправного крана.
Влад умивався довго і ретельно. Начебто холодна вода могла чимось йому зарадити.
Саме напередодні довгожданої Дімчиної появи у школі Влад таки відвідав колишнього друга. Дімчина мати пустила його в дім із великою неохотою.
Дімка стояв посеред своєї маленької кімнати, всюди — на підлозі, на дивані, на столі — розкидані були зошити і підручники, біля його ніг стояв розкритий шкіряний портфель — порожній. Влад довго дивився на портфель — така штука давно була його мрією. Красивий, місткий, для кожної речі є своє відділення…
Дімка мовчки стояв, дивився строго. Колись він завжди радів Владовому приходу, хоч кутиками губ, хоч поглядом — але радів. Тепер на Влада дивився незнайомий, добряче підрослий, коротко-коротко стрижений, страшенно змарнілий хлопець.
Владу пригадалася мама, якою вона була, коли відчинила йому, бурлаці, двері. У новому Дімкові щось було… Колір шкіри? Паперово-білий, але ж коли вони бачилися востаннє… Здається, триста років минуло… Дімка був засмаглий, як смажена в олії картопля…
Влад знову перевів погляд на порожній портфель. Набрався Духу:
— Я повинен дещо тобі сказати…
Дімка зітхнув.
Влад метався кімнатою, переступаючи через підручники, папери і папки, спотикаючись, натрапляючи на канцелярське приладдя вразливими, в самих лише носках, п’ятами. Влад жестикулював, збивався, задумувався, через слово встромляв — я не брешу, ти тільки повір, це правда, ти зрозумій, це правда…
Дімка слухав, сидячи на краю дивана.
— Їдь, — казав Влад. — Я б і сам кудись виїхав… Але мама! Вона ж без мене не може. А як я їй поясню?! Вона ж не повірить! Їдь, Дімко, я твоїм батькам… Пробач, дурня це була, вони все одно не зрозуміли… Не повірили… Ти повір, це правда… Ти пригадай, як усе було… Нам не можна! Нам разом — не можна! Ми ж не будемо цілісіньке життя в одному класі вчитися?!
Він плутався — слова, давно продумані й не раз відрепетирувані, промовлені вголос, виявилися абсолютною маячнею. Дімка слухав — сумний, незнайомий юнак, і в очах його не було довіри. Подив — був. І ще щось, підозріло схоже на бридливість. А може, Владу здалося?
Він обірвав себе на півслові:
— Усе. Не віриш — діло твоє. Ти тільки згадай усе, що було… Я пішов.
Його відступ скидався на втечу. Шнурки, наприклад, довелося зав’язувати вже на вулиці — аби не згаяти зайвих тридцять секунд у напівтемній вітальні ворожого, здивованого будинку.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Мама
Через півроку він згадував цей свій демарш із поблажливою посмішкою. Усі події цього неприємного літа здавалися далекими, якимись неправдоподібними. Сни про грибницю не повторювалися давним-давно.
Усе залагодилося саме собою. Усе влаштувалося якнайкраще. Його любили всі, й однокласники, й учителі, він, як і раніше, товаришував із Дімкою, а Ждан крутився навколо, підлабузнюючись і не упускаючи нагоди назвати Влада другом.
Мама заспокоїлася і навіть, напевно, почувалася щасливою. Самопочуття мала добре, отримала підвищення по службі, ранками займалася гімнастикою і щовечора грала з Владом у шахи.
Розслідування подій в таборі зайшло в глухий кут. Нікого так і не покарали — якщо не зважати на зганьблені репутації і втрачене здоров’я. Географічка, яка була в таборі директрисою, без почестей пішла на пенсію, а на її місце прислали новеньку, молоду, вродливу і неймовірно стервозну особу.
Нова географічка почала з наведення власних порядків. Якісь топографічні диктанти, контрольні та тести посипалися один за одним. За два тижні Влад отримав дві трійки і двійку, а з ними — й удар по самолюбству.
У географічки був задертий носик, короткі чорні кучері, гладенькі рум’яні щоки і дуже яскравий, красиво окреслений рот. Наступні два тижні Влад буквально не давав їй проходу.
Він потрапляв їй на очі в коридорі, — наче знічев’я, і заводив усілякі розмови на уроках. Влад роздобув якісь географічні журнали і тягав їх до школи, щоб поцікавитися її думкою з якихось цілком дріб’язкових, але екзотичних і хитромудрих питань. Географічка спершу милостиво вислуховувала, потім почала дратуватися, потім стала відмахуватися від хлопця, як від мухи, навмисно не помічаючи на уроках його піднятої руки. Він і далі дошкуляв їй, анітрохи не бентежачись. Йому було все одно, якої думки про нього буде вчителька. Важливий результат.
Нарешті, примелькавшись географічці, остогиднувши їй мало не до печінок, — Влад перестав ходити на її уроки.
Він вивчив її розклад і чудово знав шкільні коридори. Доводилося бути напоготові, бо за тиждень пишноволоса дамочка вже щосили ігнорувала звичні маршрути: її помічали то на першому поверсі в малюків, то в спортзалі, то в столярній майстерні. Здавалося, вона просто гуляє школою, і нікому й на думку не могло спасти, що географічка блукає, наче той неупокоєний дух, у пошуках одного прогульника, у пошуках надокучливого Влада Палія. Можливо, вона й сама не усвідомлювала цього — однак страшенно лютилася:
— Де Палій?! Я знаю — він був сьогодні на двох перших уроках! Ось, його присутність відзначено в журналі! Перекажіть цьому прогульникові, що він отримає підсумкову одиницю і його не переведуть до наступного класу!
Географічка ж бо й раніше не була взірцем доброти та людинолюбства, а тепер і поготів перетворилася на справжню фурію. Двійки сипалися, як із рогу достатку, в завучки волосся сторчма встало, коли вона розгорнула багатостраждальний журнал…
— Вона тебе уб’є, — серйозно застерігав Ждан. — Вона ненормальна якась. Нащо ти її дражниш?
Дімка мовчав. Дивився запитливо.
Від тієї сумбурної осінньої розмови вони ніколи більше не поверталися до слизької теми. Владу зручніше було вважати, що Дімка не повірив йому.
— Ти думаєш, вона тобі зрадіє? — запитав якось Дімка на автобусній зупинці, де розходилися їхні шляхи зі школи.
Влад пропустив свій автобус. Поштурхав носаком черевика сірий сніг:
— Думаю, вона упісяється від щастя. І шибоне мені підсумкову п’ятірку. Готовий об заклад побитися.
