Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей (читать лучшие читаемые книги txt) 📗
— І так треба розмалювати всю дошку? — жахнулася я.
Гарольд труснув головою, мовляв, не заважай.
Уйма безшумно бродив по кабінеті. Брав до рук то одну, то іншу річ. Постояв перед посохом Гарольда, недбало кинутим у кутку; я виявила, що тримаю в руках важкий свічник. Якби людожер доторкнувся до посоха — клянуся, одним кидком розколола б йому голову!
Ніби відчуваючи мою рішучість — а може, з якоїсь іншої причини, — Уйма відійшов від посоха, не спробувавши доторкнутися до нього.
Гарольд працював. Крейда повзла по дошці, не відриваючись. Сипався білий пил. Візерунок — кривий, несиметричний, якийсь дуже знайомий — розростався на дошці, але відбувалося це так повільно, що я із занепокоєнням подивилася за вікно. Незабаром світанок?
Горіли далекі морські вогні, світився маяк на кам’яному мисі, а місто потопало в темряві, й легко було уявити все таким, як раніше. Коли ми тільки прийшли сюди, коли ніякого міста ще не було.
Я піймала на собі погляд Уйми. Жовтий, оцінювальний погляд. Я обернулася — людожер відвів очиська.
Не на добро.
Я обхопила себе за плечі й раптом пригадала, що не їла вже багато годин. Що втомилася підійматися цими сходами, ниє спина, болять коліна і хочеться спати. Так: прилягти хоча б на півгодинки, поки Гарольд малює візерунки. Але не можна, адже людожер тут. Може, він тільки й чекає, коли я відвернуся…
Гарольд завмер, не відриваючи крейди від дошки. Заплющив очі. Він був блідіший, ніж раніше, на чолі блищав піт.
— Ліно… Там у шафі… Твій посох. Візьми.
Я підскочила. І втома, і сон злетіли з мене моментально. Шафа була здоровенною дубовою спорудою у протилежному кутку кімнати, за дошкою. Косуючи на людожера, я розчинила дверцята; всередині панувало неподобство з накиданих як попало книг, паперів, різнобарвного пір’я, сушених ящірок і жаб, пляшечок і баночок у сургучевих шапках, світильників, морських мушлів, недогарків свічок, піскових годинників — і все це вкривав шар пилу.
Я чхнула. Дивна річ: у шафі був протяг. Немов там, за нагромадженням чарівних предметів, працював потужний вентилятор. Я чхнула ще раз і побачила в глибині шафи круглий набалдашник мого старого посоха — наполовину рубіновий, наполовину смарагдовий. Я простягнула руку, але посох наче відсунувся, не бажаючи йти до хазяйки. Я потягнулася сильніше…
І раптом мене як вхоплять за зап’ястя!
Я не закричала тільки тому, що мені пилом забило подих. А наступної миті я побачила великий жовтий кістяк: він тримав мене, одночасно прикладаючи кістку-палець до випнутих білих зубів. Наказував мовчати!
— Що там, Ліно? — схвильовано запитав Гарольд.
Я мовчала, але не за наказом кістяка, а тому, що в мене онімів язик. Я могла тільки вириватися щосили, але кістяк тримав міцно.
— Кістяк, — незворушно промовив Уйма, який невідомо як опинився поруч зі мною.
— А, — промурмотів Гарольд. — Це сторож. Уймо, скажи йому, нехай віддасть.
Майже торкаючись до мене, людожер підійшов до шафи, просунув усередину волосатий кулак і заїхав кістяку в зуби. Почувся хрускіт, кістляві пальці розтиснулися, я відлетіла, спіткнулася й гепнула на підлогу.
У шафі щось гриміло й перекочувалося. Ні на що не звертаючи уваги, Уйма акуратно зачинив дверцята й простягнув мені мій посох.
Я поспішила встати, хоча коліна трусилися й жижки тремтіли. Уйма преспокійно чекав; я висмикнула посох з його величезної руки. Стисла в мокрих долонях і тільки тоді — трішечки — заспокоїлася.
— Гарольде! Чому ти не попередив… Чому не сказав мені, що в шафі кістяк!
— А де ж йому бути? — Гарольд утомився, це чулося з його голосу. — Звичайно, у шафі! Я не подумав, що ти не знаєш, вибач…
Я обійшла кімнату й заглянула Гарольду в обличчя. Він працював; піт щедро блищав на його чолі. Ні, на щастя, це не жарт і не знущання: мій друг справді вважав цілком нормальним те, що у шафі в мага сидів сторож-кістяк.
Похитуючись, я підійшла до вікна. Глибоко зітхнула. Притулилася чолом до набалдашника посоха.
— Як же ти підеш за Відьмину Печатку? — запитали в мене за спиною.
Я різко обернулася. Волосатий дикун Уйма дивився жовтими баньками безпристрасно й пильно, як кіт.
— Ногами, — відповіла я крізь зуби. — А що?
— Ти злякалася звичайнісінького доходягу-кістяка…
— Я не злякалася.
— І ти боїшся мене…
— Не боюся!
Уйма кліпнув:
— А вони дають тобі посох. Я б не дав.
— А тебе ніхто й не питає.
Уйма не відповів. Задумливо похитуючи головою, перетнув кімнату й сів на лаву.
Ні, ну ви бачили! Якийсь дикун буде мене вчити… Якийсь людожер буде дорікати мені в боягузтві. І все через Гарольда: візьми, мовляв, у шафі…
Я міцніше стисла посох. Нехай я не тримала його в руках чотири місяці — його дав мені Оберон, і я таких тварюк, бувало, перемагала, перед якими сам волосатий Уйма безпечний, наче мишка. Ось так.
Я прицілилася посохом за вікно й випустила в небо смарагдовий світлий промінь.
І відразу полегшало. Я нічого не забула, не розучилася. Я, як і раніше, маг, і мій посох при мені, тому що там якісь людожери?
Не дивлячись на Уйму, я відчинила шафу. Кістяк цього разу зачаївся. Я кліпнула, подивилася нічним зором, розгледіла обриси гладкої жовтої черепушки. Несильно розмахнувшись, тицьнула набалдашником посоха. Захрумтіло, посипалися кості, відвалившись, череп викотився із шафи й дзиґою закрутився посеред кімнати.
— Що ти робиш, — простогнав Гарольд. — Ти мені заважаєш!
— Був сторож — і немає сторожа, — зазначив Уйма. — Заходь, злодію. Бери.
Ну надзвичайно противний дикун!
— Це ти його розвалив, — я спробувала зачинити шафу. Гомілкова кістка застрягла у дверях, заважаючи цьому. Носаком чобота я заштовхнула кістку якомога глибше.
Уйма хмикнув. Гарольд знову зупинився, не відводячи крейди від дошки:
— Я вас обох прошу — помовчіть. Мені вже небагато залишилося. Якщо я зараз помилюся — все нанівець, а заново вже не встигну.
Не випускаючи з рук посох, я сіла на підвіконня. Уйма завмер на лаві — нога за ногу. Круглі жовті очі розглядали мене безцеремонно.
Я відвернулася.
Що скаже Оберон, коли довідається, що ми з Гарольдом його не послухались.
Це залежить від того, чи приведу я з-за Печатки принців. Переможців не судять… А якщо не зумію? Оберон, найімовірніше, відправить мене додому без права будь-коли побачити Королівство…
Зірки вже не здавалися такими яскравими. І я знову відчула втому.
Наближався світанок.
— Усе, — сказав Гарольд.
Він стояв перед дошкою, колись чорною, а тепер майже повністю білою, розмальованою. Його права рука висіла, як батіг, пальці стискали крихітний недогризок крейди, і, здавалося, мій друг зараз знепритомніє. Я встала навшпиньки, дотяглася до його голови:
— Оживи!
Пробігли мурашки вздовж хребта. Гарольд випрямився, розправив плечі, і я зрозуміла: вдається. Я вмію. Я можу. Я ще не те можу. А Уйма бачив?
Наступної миті в мене підкосилися ноги. Я передала Гарольду велику частину власних сил, а їх же й без того залишилося не так багато.
Людожер спостерігав за мною. Намагаючись приховати слабкість, я присіла на край крісла. Подивилася на дошку й уперше зрозуміла, що намальовані Гарольдом візерунки — не що інше, як відбиток людського пальця, збільшений у стократ.
«Відьмина Печатка». Тепер зрозуміло, яким чином ця сама відьма запечатала вхід у колишнє царство мертвих.
Зараз би поспати…
— Ліно, — сказав Гарольд. — Твоє завдання — привести принців сюди. Де житимуть наречені — у Королівстві або за Відьминою Печаткою — вирішимо потім. Головне, запам’ятай, п’ять принців. Повнолітніх. Бажано, як ти розумієш, шляхетних, гарних, відважних…
— Ага, зараз, — промурмотіла я, згадавши усмішечку Філумени.
— …Але насправді — байдуже яких. Аби тільки принци.
— А як я довідаюся, що принц справжній?
— Довідаєшся. Ти маг чи не маг? Обіцяй їм красунь-наречених. Обіцяй які забажаєш призи й нагороди — ми не скулитимемося на придане. Аби тільки вони погодилися.
