Притулок - Андрусів Вікторія (лучшие бесплатные книги txt) 📗

Макс укотре намагався проаналізувати безвихідь ситуаціі?. Всі існуючі адреси роботодавців було перевірено. В жодній із клінік, санаторіі?в, профілактичних та реабілітаційних центрів молодий спеціаліст на ймення Дарина Фішбейн не значилась. Аркуші, заготовані Корнелією Олександрівною, пістріли рядками, закресленими виразним червоним маркером, що означало «вилучити з переліку». Залишалося всього кілька пропозицій зі вказаною адресою, та не вказаним телефонним номером… Останнє Макс сприймав як недбалість самих роботодавців, адже не може існувати жоден медичний заклад без телефонного зв’язку. Це нонсенс… його урбанізована свідомість не здатна була навіть припустити думку, що таке можливо!!!

Так чи інакше, Макс розумів, що необхідно брати себе в руки. За годину розпочиналась підприємницька рада керівників, де вирішуватиметься подальша доля акцій. Розумів і те, що має виглядати виважено і бездоганно… Втім, як завжди… І примусивши себе виринути із сумних роздумів, натиснув на ґудзичок гучномовця:

– Корнеліє Олександрівно, зробіть мені подвійну каву… Так, без цукру…

… Рівно за годину зібраний, зосереджений Макс заходив до конференц-зали, стримано вітаючись з усіми. І лишень сам Богонько знав, що насправді коі?ться у його душі…

Наступний мій день розпочався рішучим наміром навідатись у село. Потрібно було придбати бодай найнеобхідніші речі, адже, потай вибираючись з міського ув’язнення, все, що опинилось у моєму наплічнику, це кілька футболок, плетений светрик, джинси, легенькі сандалі (кросівки були на ногах), піжама, шовкові шкарпетки, змінна білизна, парасоля та кілька підручників із психоаналізу. Ще невелика сума грошей, розряджений мобільник (все одно відсутній зв’язок) і канапки, які запхала в останню хвилину у кишеню наплічника завбачлива Ліза. Дівчина так нервувала, влаштовуючи втечу, що навіть не здогадалася про зубну щітку і пасту. Окрім всього, сподівалась, що це звичайнісінький жарт і увечері я повернуся, начебто нічого не трапилось. Це була друга після Гоші людина у місті, за якою я щиро сумувала.

…З провідником я визначилась відразу – Мітя о цій порі щодня відлучався у село. Кінець літа та осінь – пора польових робіт, і селяни залюбки приставали на чужу поміч – розраховувалися натурпродуктом, а часом і грошенят перепадало. Мітя не був скупим і витрачав і?х зазвичай на гостинці, які роздавав мешканцям «Притулку», здебільшого жінкам. Тому після ранкового медогляду я вже стояла під корпусом, наче вояк у всеозброєнні, і чекала, поки Дмитро Михайлович не вийшов на вулицю і дав «добро» на відлучення.

– Ти мені, Мітю, дивися. За даму відповідаєш головою, – жартома казав напутнє слово, і ми вирушили запилюженою просілковою дорогою у бік села.

Мітя виявився доволі приязним і говірким дядьком. Окрім всього, у його розмові відчувався певний інтелект і виваженість, притаманна людям, що звикли детально роз’яснювати ту чи іншу тему.

Мене з’і?дала цікавість – що привело його у «Притулок»? Проте запитати я не наважувалась.

Діагноз Міті я вичитала у його картці заздалегідь: «Психоневроз, зпричинений тривалим вживанням алкоголю». Нічого певного…

– Чула, Мітю, що селяни не надто поблажливо ставляться до «гостей» з «Притулку»? – завбачливо підкотивши штани, я чимчикувала узбіччям. Некошена трава плуталася в ногах і заважала йти, та хотілося зберегти джинси чистими бодай до того часу, поки не вдасться придбати хоча б якусь заміну.

– Це не зовсім так… Люті вони на тих, хто біду робить. А таким, як я, навпаки, тішаться – хто ще згодиться дармову роботу виконувати, особливо зараз, під осінь, коли працьовиті руки на вагу золота… У мене в «Притулку» ще цімбор [16] був, ми разом на «халтурку» ходили… Щоправда, напередодні зими його додому родичі забрали – пошкодували, адже зими тут суворі. Дмитро Михайлович з нами ніколи біди не мав, жодноі? скарги, адресованоі? нами від селян не чув… Розкотіть штани, бо рип’яхів нахапаєте і ноги подряпаєте…

– А вас чому додому не забирають? – здалеку розпочала я вивідувати інформацію, обережно, аби не образити.

– Мені додому не можна… Та я й сам не хочу, є на те причина… Хоча дім мій неподалік – всього за кілька сіл звідси, хвилин сорок добиратися міжміським…

Мітя щось приховував, і я це відчувала, тому непомітно перевела розмову в інше русло:

– Ну, а ті, що, як ви кажете, біду роблять? Частенько таке трапляється?

– Частенько – ні, але бувало. Є у нас там один екземпляр… Колись він примудрявся до села втікати, і ніхто не міг зрозуміти, як йому це вдається. А потрапивши на волю – мерщій до місцевого продмагу. Продавчиня спочатку не знала, що робити, і алкоголь йому відпускала, а той, підігрівшись, йшов гатити людські шибки. Пізніше, здалеку його забачивши, зачиняла крамницю, а він і там лущив вікна, як насіння. його ловили, вертали у «Притулок», прив’язували на кілька діб до ліжка, очей із нього не зводили… Ніхто не міг збагнути, яким шляхом він вибирається із замкнутого, заґратованого приміщення… Дотепер залишилось таємницею, адже таким людям зруйнована психіка підказує найнеймовірніші речі, до яких звичайна людина при здоровому глузді ніколи в житті би не додумалась… Ось візьмемо, наприклад, Хелену…

– А що, Хелена теж втікає?! (Мені мурашки пробігли тілом при спогадах про недавній інцидент).

– Тепер вже не так… А раніше бувало… – ми підходили до села, і лісова смуга, що тягнулася вздовж всієі? дороги, змінилася довгими охайними рядками ланів із кукурудзою та картоплею. Часом назустріч траплялися селяни і Мітя ввічливо з ними вітався. Видно було, що до нього ставляться з повагою). – Торік баба Галька онуку привела собі у поміч. Дівча молоде зовсім, неопірене. В селі роботи, крім городів та худоби, нема, отож будь-якому заробітку раді. А дівчисько – гарне таке, русяве, коса ледь не по стегна… Хелена наче знавісніла. Стежила з вікна, як дика кішка, готуючись до вирішального стрибка. І таки сталося. Як і?й вдалося вибратись, ніхто не знає… Чи скористалась хвилиною, коли Янчо по потребі відлучився, чи ще що… Гнала малу аж до села, до рідноі? хати. Селяни піймали і?і?, добряче відлупцювали, а як вели зв’язану у «Притулок», цілу дорогу вила, наче вовк. Два місяці не вставала з ліжка, зализувала рани…

А баба Галька замість вродливоі? онуки привела кульгаву Анцю – племінницю. Ота з переляку дотепер хустку на очі зав’язує – так і ходить із прикритим обличчям, аби Хелена з вікна не роздивилася і?і?, хоч і не надто привабливе, проте все ж молоде обличчя…

Ми дійшли до околиці села, де хати були дрібно розсипані на значній відстані одна від одноі?, наче посварилися. Я зацікавлено роздивлялася навколо – ніколи раніше не доводилося подорожувати глибинкою.

Хати здебільшого були дерев’яними, та, не зважаючи на вбогість, охайними і чистенькими. Деякі яскраво розфарбовані, а на фасаді красувався намальований олень – витвір місцевого митця.

Шибки дрібно глипали на вулицю, а на різьбяних ганках вовтузилась немита дітлашня. Зацікавлено придивляючись до прибульців, припиняла гру і стрімголов мчала до воріт, аби краще роздивитися. Далі хати потрохи стали вишиковуватись у ряд, як ота кукурудза на ланах, паркани зустрічалися рідко – цим людям злодіі? не страшні.

Я відразу пригадала височенний мур, що оперезував стіни будинку, де довелось мешкати впродовж подружніх років, і мене вкотре охопила відраза. Тут панували своі?, зовсім інші, відмінні від міських закони співіснування. Ніхто ні від кого не ховався, а навпаки – виходили привітатися і запитати, як здоров’я.

– Бог у поміч, Мітю!.. Як ся маєш? Як бач, фраі?рку [17] привів ісь? Тота теж аршовати [18] навчена? Де йдеш – до Довгалів?.. Пак до нас загляни – хлів поможеш вичистити…

Здебільшого я не розуміла, про що йдеться, адже не знала місцевоі? говірки, проте і?х доброзичливість була вдивовижу – у місті я не впізнавала навіть власних сусідів.