Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич (библиотека книг txt) 📗
І знову нескінченні овації бурею пронеслися по всій Землі. Академік Риндін сходив з трибуни. Його гігантський силует, здавалося, сходив разом з ним, повільно розпливаючись у повітрі. Величезний зал зборів Палацу Рад захоплено аплодував керівникові першої міжпланетної подорожі і його товаришам, аплодував аргонавтам Всесвіту.
І так само аплодували люди в усьому світі, все ще прислухаючись до радіоприймачів, звідки щойно лунав мужній голос академіка. Уже згасли екрани телевізорів, уже давно змовкли радіоприймачі, а люди все ще сиділи й сиділи біля них, охоплені хвилюванням.
Лише чотири дні відділяли людство від великої події, яка все ще здавалася багатьом фантастичною, — відльоту радянського астроплана з трьома членами його екіпажу на Венеру, на подолання невідомих небезпек і труднощів, для оволодіння дорогоцінним новим елементом — ультразолотом!..
Розділ п’ятий,
який повертає нарешті, читачів, — тепер уже надовго! — до подій, що розгорнулися в астроплані, і знайомить їх (так само, як і мандрівників у космосі, — мабуть, лише за винятком одного Вадима Сокола) з четвертим пасажиром міжпланетного корабля.
— Що це? — голосно скрикнув вражений появою незнайомця Вадим Сокіл. Від несподіванки він підскочив і його одразу відкинуло вгору, до стелі. Вдарившись головою об кріплення, він ледве встиг вхопитися за рятівні петлі в стелі. Але його очі не відривалися від обличчя незнайомця, що також дивився вже на нього, втім, не так розгублено, як на Ван Луна.
Микола Петрович Риндін зосереджено похитав головою: ось вона, невідома досі причина зайвої ваги астроплана!.. І тільки Ван Лун, один з усіх, лишався спокійним і незворушним — принаймні зовні. Він упевненою рукою торкнувся нижньої частини прозорого циліндра-шолома, яка з’єднувалася вигнутим металічним кільцем з плечима й груддю скафандра, і, переконавшись, що шолом не закріплений на скафандрі, з особливою ввічливістю промовив:
— Прошу, шановний товаришу, прошу! Виходьте без церемоній. Будьмо знайомі.
Лише Риндін помітив, як права рука Ван Луна стиснулася в кулак, ніби він вважав, що тут можна було побоюватися нових ускладнень. Але незнайомець не примусив себе чекати. Він, слухняно підпорюючись, відкинув прозорий шолом назад, узявся руками за металічне наплечне кільце і з помітними труднощами викарабкався назовні. Проте, вилізаючи із скафандра і зіскакуючи на підлогу, він, природно, не розрахував руху і несподівано для себе полетів від скафандра вздовж каюти до протилежної стіни.
— Що це? — злякано вигукнув незнайомець свіжим дзвінким голосом, ніби копіюючи попередній вигук Сокола, який все ще спантеличено дивився на нього. Він безпорадно борсався в повітрі, не знаючи, як спинитися в каюті, що крутилася навколо нього, доки міцна рука Ван Луна не схопила його за плече і утримала на місці.
— Вважаю, що треба познайомитися, юний товаришу. Хто ви? Навіщо опинилися тут? — все так само сухо і ввічливо спитав Ван Лун, вдивляючись холодно примруженими очима в обличчя невідомого. — Втім, ви, якщо не помиляюся, дівчина?..
Навіть у незворушному голосі Ван Луна пролунала нотка здивування. Чорти його знають, що таке! Невідома особа в астроплані, та ще — дівчина. Втім, це було саме так.
“Невідома особа” була зодягнута в темно-синій комбінезон механіка з великими кишенями на грудях і шароварах. Під широкими складками комбінезона вгадувалася струнка дівоча постать. Тонке, дуже бліде обличчя дівчини з крутим упертим підборіддям, світло-карими очима, пухнастими вигнутими бровами і задерикуватим коротким носиком було розгублене.
Але, як відзначив спостережливий Ван Лун про себе, це не мало нічого спільного з розгубленістю людини, що була захоплена зненацька. Дівчина, очевидно, відчула себе недобре, і їй, крім того, було трудно й незвично за умов невагомості. Нарешті, вона міцно схопилася за найближчий стояк. Здавалося, тепер вона почувала себе певніше, хоч її обличчя лишалося блідим. На вигляд дівчині було не більш, як сімнадцять—вісімнадцять років. І Ван Лун на довершення всього готовий був присягтися, що на обличчі її, десь у куточках пухких, стражденно скривлених губ і в світлих блискучих очах був якийсь задерикуватий вираз упевненості в собі, щось на зразок “а от ви нічого зі мною і не зробите!”.
— Гадаю, десь навіть бачив вас, — промовив Ван Лун, знову опанувавши себе. — Де це було? Гм… зараз, зараз!
За гострими очима мандрівника Ван Луна наче була схована найчутливіша фотоплівка, на якій його надзвичайна пам’ять автоматично відзначала все, на що бодай випадково натрапляв його погляд. І тепер ця плівка хутко розкручувалася в зворотному напрямі, кадр за кадром. У Китаї, під час подорожей?.. Ні, не годиться, дівчина надто молода. Астроплан, підготовка, Кавказ, долина… Ні, теж не те, хоча вже ближче. Москва… Так, ще, ще! Єсть!
Ван Лун зовнішньо все так само спокійно поцікавився:
— Ваш інтерес до географії дуже похвальний, люба дівчино. Але навіщо ви тут? Ми на Венері не збираємося полювати на тигрів. Пам’ятаю, вони цікавили вас найбільше.
Дівчина розгублено поглянула на нього:
— Як? Ви пам’ятаєте це, товаришу Ван Лун? Але ж нас було багато, і запитували всі…
Не відповідаючи їй, Ван Лун обернувся до Риндіна:
— Ця молода особа була з екскурсією в географічному музеї Академії наук, у Москві, коли оглядав його і я. Дуже сильно цікавилася тиграми. Розпитувала мене наполегливо, скільки мені пощастило вбити смугастих звірків. Не думав, що буду бесідувати з нею в ракетному кораблі. Але й тоді, дозволю собі зауважити, — вів далі він, знову звертаючись до дівчини, — мене також не цікавили зайці. Навіть міжпланетні.
Дівчина зблідла ще більше. І від цього в неї на лобі під сплутаним темним волоссям яскравіше позначилося багрове свіже садно, з якого сочилася кров. Це помітив і Сокіл, який раптом вигукнув:
— Галю, ви сильно розбилися об стінку! Треба промити!
Остаточно спантеличений Риндін запитливо подивився на геолога, який почервонів у свою чергу. Ван Лун хитро присвиснув:
— Дуже-дуже цікаво! Нашу дівчину знає й Вадим. Вважаю, значно краще за мене! Тоді прошу вас, друже, з’ясуйте, в чому тут річ?
Сокіл сердито відмахнувся від нього:
— Нічого я не можу з’ясувати. Для мене це така ж несподіванка, як і для вас.
— Проте ви її знаєте? — заперечив Риндін.
— Знаю, — неохоче погодився Сокіл. — Це Галина Рижко, студентка політехнічного інституту. Я читав там лекції, і вона не раз розпитувала мене про подорож на Венеру і говорила, що їй страшенно хотілося б взяти в ній участь. Але я ніколи не думав…
— Що вона з’явиться тут, наче… як це?.. Як міжпланетний заєць? — безжалісно закінчив за нього Ван Лун. — Розумію… — Він обернувся до дівчини: — Це, сподіваюсь, ваша маленька річ?
На його простягнутій руці лежав знайдений в каюті ґудзик з обривком темно-синьої тканини, — тієї самої тканини, з якої був пошитий комбінезон дівчини.
— Дірку бачу на вашому лівому рукаві, — продовжував Ван Лун. — Гадаю, відірвався, коли ви поспішали туди, в скафандр. Так? Ґудзик легко пришивається. Легковажний вчинок не легко кінчається.
Дівчина опустила очі долу. Глузливо суворий тон Ван Луна впливав на неї, немов холодний душ. Але Ван Луна трудно було розжалобити. Він так само суворо продовжував:
— Так, розумію, ви вирішили взяти участь у нашій подорожі? Дуже-дуже похвально. А хто вас запрошував? Міжпланетний корабель — не трамвай, не автобус. Там завжди може бути зайвий пасажир. Тут — ні! Ви сподівалися, що вас не викинуть з астроплана? Дуже даремно, дівчино.
— Заждіть, Ван Лун, — спинив його Микола Петрович Риндін, який весь час мовчав і тільки уважно слухав. — Ви зовсім перелякаєте її. Відповідайте, дівчино, адже тепер приховувати вже нема чого. Та й боятися також пізно, треба відповідати.
Дівчина рвучко підвела голову. На її очах виблискували сльози, але вона рішуче й сміливо сказала:
— Я нічого не боюсь. І приховувати мені нічого. Мені соромно, що вам доводиться так мені дорікати. І справедливо дорікати! І хай товариш Ван Лун робить, як хоче, якщо… і зрештою ви маєте право, я не повинна була… я все розумію! Тільки це не так, я доведу, я все розрахувала… і просто не могла… от, коли побачила, як випробовували корабель, нічого вже не могла зробити з собою, вирішила, що також полечу… ой!
