Гоцик - Дашвар Люко (электронная книга TXT) 📗
Ілія притулився спиною до осики так міцно, що деревина затремтіла в такт з бурхливим хлопцевим серцебиттям.
«Не зрушу! – плакав Ілія подумки. – Не зрушу до ранку. Та й куди? Не зможу. Ноги тремтять. У горлі грудка. Тут перечекаю».
– А зранку… виберусь якось на дорогу… – прошепотів.
Тої ж миті за спиною затріщали гілки – до хлопця сунув хтось важезний і хижий. Ілія закричав і дременув, як молодий олень, хоча ще мить тому був певен: голос щез, ноги не рухаються.
Від відчайдушної втечі заклало вуха, в обличчя били гілки, розгойдувалися дерева і кущі, та – німо, без жодного звуку. Чорна мряка розступалася на півметра попереду і знову замикалася непрозорою важкою завісою – стій! Та страх гнав далі і далі. Розмахував руками, намагаючись розірвати темну завісу, перечепився, рухнув на вологе листя. Застряг підборіддям у невеличкій гірці – кроти працюють без передиху – примружив очі і побачив попереду теплі вогники справжнього людського житла.
– Хвала Пресвятій Богородиці… – прошепотів розчулено, ніби від хати край низини біля пагорба до нього вже бігли стурбовані люди. І отак прямо усім кагалом, як у мріях: і жінки з чоловіками, і парубки, і недовірливі древні бабці…
Схлипнув. Зіп’явся. Побрьохав на вогні. Зблизька роздивився огорожу з неструганих дощок навколо чистого подвір’я. Всередині двору – вправна хата з біленими стінами.
Обережно розчахнув хвіртку. Пішов до ґанку. Та грюкнути у двері не встиг: мовляв, впустіть, заради Бога! Зсередини хтось заворушив засувом, двері рипнули, на поріг вийшла міцна молодуха років сорока – фігуриста, червонощока і чорноока, руді коси за плечима батогами. Чорні брови зсунула суворо, залопотіла щось – нічого не зрозуміти.
Ілія закліпав очима, розгубився:
– Мені б… переночувати… Переночувати! Розумієте?
Жіночка розсміялася, піднесла до Іліїного носа руку, потерла пальцями: плати!
Ілія засмутився: у мріях добрі люди грошей за ночівлю не просили. І у книжках щиросердних не бракувало. Та ноги тремтіли, а в нирках ожило каміння.
– Добре… – промимрив. Витяг з кишені кілька купюр, що мама дала, відділив одну. – Десять єврів вистачить?
Жіночка відійшла від дверей, кивнула: заходь!
З купюрою в руці Ілія ступив у тісний передпокій з пофарбованими у зелене стінами. Услід за молодицею увійшов до просторої кімнати. Роззирнувся – аж в очах запістрявіло від смугастих килимків на підлозі.
Жіночка тим часом вже вдягала яскраве помаранчеве пальто з чорними ґудзиками – підхопила його з широкої дерев’яної лави при стіні, накинула на плечі, пішла до різьбленого буфета поряд із розтопленою піччю, виставила на круглий стіл, покритий льняною скатертиною, велику порцелянову чашку, заварку у прозорій скляній посудині, горнятко з медом, окріп у металевому чайнику.
– А гроші?… – Ілія тупцював на смугастому килимку, розгублено спостерігав за жінкою.
Вона розсміялася, вихопила з Іліїних рук купюру.
– Дякую… – пробурмотів.
– Хазяїну зранку подякуєш, – відповіла цілком зрозуміло. Вказала на лавку. – Тут спи…
Штовхонула двері і вискочила надвір.
Ілія не встиг здивуватися, перелякався: та стійте, куди?! Кинувся услід, вибіг на ґанок – чорна ніч свище: дощ щоки коле, вітер заганяє у тепло, а біля огорожі мерехтять зелені хижі очі.
Ускочив у хату, закрив двері на засув: Пресвята Діво Маріє, збережи! Протремтів у куті на лаві хвилин двадцять, та втома взяла своє. Пішов до столу, налив у чашку заварку, вкинув ложку меду, налив окропу з металевого чайника, обпік губи гарячим чаєм, вжахнувся: окріп не охолов і на градус…
– Не спатиму, – насторожився. Усівся на лаві, зиркав по боках, наче з печі чорт вискочить, різьблений комодик смикнеться і впаде прямо на Ілію, а круглий стіл провалиться під підлогу, чашка перекинеться, заллє усе навкруги крутим окропом.
– Не спатиму…
Очі злипалися. Улігся бочком на лаву, насторожено вчепився поглядом у віконце: виглядатиме. Як не горе, так біду…
Незчувся, як заснув.
Посеред ночі Ілія прокинувся від того, що хтось відчайдушно трусив його за плече. Роздер очі.
– Мамо?… – здивувався. – Що ти тут робиш?
Мама тремтіла.
– Синочок… – прошепотіла перелякано. – Під тою лавою, де ти спиш, такий вітер! Ось сам глянь!
Присіла біля лави, зазирнула під неї.
Ілія ступив з лави на підлогу, присів поруч з мамою.
– Що там?
Простір під лавою зяяв бездонним чорним проваллям без кінця і краю. Там не було неба, землі, подекуди раптом спалахували яскраві цятки, одні той же час згасали, інші збільшувалися і переливалися, як дорогоцінне каміння.
– Так ось де мій скарб! – захоплено прошепотіла мама. – А я обшукалася…
Простягнула руку під лаву, у чорне провалля. Лава обвалилась і придавила мамину руку. Мама закричала – страшно, тоскно. Ілія за мить вкрився холодним липким потом, підхопився.
– Я зараз, зараз…
Учепився у лаву, намагався підняти. У нирках штрикнуло немилосердно – повалився, затремтів. Шкрібся до лави.
– Я зараз, зараз…
Знову вчепився – ну, давай! Тягнув догори край лави, а вона, клята, наче з надважкого металу. Уперся плечем, закричав – лава зрушилася і повалилася на бік. Під нею – звичайна дерев’яна підлога.
Ілія обернувся до мами – сиділа на смугастому килимку, притискала до грудей зламану руку – і заплакав. Мама усміхнулася і раптом сказала:
– Ходімо зі мною, Іліє. Тепер ти мені як брат…
Ілія хотів відповісти, що всі люди – брати і сестри, що то не порожні слова і, можливо, всі люди взагалі – родичі. Що у серці розквітла гордість, бо й не сподівався здолати лаву, що мамі треба до лікаря, та різкий пронизливий біль скрутив у колесо: нирки нагадували про себе із педантичною регулярністю.
Ілія повалився на смугастий килимок.
– Мамо… Присядь біля мене. Зігрій спину, і мені стане краще.
Мама не чула. Підвелася, повела очима, знайшла Іліїн рюкзак біля комодика, заходилася геть усе з нього викидати на підлогу.
– А де?
Відкинула рюкзак, нахилилася до Ілії, дістала з-під светра чорну лаковану шкатулочку. Висипала з неї усе собі на долоню, пішла до дверей.
– Ні! – прошепотів Ілія. – Не йди! Ти ж моя мама! Ти потрібна мені…
Та мама й не обернулася. Розчахнулися двері, впустили до кімнати вихор осінньої негоди. Ілія хотів закричати, що втомився від порожнечі, самотності і хвороб, та нестерпний біль відрубав свідомість – розпластався на килимку.
Вранці Ілія закрутився на лаві від холоду. Роздер очі.
Пішов до печі – ще вночі, певно, перегоріла і згасла. Натяг на себе другий теплий светр, задмухав на руки…
– Правиця наче припухла, – пробурмотів.
Роззирнувся – нікого. Серце завмерло – ніч, мама, зламана рука… Закляк: шкатулка!
Задер светр, дістав з-під нього шкатулку, розкрив.
– Фу ти… – мамин скарб лежав у своєму сховищі неторканим.
Утер несподіваний піт, мить подумав, переклав шкатулку до рюкзака. Присів за стіл і задумався: перша частина плану, хоч і геть непередбачувано, але реалізувалася. Загубився дорогою до Хелма, кінці у воду. Отут хай і шукають, а він тим часом спрямує до Франції.
Стукнув долонею по правому вуху.
– Горе!
– Урок номер три, – почув. – Спілкування без потреби – задарма згаяний час.
– Як до Франції коротше? – спитав Ілія.
– Через Чехію і Німеччину, – розсердився тарган. Зашарудів у вусі. – Не знав?
– Знав…
– Навіщо згаяв час? У тебе його забагато?
– Можливо, скоро у мене буде вічність часу…
Тарган хмикнув уїдливо:
– Дійдеш до французького кордону – повідом. Раніше прошу не турбувати.
– І який із тебе вчитель?
– Мудрий… – відрізав Горе.
Ілія потягся до порцелянової чашки, влив у неї заварку, вкинув ложку меду…
– Був би ти людиною, зрозумів би, – заговорив вдумливо. – Людям необхідно спілкуватися. Просто так… Без угоди. А короткі шляхи – не завжди найкращі. За день – зима. І навіщо мені брьохати снігами Чехії і Німеччини? Піду на південь. Через Словаччину й Австрію до Італії… А звідти до Франції…
