Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (первая книга txt) 📗
Трохи прийшовши до тями, я вирішила мовчати. Недаремно в ЛСД нас вчили софістики — тобто завжди знаходити корисні аргументи на свій захист. І я знайшла: один з постулатів Статуту — Мовчання. А якщо це так, то все, що зі мною сталося, підпадає під це правило!
Від такого хитрого рішення мені стало трохи легше.
Я готова була зайти до дортуару — цілком спокійна, без емоцій. Ще раз поглянула на себе в дзеркало: я була така сама, як завжди. Хіба що очі блищали, мов від високої температури. І ноги ще тремтіли.
Похитуючись, пробралась до нашого десятого дортуару з однією мрією: нехай там вже всі сплять! Тоді я теж пірну під ковдру і до ранку відмолю весь гріх сьогоднішнього вечора.
Але, на подив, мій пізній прихід не викликав у дівчат ніякої уваги, хоча вони не спали.
Коли я увійшла, всі вони в суцільній темряві сиділи на ліжку Ліл і про щось жваво шепотіли. Тільки показали мені пальцями: тихо!
Уся увага була прикута до Ліл.
Дорогий щоденнику…
Тепер ти знаєш майже все те, що я скоро вилучу з тебе і спалю в каміні на першому поверсі. А краще — з’їм. І нехай помру від отруєння чи завороту кишок!
А якщо це так, то ще трохи допишу сюди про цей вечір і про вчинок Ліл.
Як тобі вже відомо, вона присяглася переконати нас в тому, що вона не брехуха.
Коли ми не взяли її з собою на дах дивитися бал, вона вчинила таке, від чого і досі моє волосся стає дибки, а той жахливий випадок із Саксофоном в нічному саду здається дитячою забавкою і маренням, якого нібито і не було.
Так от.
Як я вже казала, під час балу вся увага керівництва припадала на випускниць і хід балу. Коридорами корпусу не нишпорили вихователі, вся охорона була задіяна у спостереженні за порядком в бальній залі. Кухарі і прибиральниці теж шикувалися там і стояли під стінами в очікуванні на примхи наших почесних гостей.
Знаючи про це, Ліл…
Навіть руки тремтять, коли пишу…
Одне слово, Ліл прокралась до кабінету пані Директорки і почала нишпорити по шафах і шухлядах, шукаючи якісь докази чи хоча б натяки на те, що вона не збрехала нам.
Уявляю, як їй було моторошно. Мабуть, страшніше, ніж мені в саду! Це вже точно був злочин. Ще й який! Ліл прокралась до кабінету Директорки, влізши через вікно.
Там, у величезних шафах зберігалися «особові справи» на кожну з курсанток — від самого початку нашого перебування в ЛСД. Як я вже казала, після закінчення навчання всі наші щоденники вилучалися з нашого обігу і залишалися тут.
Але і потім, протягом п’яти років, ми мусили надсилати в рідний заклад свої звіти про хід життя за його межами. Це, за словами вчителів, йшло на користь інших в плані «аналізу і узагальнення досвіду та вдосконалення навчального процесу».
Ліл знайшла теку, на якій було написано ім’я Тур.
Оскільки Ліл хотіла довести нам свою правоту, вона не знайшла ніякого кращого рішення, як… забрати теку і принести сюди, в дортуар. Ох, краще б вона принесла бомбу! Це було б одне й те саме!
У ту мить, коли я, збентежена, зайшла до кімнати, дівчата якраз вирішували, що робити з цією текою.
Звісно, першим поривом було засудити дії Ліл і віднести все назад.
З другого боку, пухкенька тека лежала на ліжку Ліл і притягувала нашу увагу, мов магніт. Ще б пак! Ми ж ніколи не знали, що пишуть інші і просто-таки вмирали від цікавості.
— Зробимо так, — рішуче сказала Рів. — Швиденько прочитаємо її і до ранку повернемо на місце.
— А якщо хтось про це дізнається? — перелякано запитала Озу.
— Якщо кожна з нас буде мовчати — ніхто не дізнається, — сказала Мія.
Ми перезирнулися. Це було небезпечно: ніхто з нас не міг поручитися за іншу!
— Може, краще все ж таки віднести її? — запропонувала Іта.
— Ти не впевнена в собі? — підозріло сказала Рів. Іта почервоніла, мов помідор, і захитала головою, мовляв, ні, впевнена.
Ліл взяла теку до рук, розв’язала бруднуваті мотузки, і ми схилилися над нею так само, як схилялися до ілюмінатора на даху Бальної зали — зачаївши подихи, з відчуттям забороненої і небезпечної розваги.
Ліл почала гортати папірці.
На самому початку вони були прожовклими, написаними дитячим почерком з купою плям, малюнків і помилок. На них було все те, що писали і ми, починаючи з початкового класу.
Про те, яке щастя потрапити в цей елітний заклад, яке гарне тут харчування із щовечірнім яблучним струдлем, із розвагами та іграми на свіжому повітрі, з піснями, які ми співаємо біля ватри влітку, і подарунками святого Миколая — взимку. Про одяг і іграшки, про уроки плетіння і танців, про вчителів, котрі повністю замінили батьків. Звісно, були й пасажі щодо суму за домівкою, але вони одразу ж уривалися вагомими аргументом на користь пречудового існування в ЛСД.
«Сьогодні нам давали рожеве морозиво, — вголос читала Ліл, — а потім водили до сауни. Трохи думала про бабусю, чи здорова. І помолилась за те, що тепер їй набагато легше, адже вона не змушена доглядати за мною…»
Сторінки, що стосувалися навчання в старших класах, були про уроки, про вибір парфумів, про цікавість до балів і таке інше.
Читаючи це, ми перезирнулися: це ж треба! Всі писали, немов під копірку! І про мрії. І про майбутнє життя.
Можливо, Тур більше, ніж інші, змальовувала уроки танців, віршотворення і співу. Але це було й не дивно. Вона була найталановитішою серед нас!
Ми швиденько переглянули записи аж до того дня, коли для Тур настав час першого балу. І звідси почали читати повільніше.
Вона писала, як їй сподобався Алекс, в чому він був одягнутий і як вона ледь не втратила свідомість, коли він вперше поклав свою руку їй на талію, запрошуючи танцювати.
На останній сторінці, котра стосувалася життя в ліцеї, був зовсім короткий запис: «Завтра я поїду з рідних місць. Алекс сказав, що на мене чекає найщасливіше життя. Моя вдячність немає меж. Я плачу і молюсь. Я щаслива…» Під цим записом було намальовано серце.
У кінці цих нотатків стояла печатка ЛСД, завірена підписом пані Директорки.
До цього досить об’ємного щоденника, прошитого металевими скобами, було докладено ще з десяток інших аркушів, на яких значилося «Додаток».
Це вже було те, що Тур надіслала після виїзду з ЛСД — звіт, який нас особливо цікавив.
Той, через який наша мовчунка Ліл мусить або виправдатись, або так і залишитись брехухою.
Тремтячим голосом Ліл почала читати.
Звіт відрізнявся від попереднього тексту тим, що фрази були уривчасті, а почерк неохайний, ніби все писалося в темряві.
Перші десять сторінок вразили нас одноманітністю, адже на них було написано лише два слова: «Я щаслива».
Часом слова зливалися в одну довгу фразу — «ящасливаящасливаящасливаящаслива…», а подекуди мали досить великий інтервал і повзли то вгору, то донизу. Ніби Тур таким чином витанцьовувала на папері східний танець, під час виконання якого дрижить кожен м’яз.
Ми прогорнули ці сторінки з розпачем і роздратуванням: це було так не схоже на Тур! Вона завжди писала охайно, з метафорами, епітетами і порівняннями, так, як нас вчили на уроках літературної творчості.
Після тих одноманітних сторінок, почався такий самий неохайний текст, який довелося перечитувати по сто разів, перш ніж зрозуміти зміст кульгавих літер.
«…Сьогодні я зробила «фуагра» під порічковим соусом.
Цілий день вишукувала рецепт. І ось нарешті у мене вийшло так, як написано в кулінарній книзі. Я дуже хочу, щоб сьогодні ВІН був задоволений. Виклала, оздобивши зеленню — базиліком, петрушкою, кінзою і краплями соусу, як показано на фото. Але до ночі страва звітрилася, краї потьмяніли.
Я потроху зрізала, але все одно вигляд зіпсувався.
О пів на другу ВІН їсти не схотів. Був втомлений. Взяв таріль і обмазав паштетом шпалери на кухні. Я хотіла їсти — там на стіні лишився добрий шматок паштету. Я його зчистила і з’їла. Помила стіну і підлогу. Не знала, як вчинити — чи йти до спальні, чи лишитися у вітальні на тахті. Не знала, як буде краще для НЬОГО. Пішла до спальні. ВІН важко дихав. ВІН дуже втомлюється, забезпечуючи мене…»
