Чигиринські походи. 1677–1678 - Сорока Юрій В. (мир бесплатных книг .TXT) 📗
З'являлися підрозділи турецького і татарського війська на території Правобережної України й в наступному 1675 році, однак активних дій тоді не відбулося. До початку першого з Чигиринських походів запанувала відносна тиша.
Перший Чигиринський похід 1677 року
Московське царство не можна розглядати першопричиною походу на Україну багатотисячного турецького війська в 1677 році. Йому, сильно ослабленому багатолітніми війнами з Річчю Посполитою та Шведським королівством в останній чверті XVII сторіччя навряд чи було під силу стати до двобою з могутньою Османською імперією, маючи союзником лише гетьмана Самойловича. Навпаки, Московська держава послідовно робила кроки по зменшенню напруження, що виникло після підписання Османською імперією і Річчю Посполитою Журавненського миру. Вони, головним чином, були не чим іншим, як спробами за допомогою дипломатичних засобів довести туркам, що Україна «з найдавніших часів належала до князів руських і київських, але пізніше відійшла від них, а в 1654 році знову повернулася під владу царя». У зв'язку з цим султан Магомет IV не мав права приймати у підданство гетьманів України, тобто Петра Дорошенка та Юрія Хмельницького, і таким чином претендувати на володіння Гетьманщиною. Ця точка зору, що її сучасні українські історики Тарас Чухліб та Олександр Гуржій називають типовою для московської політики періоду після Переяславської ради 1654 року, засвідчувала, що в Кремлі свято вірили в законні права Московського царства на землі Правобережжя. Проте, слід зазначити, такі заяви робилися московським урядом досить обережно.
Тож у Москві мали вагомі причини наполягати на правах володіння Києвом і Чигирином. Але напередодні початку Чигиринських походів до цих причин додалися ще й інші, які спонукали Кремль будь — що відстоювати свої права на завойовані території. Згадаймо, ще в березні 1674 року лівобережний гетьман Іван Самойлович на Генеральній козацькій раді у Переяславі був проголошений гетьманом обох боків Дніпра, що, безумовно, відбулося за підтримки московського уряду. Після того як авантюра Самойловича із захопленням Чигирина не дала потрібного результату і він був відбитий від гетьманської столиці військами Петра Дорошенка, влада останнього збереглася на Правобережжі лише на короткий час. В умовах тяжкої громадянської війни та спустошення України військами Московського царства, Речі Посполитої, Туреччини і Криму гетьман Петро Дорошенко поступово втрачав контроль над ситуацією, а також підтримку народу та козацького війська. Тим часом протистояння між Чигирином і Москвою зростало. Московські війська й лівобережні козацькі полки на чолі з боярином Григорієм Ромадановським і гетьманом Іваном Самойловичем готувалися до нового походу на Чигирин, маючи на меті взяти реванш і силою зброї відібрати в Петра Дорошенка гетьманську булаву. Не маючи достатніх сил для боротьби з новим вторгненням, Петро Дорошенко зрозумів, що подальша боротьба за незалежність України приречена на поразку і лише поглибить розкол між Правобережжям і Лівобережжям. Тож 15 жовтня 1675 року гетьман зібрав під Чигирином загальну козацьку Раду. Окрім правобережних полків у ній брали участь представники запорозьких і навіть донських козаків. На Раді, у присутності кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка, Петро Дорошенко, поклавши перед товариством булаву гетьмана й решту клейнод, оголосив про складання із себе гетьманських повноважень і присягнув на вірність московському цареві. Про це Дорошенко повідомив листами царя Олексія Михайловича, воєводу Г. Ромадановського та гетьмана І. Самойловича. Водночас Дорошенко просив царя і лівобережного гетьмана надати гарантії безпеки для себе і своєї родини. Такі гарантії московські урядовці, тріумфуючи з несподіваної перемоги, йому, звісно ж, надали, а вже в серпні 1676 року лояльні до Москви війська Самойловича і московські полки Ромадановського переправилися через Дніпро біля містечка Бужин і після подолання слабкого опору двохтисячного загону сердюків, які відмовилися скласти зброю, увійшли до Чигирина. Петро Дорошенко, отримавши чергові запевнення Ромадановського і Самойловича у власній безпеці, прибув до ставки переможців на лівий берег Дніпра, де передав їм гетьманські клейноди і 12 гармат.
Можна лише здогадуватись, якого значення надавали в Москві переходові під їхній контроль колишньої столиці Богдана Хмельницького, адже від часів Чорної ради 1663 року оволодіння Правобережжям чи принаймні його частиною було для Московського царства нездійсненною мрією. Тож коли за якийсь рік у Москві постали перед необхідністю звільняти отримані з такими зусиллями землі, надто легко здавати свої позиції там не мали наміру. Отже, царський уряд зволікав із рішенням вдовольнити вимоги, що їх озвучили у Стамбулі турецькі урядовці московським послам, і вивести свої війська з території Правобережжя. Не зупиняла нового царя Федора Олексійовича і його оточення навіть загроза походу турецького війська в Україну, а також захоплення турками, окрім Чигирина, ще й Києва та інших міст Правобережної України. А саме про таку можливість повідомляли українські та московські агенти зі Стамбула в Москву та Батурин.
Проте залишилися позаду дипломатичні акції, листування з Москвою та збір розвідданих. Не приховуючи своїх планів, Османська імперія почала готуватися до вторгнення на територію Київщини. Метою турків було призначення на Правобережній Україні підконтрольного Стамбулу гетьмана, яким мав стати Юрій Хмельницький, що отримував із дозволу турецької влади титул гетьмана Війська Запорозького і князя Сарматії. Військо, яке очолював відомий турецький полководець Ібрагім — Паша на прізвисько Шайтан, у квітні 1677 року почало переправу через Дунай. У складі турецької армії, окрім сильної артилерії (турки мали 28 облогових гармат, 8 із яких стріляли ядрами вагою у 30–36 фунтів) налічувалося від 90 до 100 тисяч вояків.
Станом на цей час військо українсько — московської коаліції було розташовано наступним чином: Іван Самойлович, ставка якого була в Батурині, мав під своїми прапорами лише 20 тисяч козаків, Григорій Ромадановський перебував на чолі армії кількістю в 42 тисячі чоловік у Курську; у резерві царський воєвода мав корпус князів Голіцина і Бутурліна, кількість якого оцінюється у 15–20 тисяч вояків. Останні розташовувались у Путівлі і Рильську відповідно. Розуміючи, що втрата часу загрожує падінням Чигирина, воєвода Ромадановський спільно з гетьманом Самойловичем віддали накази швидкими темпами укріплювати місто.
Станом на весну 1677 року Чигирин був досить потужною фортецею. Ще за гетьманування Петра Дорошенка в місті були проведені досить значні роботи з удосконалення його оборони, поглиблено рови, зміцнено муровані та дерев'яні стіни. У межах реконструкції фортеці були також полагоджені вежі, мости й дороги. На Замковій горі у Верхньому місті було споруджено новий мурований бастіон, який, згідно зі згадками планів і описів Чигирина кінця XVII сторіччя, називався «вежею Дорошенка». Спішно укріплювались інші дільниці оборони. І все ж, незважаючи на великий обсяг роботи, що була зроблена, Ромадановський і Самойлович розуміли: обороняти місто наявними силами гарнізону, які налічували не більше шести тисяч козаків і московських ратників, — надзвичайно важке завдання. І хоча існувала можливість посилення гарнізону за рахунок військ, розташованих у Батурині і Курську, робити цього не поспішали з огляду на потужність турецької армади — кожен вояк польових армій міг знадобитися за межами Чигирина. Не додавав оптимізму і той факт, що на озброєнні чигиринського гарнізону перебували застарілі та несправні гармати, бракувало ядер, пороху та іншого спорядження. Запаси харчів у місті також були доволі обмеженими, щоб дати можливість вести мову про довгу осаду. Лише напередодні підходу турецької армії, як про те сказано в документах тієї доби, з Києва до Чигирина прибув генерал — майор Афанасій Федорович Трауерніхт з чотиритисячним загоном царських стрільців. Саме йому Ромадановський вирішив довірити командування гарнізоном Чигиринської фортеці. Найближчими помічниками генерал — майора стали стрілецькі полковники Титов та Мещаринов, а також інженер фон Фрост і полковник Кропков. Отже, за кілька днів до початку облоги в Чигирині перебував десятитисячний гарнізон. За наказом Трауерніхта його сили розподілили наступним чином: стрільців залишили обороняти Верхнє місто, а Нижнє місто і посад було доручено захистові козаків Самойловича.
