Ключі від ліфта - Іванцова Міла (серия книг .TXT) 📗
Роксана залишила їй «у спадок» чимало книжок, телевізор, постільну білизну. «Та й навіщо їй тепер увесь цей мотлох, раз десь вишукала собі закордонного чоловіка?» – думала дівчина, єдина в селі знаючи, з якої саме причини їде від них учителька. Вона мала доволі протилежні відчуття з приводу останніх подій – інколи почувалася цуценям, якого підібрали, вимили, висушили, відгодували, а потім знову випхали під дощ у багнюку. А інколи її душив щемний сум за такою дорогою людиною, яка за кілька місяців дала їй ледь не більше, ніж рідні батьки за все життя. І малося на увазі, звісно, не те, що залишилося в квартирі.
Дівчина не могла ображатися на Роксану, бо та геть і не мусила її вдочеряти, та й, звісно, ще тоді, наприкінці зими, запросто могла би відмовити Ольці в прихистку, але цього не зробила. Учителька вклала у неї частину себе, не панібратствуючи і не виставляючи себе за взірець. Але за той короткий термін їхнього спільного життя, яке, звісно, не могло тривати вічно, у свідомості дівчинки відбувся якийсь «зсув пластів», що зробило однозначно неможливим її вороття до колишнього.
Одного разу в скрутну хвилину Олька «постукала». Їй відчинили. Відчинили і поставилися по-людськи. І цей урок життя вона добре засвоїла. Бо швидко навчаєшся всього нового, коли стовідсотково знаєш, що відступати немає куди.
За кілька днів після отримання диплому про неповну середню освіту Олька почала працювати в їдальні на вокзалі. Великої кваліфікації на те не треба було – то витри столи, то помий посуд, то начисть картоплі та поріж цибулю. Жінки, що її оточували, були дорослими, ставилися по-материнськи, жаліли її, підгодовували, бо вважали надто худою для такого зросту, але, звісно, не на курорті – роботу мала виконувати. Вокзал був невеликим, усі один одного знали. Співробітники були здебільшого місцевими жителями – із цього самого «селища міського типу», яке було для села вже завеликим, але й містом його не назвеш. Містечко мало аж дві школи, великий базар, кінотеатр, кілька магазинів, автостанцію, при ній пивбар та вокзал із їдальнею, яку не знали, як називати по-новому – для кафе була завелика, а для ресторану надто проста. Тож і називали, як раніше, просто вокзальною їдальнею.
Що подобалось Ольці найбільше, так це ювілеї та весілля, які хоч і зрідка, але траплялися в цьому закладі. По-перше, це було просто весело і з музикою, а по-друге, їй випадало в такі дні скуштувати нових незнаних досі страв, які готували вправні жіночки, здатні, як виявляється, не лише на борщ, макарони з котлетами та салат із капусти для транзитних подорожніх і для робітників прилеглого будівельного майданчика. Апетит Олька мала непоганий, і хоч була неперебірливою, з дитячої цікавості радо дегустувала нові наїдки.
Правда, після першого вечірнього гульбища в Ольки виникла проблема – їй довелося ночувати на вокзалі. Ніхто не звернув на це уваги, надто втомлені були, поки закінчили прибирання, а вона нишком вийшла, поблукала нічним пероном, вдихаючи масний запах шпал, нагрітих спекотним днем, подивилася на літні зорі, та й повернулася в приміщення вокзалу. Всілася в куточку на лавці, підібгавши під себе ноги, притулилася до стіни та й сито заснула. А який сенс був чимчикувати нічною трасою додому, щоби зранку знов повертатися?
Прокинулася на світанку, вкрита шинелею залізничника, і дістала «на горіхи» від прибиральниці тітки Віри, котра ще й у їдальні насварила куховарок, що не догледіли дитини. Усім стало якось ніяково, бо направду втомлені розійшлися по своїх хатах, не помітивши, як Олька розчинилася в темряві.
– Надто ти, Олю, гордовита! Могла б і спитати, чи, бува, хто не пустить тебе на ніч голову прихилити, раз так склалося, – вичитувала її на кухні Тетяна Павлівна. – Чи ми звірі які? Своїх же дітей маємо, а хто й онуків! Але молодець, що не пішла вночі трасою додому, бо вештається тут різний люд. Он цигани торік блукали районом, то ще якісь випадки бувають, то далекобійники до дівчат чіпляються… Чула мене? Щоб до незнайомців у машини зроду не сідала! А як хто чіплятиметься – краще тікай у поле, вони машини не кинуть. Чула мене?
Така була звичка у цієї доброї огрядної жіночки вичитувати винних – вона наче й не суворо сварила, але без кінця перепитувала: «Чула мене?»
Закінчивши свою промову, Тетяна Павлівна сказала, що син її вчиться в Києві, то його кімната вільна, і як Ольці треба буде, вона завжди може переночувати там.
Дівчині було і ніяково від такої уваги до її персони, і приємно, що хтось про неї піклується, хоча, власне, нічого страшного й не трапилося тієї ночі – втомлена після робочого дня та сита святковими наїдками, які не подужали з’їсти гості іменинника, вона непогано виспалася, і навіть цікавини бачила вві сні – далекі краї, дивних людей, що, мабуть, запам’яталися їй з якоїсь телепередачі.
Про далекі краї Олька почала замислюватись, коли усвідомила їхню реальність поза екраном. Тобто коли Роксана повідомила про закордонного нареченого. А ще – постійне сусідство з потягами, що то гуркотіли повз їхню станцію, то зупинялися на недовгі хвилини, і тоді в оголошеннях над вокзалом лунали назви різних міст, на рисці між якими маленькою крапкою було те селище міського типу з усіма його будинками, школами, вокзалом та вокзальними працівниками.
Знову життя складалося так, що друзів свого віку Олька не мала, як і в селі, а на роботі та поза нею спілкувалася з дорослими. Не те щоб вона була відлюдькуватою, але й не набивалася ні до кого. Та і які тут могли бути подруги? Усі при ділі – роблять свою справу, гроші заробляють своїм родинам. Не ображає ніхто, не згадує її сумну родиноньку, не ставиться як до інваліда – то й добре. Вона не страждала від відсутності подруг, але ще часто згадувала Роксану, інколи придивлялася крізь вікно їдальні до людей, що сходили з потяга – чи не повернеться та хоч побачитись? Але, звісно, це вже скидалося на дитячі мрії. Життя вчило її приймати те хороше, що дано, і не сердитися, що могло б бути більше. Своїм юним розумом дівчинка усвідомила, що могло б не бути й цього – тож радій.
Одного ранку наприкінці літа Олька доїхала автобусом від села до вокзалу, промандрувала пероном, роздивляючись пасажирський потяг, що завмирав тут через день на сім хвилин, а потім прямував на Київ та аж далі до Львова. Вона зайшла до їдальні, привіталася з жінками та рушила переодягатись. Але за кілька хвилин почула схвильовані голоси біля вхідних дверей.
– Ой, лишенько! – зойкнула Тетяна Павлівна, яка вже поводилася з дівчиною, наче рідна тітка чи хрещена – і додому кілька разів брала ночувати, і поради давала то виробничі, то життєві, вчила готувати їжу, розповідала про сина-студента, про покійного чоловіка.
На її стривожений голос Олька визирнула з бокової кімнати і похолола. Тетяна Павлівна стояла біля вокзального міліціонера Сінченка, прикривши рота долонею, і дивилася на дівчинку круглими очима. Спитати, що сталося, Олька не наважилася. Вона завмерла, випросталась і не знала: чи йти назустріч поганим новинам, чи ті прийдуть до неї самі. У Тетяни Павлівни щоками покотилися сльози, й Ольці закортіло притулитися до її пишних грудей і теж заплакати, бо раптом вона зрозуміла, що знову в її життя прийшли якісь зміни. А це завжди важко, лишень звикнеш до чогось, лишень налаштуєш своє буття на якусь прийнятну хвилю, мов той радіоприймач, – бац тебе по голові! – і вривається в твоє існування якийсь тріскіт та безлад, чи просто зникає той ледь розшуканий чистий голос, із яким наче не так страшно було йти своєю стежкою.
Олька тоді ще не звикла приймати повороти долі спокійно, холоднокровно, стримано. Не знала, що реагувати треба не одразу, а трохи пізніше, коли приходить усвідомлення. Не тоді, коли тебе з головою накривають почуття, а коли ти вже здатен тверезо оцінювати, змінюватися і щось змінювати, прилаштовуватися самому чи підлаштовувати під себе нові обставини, бо – хоч якими вони були, то ще не привід здаватися. Але тоді Олька тільки починала опановувати своє мистецтво виживання і тому, худа, висока для своїх літ, мовчки стояла рівно і стривожено, чекаючи на пояснення дорослих.
